Як і прочитана книжка, життя після його закінчення, набуває зовсім іншого змісту: стає остаточно ясно, про що воно. Можна ще довго сперечатися, але здебільшого все вже зрозуміло.

Зараз я намагаюсь зрозуміти, про що було життя Сашка Колісника. Це невдячна справа, бо я «читав» його неуважно, уривками і то — з кінця. Коли я вперше побачив хлопця, він був типовим вічним студентом: у 27 років думав про те, що час вже нарешті повернутися до університету та закінчити цей філологічний. Я дивився на нього з легким острахом, як на людину, що стрибає з даху хмарочосу із парасолькою, не втрачаючи при цьому ані крихти оптимізму. І от сьогодні, коли остання сторінка перегорнута, я розумію, що насправді все так і було.

Наша перша зустріч була музичною: я у черговий раз збирав собі групу і запросив його як ритм-гітариста. Ми пограли разом пару місяців, і зрозуміли, що один до одного не пасуємо на, так би мовити, екзистенційному рівні. Я був надто пересичений різноманітною музикою і через це — цинічний,  а він все ще дивився на світ широкого розплющеними очима. Пісні Сашка нагадували якісь звукові доріжки до радянського кіно про життя на капіталістичному Заході або до мультфільмів типу «Бременських музикантів». Навіть його цинізм був трохи цнотливим та наївним: «Моя кровь больше не рифмуется со словом любовь», - співав він у одній з пісень. А ще він якось надто серйозно ставився до смерті — так ніби жив років 200 тому серед перших поетів-романтиків, ніби приятелював із Луї-Жаком-Наполеоном Алоїзіюсом Бертраном, що запам´ятався в літературі своєю повною нездатністю утриматися у реальному світі і тільки якимось дивом прожив аж 34 роки. 
 

Песня смерти         

Город смерти пускает из пасти

Клочья дыма, что старец в морщинах:

Дохнут мухами нищие, принцы,-

Не избегнуть тяжелой напасти

Никому. Я в глубокой печали

Озираю басовые трубы.

Сладкий пепел ложится на губы

Полусонного кочегара...

Пожилые давно помертвели.

Молодой, не надеясь на чудо,

Слышит в городе душу Иуды,-

И скрипят приоткрытые двери...

Мрут купцы, песняры и торговки,

Псы, мечтатели, добрый правитель

С бородой и несметною свитой...

Мрут красавицы, свиньи и воин,

Закрывающий их своей грудью

И поющий бесстыдные песни,

Как оплел своей липкою лестью

Сердце дурочки с белою грудью...

Шум реки изумрудной, вагоны

Распевают о божией смерти,

Растворимой, как кофе, в предместьях,

Парках и наркоманских районах...

Здесь когда-то молочные кони

Свои гривы вплетали в туманы,

А теперь кровоточащей раной

Стынет логово злого дракона...

Мириады очей смотрят в небо...

Тянет падалью с воющей пасти -

Не спастись от пьянящей напасти

Человечине, где бы он ни был!

Я умру летней, ласковой ночью,

Улизнув, словно зыбкое эхо,-

Претрухлявая, пыльная веха

С верой волчьей...                                            

2002

Але цей романтизм несправжній: у макабричній навалі трупів встигає промайнути і німецький експресіонізм з його купами гною та Офеліями, які розкладаються, і навіть перші іроніки ХХ сторіччя, очолювані паном Заболоцьким. Отже смерть для Сашка була, звичайно, як і для кожного поета, темою привабливою, бо далекою від прози життя, а з іншого боку — вона за останні то років давно вже встигла стати об´єктом індустріального, масового виробництва, бо сучасне суспільство потребує саме масової та високоякісної смерті. Останнє не може не викликати іронічного ставлення: якщо кожна смерть має свою ціну, то її у демократичному суспільстві може купити будь-який платоспроможний громадянин, або взяти у кредит. Масова смерть втрачає свою унікальність, настає її інфляція, і окремий поет вже не може мати особисті стосунки зі смертю, не може запрошувати читача на якусь ексклюзивну зустріч з нею. Таким чином, особливу вартість набуває кохання до давно померлої жінки, яка жила в епоху, коли смерть ще була товаром ручної роботи.

Вы на меня с холста глядите -

Как положено - безразлично.

Меж нами лет порастрепенный свиток,

Который пахнет древесиной вишни.

У ног Ваших стелется белый туман,

Пролитый из книжек Хлебникова.

Как жаль, что я в Ваше время не зван

И не надо бездельников Вам...

Вы умерли... сгнили... Вы хороши,

А я так люблю целоваться

И как невоспитанный славлю гроши

И ухватки дурного паяца.

Поверите? Я в Вас немного влюблен -

Житель глупого в красавицу века серебряного...

Но затих в чабреце мой уверенный стон

И прочно увязла в землю нога...                                                       

2004







Насмілюся припустити, що Сашко хотів повернути смерті її колишню суть. Так аудіоманіяки вперто купують вінілові платівки, наївно вірячи, що «там звук тепліший, бо він живий, аналоговий». Сьогодні ми маємо ситуацію, коли вже зникає сам предмет — носій мистецьких образів — книга, полотно, диск, залишається тільки певна кількість байтів інформації. Весь архів Сашка (вірші, пісні, фотографії) якимось дивом зберігся у мене у віддаленому куточку величезного терабайтового вінчестера. Так само і смерть втрачає свою аналогову форму, переходячи до цифрового існування: тепер її можна легко копіювати, переносити на флешках, та відправляти по інтернету. Ви знаєте скільки людей переглянуло на ю-тюбі відеоролик із молодою іранською революціонеркою Недою Солтані, що помирала від кульового поранення у серце? Значно менше, ніж тих, хто милувався останніми хвилинами Саддама Хусейна. Мені здається, Сашко хотів якось цьому зарадити: створити щось унікальне, непридатне для масового копіювання. І цим «чимось» для нього стала смерть.

Зима в нашем городе так холодна

И вьюга настолько зловеща,

Что кажется: смерть приближается к нам

В надежде нас всех перевешать.

Мы прячемся в норах огромных домов

И тихо вздыхаем под пледом

О летних, пропитанных соком цветов

Романах, засыпанных снегом.

Так высохла наша усталая плоть,

Что смерть и не свяжется с нами...

А души... они улетели давно

В зеленые влажные страны.                                               

2003

Предсказание 

Все старое уйдет в небытие...

Согласно закону вечной эстетики,                                             

Его окропит все та же кровь...                                                        

Изменятся Добро и Счастье -                                                  

В землях воцарятся новые деспоты,

А их уста - будут истинными...

В моду войдет Любовь,

Играющая со смертью...

Все умрут, даже - я...                                   

29.11.2004
 

Звичайно, творчість Сашка не обмежувалася тільки цією темою. Слід згадати також його вправи на класичні теми. Я бачу тут спробу поринути у світ, де поети мали шанс бути лапідарними у буквальному сенсі цього слова, тобто їх поезію могли викарбувати на скелі. Гадаю, що коли б сьогоднішнім поетам поставити умову обов´язково карбувати на скелі кожного свого вірша, то якість поезії би значно покращилася.                    

Эпистола 

Вот мокрый снег пошел... и я продрог

До косточек, до забытья, до боли.

А все, что было, сплыло за порог,

Строптивой лошадью умчалось в поле.

Закрыть окно мне не хватило сил

И свежести сырой и серой...

А мокрый снег все лил и лил

Без меры...

Был легкий полумрак, и я уснул...

Шум моря Черного прихлынул к изголовью...

Зима, дождь, Томы, дикий гул;

Жестокий гет сечет хребет воловий;

В сожженном дереве торчит стрела;

Рой хижин старых... Я увидел,

Куда тебя Фортуна завела,

Овидий.

Корабль редкий донесет в твой Рим

Тоской и горем вытканные строки...

Но жалости от города не жди -

В нем даже храмы жаждут крови...

Я  за тобой шатаюсь по пятам,

Плененный музыкой классической латыни.

Но что твой стих божественный - богам,

Овидий...

И толку нет тебя увещевать -

Всемирного учителя - мальчишке.

Ночные призраки волчатами скулят...

Друзьями ты забыт... И ветер свищет

По всей земле, и не найти тепла

Душе в холодном, неуютном мире...

Пустился снег. Стремится вдаль Земля.

Прощай, Овидий...                                       

2002


P.S. Пропонуємо увазі аудіозапис пісень Сашка Колісника, які надав редакції Олег Шинкаренко. До альбому увійшли пісні:

Весна

Взрослая

Детская

Долли

Запорожье

Крокодил

Лирическая грабительская

Мэри

Шпак