Ці два письменники не вписуються у жодну з існуючих літературних шкіл, але насправді не є вже такими аж надто унікальними іншопланетними спорами без коріння. Вони, безперечно, спираються на традицію — але в інших культурах. Так, Шинкаренко неодноразово ще 15 років тому виказував своє захоплення російським постмодернізмом: Віктором Єрофєєвим, Євгеном Поповим, Сашею Соколовим. Ці письменники давно виконали свою санітарну місію в російській літературі, створивши стійкий імунітет до усталеної системи художніх координат. На те в них і Акунін в продажу, аби Дарья Донцова не дрімала: на кожного жанрового метра існує свій пародійний симулякр. Коцарев, хоча й захоплено пише про Михайля Семенка та Раїсу Троянкер, насправді навіть у страшному сні не уявляє собі, що ця пара могла б іронічно аналізувати власний досвід вживання нашатирного спирту, як це робить він. Перші українські футуристи занадто серйозно сприймали реальність. Для них нашатир міг бути воротами у гіперпростір (пам´ятаєте, як Гумільов високо-поетично нюхав ефір?), але аж ніяк не приводом для комічних пригод із саркастичними автокоментарями.

Модератор вечора Ростислав Семків — директор видавництва «Смолоскип», де свого часу вийшли перші лауреатські книжки молодих авторів — відокремив у Шинкаренка та Коцарева одну спільну рису та дві персональних. Отже спільна, на його думку, це гумор. «Гумор — це те, що найкращим чином подовжує життя літературних творів», - сказав Семків. При цьому Ростислав мав на увазі зовсім не консервацію, як у випадку з неїстівним Вергілієм, а щось типу заморозки сміхом, властивої творам Апулея чи Сервантеса: ми вже не знаємо як саме сміялися вони, але все ще розуміємо чому вони це робили. Чи розумітимуть сміх Шинкаренка та Коцарева через 200-300 років якісь археологи-аматори, що зовсім випадково розкопають їхні книжки серед навали такого самого яскравого мотлоху в руїнах супермаркетів — джинсів, пакетів з МакДональдсу та куп подертих компакт-дисків? На це питання краще зможуть відповісти читачі чи то пак дослідники нашого сміттєзвалища. Ми ж повернемось до персонального: Семків відзначив, що прозі Коцарева характерна містифікація та одивнення побутових, часто автобіографічних подій, а Шинкаренко народжує цілий вир безмежної уяви із непередбачуваними наслідками.



Ростислав Семків, Олег Шинкаренко і Олег Коцарев

В оповіданні «Робот замість чоловіка», яке прочитав того вечора Шинкаренко, йшлося про побут звичайних українських кіборгів. Все в них, як у людей — і старість не радість, і запчастин не вистачає, і навіть конфлікт «батьки та діти» певно вимальовується. Отже, помітне було прагнення перетворити надзвичайні, фантастичні події на цілком звичайні та вульгарні: жінка несе голову чоловіка в ремонт, і раптово на базарі вона (голова) починає вимагати цигарок. Ось тут вам і славетний професор Доуель і російські кулінарні мутанти «калапкі» цілком принагідно згадуються.

Зовсім інша — радикально протилежна ситуація — у Коцарева. Його автобіографічний етюд «Нашатирний спирт» починається зі сцени спроби самогубства одної з персонажок, описаної в поетичній манері. Цей високий штиль зберігається до кінця оповідання: навіть у найнижчих епізодах вживання нашатирю, де грубо тілесне здавалося б повинно витісняти поезію, художнє присутнє поруч. Це авторська мова із неповторною інтонацією, що спостерігає за подіями завжди відсторонено і тим, мов би реабілітує їх, мов би каже: «так, пив нашатир, але це ж не просто, аби набухатися, це був своєрідний екзистенційний експеримент, а хіба Флобер не пив миш’як, аби дізнатися, як вмирала Боварі?» І читач у цю щирість вірить, що сьогодні дуже важливо, бо відсутність довіри через загальну безвідповідальність авторів стала чи не найпершою і дуже прикрою рисою укрсучліту.

Нічого дивного, що Семків підсумував перший раунд читання: «Коцарев — реаліст, а Шинкаренко — романтик». Але всі ці визначення, безперечно, треба вживати із префіксом «нео-» (малась на увазі певна мутація у бік раніше виключно табуйованих тем). Тож цілком логічним було запитання від модератора:  «Чи має у світі шанс українська література, якщо вона утримається у подальшому від брутальності, що як відомо потрібна для скандалу та гучного піару?» Коцарев відповів, що брутальністю наразі вже нікого не здивуєш, це давно пройдений етап, тому він сам нею не захоплюється і бачить шлях до широкого читача у більш стандартних формах — таких, наприклад, як ця літературна вечірка. Шинкаренко, що саме закінчив свій перший роман про сучасних людожерів, підкреслив: «В моїй книжці немає скандалів, але їх там можна легко «знайти» (особливо в наш період, дуже влучно охрещений Семківим «літературою під час моралі»): в романі про канібалів, попри його велику умовність, постійну метафоричність, ніяк не можна було уникнути брутальних епізодів — така вже тема». Але автор втішається тим, що всі вони були буквально змальовані з реального життя: під час створення роману Шинкаренко досліджував історію канібалізму і дуже скоро побачив, що майже всі його найхимерніші фантазії насправді вже неодноразово спадали на думку різним людям і були втілені у найрізноманітніших комбінаціях.

Присутні на вечері «О2» пересвідчилися, що на дереві «укрсучліту» ростуть іноді плоди з дуже дивним смаком, і хоча знайти їх іноді важко, проте пошуки варті зусиль. Автори, що прагнуть задовольнити химерні смаки у нас існують і читачі з такими потребами теж є.

АУДІОЗАПИС ЗУСТРІЧІ