Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Re:цензії

21.09.2017|07:05|Назарій Андрійчук

Антологія відцвілої епохи

Антологія української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана. Упорядник Іван Малкович. – К.: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2017. – 2016 ст., 2-ге вид., доповн.: серія «Українська Поетична Антологія».

Іван Малкович дивує людей від 1980-х років ХХ століття і дотепер. Тоді, у не такі поки далекі роки, молодого поета запримітила на поетичній ниві Ліна Василівна Костенко, з легкої руки якої про чутливого поета почули. Це були роки зародження українського постмодернізму і всіляких незрозумілих і невизнаних течій, але Іван Малкович таки заявив про себе як оригінальна особистість. Далі створення видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке видало вперше україномовного «Гаррі Поттера», переключившись на дитячу літературу.

Проте на одному «Гаррі» неможливо було довго жити, а сам маг ожив у фільмах, тому кількість читачів редакції, хоч і було багато різних казок для дітей, суттєво зменшилася. Оригінальна ідея – воскресити безсмертних поетів, зокрема ХХ століття, знову дозволила редакції вийти на стежину конкурентоспроможних редакцій. Все ж сучасні казки часто лякають своїм надто бездарним змістом, а серед поетів для масової публіки з’явилися ті, про яких варто було написати. Так знову відродилася пам´ять про Л.Костенко, Т.Мельничука, М.Вінграновського, Ю.Андруховича, В.Неборака, С.Жадана, А.Могильного, а 2017-го року Н.Білоцерківець, Д.Павличка та інших. До серій книг зауважень жодних: чудова обкладинка, стильні сторінки, непогані вірші (щоправда для окремої публіки). Книги цих серій незвичайні, їм судилося знайти свого читача і не запилюватися на полицях книгарень.

Своєю останньою витівкою видавництво Івана Малковича здивувало всіх, особливо тих, хто вважав «Антологію української поезії» за 2016-й рік найгрубішою книгою української поезії. Вийшло так, як із смартфонами фірми безсмертного Стіва Джобса: продукція оновилася до неймовірних розмірів. Якщо більше тисячі сторінок було для книги 2016-го року дуже багато, то тепер працівники видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» немов психанули, і вже не друкували вибраного поета окремо, а всіх зразу. «Антологія української поезії: від Тичини до Жадана» примушує задуматися тільки над одним: «Невже справді всі-всі поети ХХ століття?»

Книга гідна уваги та читання, проте є і численні питання. Перед нами не просто альманах чи антологія із віршами українських поетів, а ледь не ціла історія української літератури ХХ століття. Воскресають поети минулого, хоча ми і бачимо поетів, яких краще би не знали. Це не сприйняття їхньої творчості, а просто загальний аналіз та усвідомлення, що такі поети і знищили українську літературу. Яка зараз у нас мистецька чи літературна течія: Постмодернізм, Авангардизм, Неомодернізм, Постсруктуралізм? Хіба ще ніким невизнаний «Постскриптум», адже часто так буває, що поети не такого вже і далекого минулого ну справді після себе залишили таке, що ні дітям прочитати перед сном, ні вивчити для коханої. Ще якщо Михайль Семенко усіх дивував у 1920-х – 1930-х роках своєю деструкцією класичної форми вірша, або Богдан-Ігор Антонич дав поштовх частково і Тарасу Мельничуку до відчуття себе живою дитиною природи, то представники «БУ-БА-БУ», «ЛуГоСаду», «Пропалої грамоти» (жаль, адже спаплюжено назву і згадку про чудовий український фільм актора Івана Миколайчука), «Псів Святого Юри» та інших забутих українських літературних течій, вселили в українську літературу не гордість, а відразу. На уроках української літератури хто із вчителів може пояснити всю багату палітру думок вірша «Bad company» Ю.Андруховича?  Так , вірш не входить до шкільної програми, та й сам автор просив у свій час вибачення за вірш, адже усе ж молодість не вщухала, але факт є фактом: як так можна? Невже наскільки сильна погоня за хайпом?

У «Антології української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана» перед нами усе інколи таке завуальоване, таке, по-доброму світле моментами, ніби поети – чисті створіння, які завжди постають у шкільній програмі мучениками. Перед нами і молодий Тичина, творчість якого наприкінці життя, як і у справді психологічно подавленого Сосюри була взагалі зайвим і жалюгідним хобі. Продовжуючи читати далі інших поетів розумієш, що редактори цієї антології не встигли показати навіть мініатюру самого поета, як вже почалася поезія іншого. Ну справді, 1-2 вірша що можуть сказати про автора? Біографії поетів також часто сухі. Якщо класики постають перед нами живими, нові імена якісь ну надто скупі. Хіба може бути у людини мала біографія, коли вона видала вже 3 свої книги?

На превелике щастя книга виключно україномовна, що справді дуже важливо у наші дні. Майже усі альманахи України, журнали чи антології, які видавалися за останні 5-10 років, не мали мовної цензури. Невже так важко хоч десь заборонити ту мову, корінні носії якої забороняли українську мову у свій час більше ста разів? Ну хоч Іван Малкович довів, що не важко.

Помітні у книзі цікаві моменти. Поезія для кожного поета особлива, тому кожен має право оформлювати вірш на свій смак. Для безмежності та часопросторовості вірша, багато поетів принципово не пишуть дату у кінці вірша, проте більшість пишуть, що дає змогу розуміти, що ти читаєш вірш, якому більше років, як і тобі, проте коли на обкладинці книги є напис «Антологія ХХ століття», а ми бачимо вірші Сергія Жадана за 2013-й рік, то стає досить дивно. Таким чином можна було і сучасних поетів уписати у книгу, вони ж точно народилися минулого століття. Читачам може з’явитися питання у голові: «Для чого сучасних віршів? Невже для плавного переходу у сучасність?». Трохи егоїстичний та однотипний прийом, не знаходите? Так і три вірші Вінграновського уже написані після 1999-го року, Василя Голобородька один вірш, чотири вірша Людмили Таран, три вірша Павла Гірника, один вірш Світлани Короненко, Оксани Забужко та інших. Так, вірші цих поетів написані порівняно нещодавно, тому вписуються сюди через свою незмінну тематику та стиль, але все ж яка це тоді поезія ХХ століття? Звісно, редактори це зробили для декого, мабуть, у знак поваги до цієї людини, адже кількох із перечислених у цьому списку уже, на жаль, немає з нами.

Поезія «Антології української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана» примушує відчути різні психологічні метаморфози. Читач водночас зачитується класикою, потім якось підозріло дивиться на вісімдесятників, але, справді зморщує чоло, коли читає «дев’яностиків». Хіба співчуває тій людині, якщо її вже немає в живих, а в інших випадках або перегортає далі, ніби це був простий збій матриці, або по-філософськи думає: «Боже, дай розуму, сили і нервів зрозуміти, що я щойно прочитав (-ла), або допоможи швидше відійти від прочитаного».

Як би не іронізувати, це усе ж наша – українська література. Кожен писав так, як міг. Якщо дехто помирав через поезію до 1937-го року, то, перехопивши естафету, «шістдесятники» продовжили розпочате розстріляними побратимами по перу, щоби поети 1990-х усе майстерно забули та знищили. Хіба поезія після 1990-х років минулого ХХ століття чимось запам’яталася? Хіба не було можливості писати у ті бандитські роки про щось сутнє? Хіба не навчилися вони у попередників робити хоч щось таке, що не примушує битися головою об стіну і продовжувати думати, що людина – ніхто? Звісно, усе можна виправдати висловом «o tempora, o mores», але це ж не виправдання, а заїжджений латинський вислів. Графомани у 1990-х полізли у літературу, тому і зникла сама література, як така, яка могла би гарантувати процвітання самої мови, а відтак і культури. Постійне гоніння за хайпом привело до того, що звідкись поети знаходили кошти на просування своєї творчості, адже якщо ще Тичина міг жити на свої вірші, то останні поети «Антології української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана» навряд. Хоча, якщо добре подумати, добрі 30% імен, вписані у цю антологію, справді ні про що не говорять навіть добре начитаному літературознавцю. Причини різні, від цензури до забутості того поета. Тому навіть спірним буде питання: чи справді той поет є поетом?

Читаючи сучасну поезію, варто задуматися над простим значенням поезії. У ХХІ столітті поетом є чи не кожен, хто пише навіть малою формою неримованих верлібрів, але таки варто уміти розрізняти поезію від вірша. У сучасному суспільстві це не синоніми. Поезія поступово відходить на другий план. Поезією можна назвати римовані рядки, які мають багаті художні засоби і методи, які гармонійно можуть поєднатися під чудову мелодію для майбутньої пісні. А все решта у сучасній українській літературі є віршем, який все більше і більше є білим, надто прозорим, заангажованим усіма просторовими відрізками. Тому і не дивно, що коли на полиці лежать нові або перевидані книги Ліни Костенко, а поряд аналіз угрупування «Бу-Ба-Бу», читач не довго задумуючись усе ж вважає кориснішим для себе прочитати щось надзвичайне та філософське, аніж невдалий експеримент, судячи мірками сучасного аналізу. Це вже не суб’єктивна думка, це аналіз багатьох досліджень.

«Антології української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана» – немов еволюція української поезії ХХ століття. Ми бачимо тонкий ліризм Тичини, Драй-Хмари, Рильського, Сосюри, Костенко, ми бачимо патріотизм Стуса, ми бачимо філософію Семенка, Затуливітра, Іздрика, Жадана. Найвідоміші прізвища із книги слугують кістяком української літератури. Лише якість віршів відповідають де та чи інша кісточка знаходиться. Менш відомі імена невизнаних або забутих поетів цієї збірки є цінними органами, тканиною, нейронами, функцією різних життєнеобхідних функцій організму літератури. Перед нами постає своєрідна людина, (якщо література, то дівчина), яка на початку століття ховалася від несправедливості, але була ніжною, приємною, життєрадісною, яка у 1930-х роках була заплаканою, обтяженою, сумною. Після закінчення Другої світової війни вона почала витирати сльози та іти працювати на партію, на чужу серцю державу, щоби у 1960-х про це гучно заявити, часто критично, цим і розпочати полювання за себе. Ми бачимо цю дівчину у 1970-х роках із підмогою, яка усе записує, аргументує, виводить масовому читачеві, щоби потім частково повторити долю поетів «розстріляного відродження», але усе ж дає поштовх поетам завершити у 1980-х розпочате понад півстоліття тому – відродити українську писемність. І що відбувається у 1980-х роках? Одиниці зрозуміли, що варто дівчину прикрашали кольоровими стрічками, а інші зрозуміли, що подерті штани, блювота, неприємний запах з рота є більш природними, ніж метафора. В результаті чого ця дівчина у 1990-х зробилася простачкою, яка те і робить, що пишається своєю колишньою красою, а сама не те, що брутальна, а нестерпна та жалюгідна. І це не загальне світове мистецтво, зовсім ні, це переважно ота весняна українська дівчина-література, якій непотрібні більше коси, адже у ХХІ столітті щось має змінитися. А що змінилося? Якщо є деградація наприкінці ХХ столітті, то що може змінитися на краще у ХХІ?

Коронні фрази деяких поетів:

-          «я лікував склероз пургеном», «яке це бабство примітивне це абзац» В.Цибулько [с. 1729];

-          «мене понесе кольорово-строката повітряна куля шизофренії» [с. 1407], «я вмер від білої гарячки, і вже давно зотлів мій прах, але, ребята, до всирачки я пив у київських дворах!»[1419] Юрко Позаяк;

-          «розкошую тут, як фалос у лоні» [с. 1501] Ю.Андрухович;

-          «зате у Львові я – веселий бог і ревний проповідник «Кама Сутри» [с. 1599] і уподобана Ю.Андруховичем  «Пісенька про ЛЯЛЮ-БО» [с. 1584] В.Неборак;

-          «ми вічні нічні гречкосії» [с. 1814] Р.Мельників;

-          «інопланетяни – це душі померлих африканських дітей які переслідують європейців» [с.1841] А.Бондар;

-          «жінка надрізує вени тому що не хоче старіти» [с. 1856] Г.Крук;

І це лише оглядові фрази.

Багато поетів помістила у собі ця антологія, але більшість оминула. Звісно, книга не могла помістити у собі усіх поетів ХХ століття. Проте справді могли вже редактори вписати ще кількох поетів з Івано-Франківщини чи інших міст України. Чомусь нічого немає поетичного О.Слоньовської чи С.Пушика. Цікаво, за якою програмою чи яким методом вибиралися всі ці поети для антології?

Варто зазначити, що мимо всіх малопомітних похибок у цій антології, редактори видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» постаралися гідно. Ця книга буде чи не головною книгою як для вчителів-філологів, так і для учнів, які мають здавати кожного року ЗНО. Це немов економія тисячі гривень, які могли піти на багато збірок, а найкращі вірші поетів, на думку редакторів, яскраво підкреслюють кожну індивідуальну особистість, як би вона не писала і скільки би не жила.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери