Ні, справа не в цьому гнилому пафосі, коли кожен, хто помер, самим фактом смерті набуває виняткового значення як творча особистість і стає «феноменом». Саша по-справжньому і сильно здивував мене свого часу…
Є люди, на яких, як на авторів, махаєш рукою. Це як про одного, на сьогодні дуже знаного, поета, який ледь не отримав Шевченківської премії, колись давно-предавно сказали: «Нехай пише, лишень б не пив…». Десь так було і з Сашою. Ми, клуб «99» знали його давно – приходив до нас час від часу хлопець почитати вірші, поспівати пісень. Читав якусь ахінею, до якої ми серйозно не ставилися – не бачили в ній жодної художньої цінності. Хоча, що це я розшаркуюся, не те що «не бачили» – її там і не було.

Але наприкінці 2006-го з Сашою щось сталося… Це вже потім, значно пізніше, ми дізналися, що в 2005-му була його перша операція. Проте тоді все те пройшло повз нас. Саша ніколи не афішував своєї хвороби, можливо ми б ніколи і не дізналися про неї, якби не одна дуже близька для нього людина. Як я себе уявляю, після першого хірургічного втручання в ньому щось змінилося. З’явилася якась внутрішня зібраність, впевненість у собі. Здавалось, хвороба надала йому більшої сили і наснаги для творчості. Він тоді багато читав. Я того часу з ним ще не спілкувався – лише був знайомий, однак з тих рідкісних відвідувань ним «99» зрозумів, що його цікавить не тільки поезія, але й книжки про її сутність, еволюцію і, перепрошую за пошлість, – сакральне значення. Певну роль в цьому відіграв і Влад Кльон, голова літоб’єднання «Водоворот», який познайомив Сашу з ідеями російського поета, філософа і літературного критика Константіна Кєдрова. Я так зрозумів, російська література якраз і створила підґрунтя його творчості. Особливе місце він окреслював для поезії Владіміра Маяковськоґо. Ось такий дивний парадокс… Саша ж і за освітою був російським філологом, проте у віршах панівну роль віддавав саме українській мові. Чому так? Загадка… Я неодноразово питав його про це, але якоїсь чіткої відповіді так жодного разу і не отримав. Він був великим жартівником. Рідко коли вдавалося поговорити з ним «по душам». Часто неможливо було побачити межі між тим, де він говорить серйозно, а де жартує.

Ось в такій атмосфері і виник талант Олександра Колісника. Від людини, від якої ніхто вже й не чекав нічого путнього в літературі ми отримали чималий сюрприз. Пам’ятаю, коли ще готувався до друку перший випуск «Час’ника» Олексій Вертер попросив мене взяти туди Сашині вірші. Я поставився до цього без особливого ентузіазму. Вірші Колісника? Хіба він пише щось путнє? Як з’ясувалося – пише. Точніше вже «писав». Можливо потім хтось розповість детальніше про те, як від до того прийшов – сподіваюсь на це (самому цікаво), а поки кажу абсолютно щиро – саме це і є «феноменом Олександра Колісника».

Варто згадати ще й про фестиваль україномовної пісні «Бардівська ватра-2008», який без участі Саші, мабуть і не відбувся б. Фестиваль зароджувався в межах Клубу української молоді, що на той час перестав вже існувати. Але ініціатива ця залишилася. В мене тоді щойно народилася дитина і я сказав, що сам не потягну в тому році заходу. Колісник взяв на себе багато зобов’язань, в тому числі і пошук спонсорських грошей. Власне долучення подібного капіталу було для нас новим досвідом. Я людина далека від грошових операцій будь-якого плану. Просто психічно не здатен шукати гроші на щось навіть вкрай потрібне. Тож сказав Саші, що якщо він має таке бажання – нехай шукає. І він знайшов. Буквально за тиждень. Без зв’язків і блату. Просто так – пішов до людей, яких не знав, попросив і вони дали.

Тоді ж, в 2008-му на Форумі видавців у Львові відбулася перша найбільша презентація поезії Сашка широкому загалу (презентація «Час’ника», читання віршів на майданчику організованому Сергієм Пантюком). А потім все закрутилося вже саме. Хоча, ні. Спершу  вдруге про себе нагадала хвороба. І так ми дізналися, що ховається за цією нескінченною безтурботністю, веселістю, і жартівливістю. Колісник мовчав до останнього. Він розумів, що знайти грошей на повторну інформацію нереально, тож не хотів обтяжувати близьких своєю хворобою. Роздав борги. Ні, не матеріальні – помирився з усіма з ким конфліктував, став напрочуд чутливим. Намагався відгукувався на будь-яку пропозицію, щодо допомоги. Але людина, для якої він дуже багато чого значив, не дала тоді йому померти. Гроші на операцію збиралися, без перебільшень, всією країною. Ми тоді ще принишкли всі – як Саша відреагує на це? Бо він був дуже гордою людиною. Міг і образитися за це на нас всіх. Але вже краще втратити для себе приятеля, ніж його життя…

Перед операцією була ще перемога на «Молодому вині» «Смолоскипа». А от після одужання цілий рік всі могли спостерігати той сплеск – Саша з якоюсь шаленою жагою хотів встигнути якомога більше. Фестивалі, виступи, читання, бажання публікуватися… Прикро, що книжка з його віршами не встигла вийти за життя. Сподіваюсь, що невдовзі у нас з’явиться можливість потримати її в руках. А поки ми можемо переглянути ті невеличкі Сашині добірки в альманахах і журналах, до яких він відсилав одну й ту саму біографію:

«Олександр Колісник. Останнім часом експериментує зі словом, трохи грає на гітарі, любить смачно поїсти і добре виспатися. Живе в багатьох відомих йому місцях. Знайти його можна у Запоріжжі, бо дорога до Сибіру, на превеликий жаль, закрита».

P.S. «Буквоїд» глибоко сумує у зв´язку зі смертю Сашка Колісника і висловлює щирі свічуття його рідним та близьким. Нехай земля йому буде пухом!