Вірменський письменник Аветік Ісаакян (по-вірменськи: ԱվետիքԻսահակյան) народився 19 жовтня 1875 року в селі Казарапат біля міста Александрополь (тепер місто Гюмрі) на північному заході Вірменії. Навчався в 1889–1892 роках в Ечміадзінській духовній семінарії. З 1893 року був вільним слухачем Ляйпцізького університету. За революційну діяльність був двічі арештований, деякий час у 1896 році жив під наглядом поліції в Одесі. У 1911 році Аветік Ісаакян емігрував з Російської імперії, жив у Франції, Швейцарії та Німеччині. Весь цей час він щоденно згадував батьківщину, не забуваючи про неї ні на мить: «Я скрізь носив Вірменію у своїй душі. Я дивився на Монблан, а душа бачила Масіс (Арарат), мандрівні співці в Неаполі пробуджували в мені мотиви наших народних пісень». У 1926 році повернувся до Вірменії. Але з 1930 по 1936 рік знову жив за кордоном. Остаточно повернувся на батьківщину з Парижа в 1936 році. У Вірменії Аветік Ісаакян проводив велику культурно-громадську роботу. Уникнув репресій завдяки заступництву впливових вірменських партійних високопосадовців. У Єревані йому збудували особняк. У 1943 році Аветік Ісаакян став академіком Академії наук Вірменії. У 1946–1957 роках Аветік Ісаакян був головою Спілки письменників Вірменії. Помер в Єревані 17 жовтня 1957 року, похований в Пантеоні імені Комітаса.

Друкуватися Аветік Ісаакян почав у 1892 році. У 1897 році видав першу поетичну збірку «Пісні та рани». Ліризм, емоційність і мелодійність віршів Аветіка Ісаакяна зразу зробили його ім’я популярним. У ранній поезії Аветіка Ісаакяна по-новому зазвучали традиційні мотиви кохання та журби. Кращі твори Аветіка Ісаакяна сповнені сумними роздумами про долю людства, про несправедливість світобудови. Багато віршів просякнуті любов’ю до батьківщини; яскравим прикладом цього може слугувати вірш «Любий краю мій!»:

Гей любий краю мій, – ти пречудовий!

Які верхівля гір в височині,

Солодкі води, вітер малиновий, – 

Лише сини твої в крові-борні.

За землю за твою умру, мій красний! 

Умерти раз? – Хай тисячу б і раз! – 

Тобі лиш одному цей дар прекрасний, 

Мій дар прекрасний – жертвенний екстаз.

Я тисячу б і раз за тебе – знаю! – 

За тебе вмер би, за твою красу. 

Зоставив би одне життя, мій краю, 

Та й то, щоб воздавать тобі ясу.

Мов жайворон, летів би вгору, крильно, 

Туди, де світ, де дня нового світ. 

Я проспівав би високо і вільно 

Твою свободу – сонце зелен-цвіт.

(Переклав Павло Тичина).

Напередодні і в період революції 1905–1907 років у творах Аветіка Ісаакяна з особливою силою зазвучали мотиви боротьби проти національного та соціального гніту (вірші «Дзвін свободи», «І злоби святої, і помсти пекло…», «Товаришу, вперед!», «Пісня про хліб» та інші). Багато віршів Аветіка Ісаакяна цього часу виражають почуття духовної самотності, безмежної туги, відчаю, гніву проти жорстокого світу, його несправедливості. У 1909–1911 роках Аветік Ісаакян створив філософську поему «Абул Алла Маарі», в якій виразив трагедію самотньої сильної особистості. Друк поеми був заборонений царською цензурою. В еміграції Аветік Ісаакян написав східні легенди та поеми в прозі («Ліліт», «Лі-Тай-По», «Остання весна Сааді» та інші), ліричні вірші, сповненні туги за батьківщиною. За кордоном (а пізніше і у Вірменії) Аветік Ісаакян працював над романом «Уста Каро», який так і залишився незакінченим. Одним із найкращих творів Аветіка Ісаакяна, написаних під час Першої світової війни, є історична балада «Наші предки» (Женева, 1917) про безсмертя вірменського народу. Епічні картини життя села Аветік Ісаакян відтворив у поемі «Наспіви Алагязу» (1895–1917). У поемі «Мгер із Сасуна» (1919) Аветік Ісаакян створив образ Мгера-богатиря, заступника знедолених; поема передає одвічне прагнення народу до свободи, незнищенність його волелюбного духу. Цю поему Аветік Ісаакян переробив у 1937 році. Потім написав цикли нових віршів: «Наші історики та наші гусани» (1939), «Моїй батьківщині» (1940), «Вірменська архітектура» (1942). За патріотичні вірші періоду Другої світової війни Аветік Ісаакян отримав Державну премію СРСР у 1946 році. Багато віршів Аветіка Ісаакяна покладено на музику і стали народними піснями.

Ціле життя Аветік Ісаакян планував написати працю «Нова ідеологія вірменського народу», яка мала б стати його найголовнішим твором. Аветік Ісаакян усвідомив головне: немає такої політичної формації чи сили, яка могла б встояти перед хвилею національно-визвольного руху. Але для цього необхідно виплекати в суспільному середовищі видатного лідера й забезпечити для народу «еволюційний мінімум розвитку, принаймні на два покоління». Та чи можливе таке? Втім, таке усвідомлення перспектив настане значно пізніше, а 16-річний Аветік Ісаакян був упевнений в іншому: тільки національна революція є запорукою гідної життєдіяльності нації. Не предтечею, а власне запорукою. У головній трибуні визвольної боротьби вірменського народу газеті «Мшак» юнак почав публікувати «Гайдуцькі пісні» із закликом до повалення ненависного турецького панування на вірменських землях. Він складає десятки дифірамбів на честь героїв-гайдуків і оспівує Свободу. Розчарування прийде через десятиліття, коли молодий поет усвідомить недосконалість людського суспільства як такого. Вже в 1905 році він почне шукати нового героя, який «стремить до безсмертного сонця». Ним стає наразі не представник людського роду, а… зграя диких качок, які летять геть від «дріб’язкових і суєтних, боягузливих і підступних людей». Тим не менше, його попередні переконання ще не цілком стерті з пам’яті; 32-річний Аветік Ісаакян пише знамените оповідання «Гарібальдієць» – своєрідний синтез старих і нових його відчуттів. З одного боку це – глибоко усвідомлене солдатом стремління до свободи вітчизни, а з іншого – констатація убогості людського суспільства. Старий гарібальдієць і є, по суті, самим автором, який заплутався у пошуках. Якраз у процесі роботи над синтезуючим «старе й нове» оповіданням його осінила геніальна думка: свобода єдиної батьківщини – самоціль, заради досягнення якої можна прийняти умови будь-якої гри. Іншими словами, завжди є можливість знайти певну формулу відповідності інтернаціональних (Світовий уряд) і національних інтересів, нехай лише на короткий, але доленосний проміжок часу. Пошук сильного національного лідера відобразився в поемі «Абул Алла Маарі», в якій перелітні дикі качки осені 1905 року прийняли антропоморфну іпостась в образі великого арабського поета Х–ХІ ст. Коли Аветік Ісаакян остаточно повернувся на батьківщину, він чудово усвідомлював жахливу сутність сталінського режиму, проте знав і інше: якраз в цей період нації і необхідний духовний пастир. Він сам відважився стати лідером, якого так довго шукав, але, на жаль, не знаходив. Цей жаский психологічний компроміс із власним «я», на який пішов Варпет («Майстер» – саме так називали Аветіка Ісаакяна у Вірменії), був продиктований усвідомленням необхідності здійснення місіонерської діяльності, з розрахунку «принаймні на два покоління». З молодого поета-революціонера Аветік Ісаакян перетворився на смиренного еволюціонера, який, проте, чіткіше, ніж будь-коли, усвідомлював своє призначення – підтримку духу вірменства. Наперекір удаваному спокою, в поетовій душі продовжують вирувати пристрасті, і він краще, ніж будь-коли, розуміє: головна праця його життя «Нова ідеологія вірменського народу» в радянських умовах написаною вже не буде.

Аветік Ісаакян написав статтю «На могилі Тараса Шевченка» (1939), передмову до вірменського видання «Кобзаря» (1939, Єреван), яка увійшла також до його перевидань 1954 і 1961 року. Аветік Ісаакян очолював вірменську делегацію, що приїздила в 1939 році в Україну на святкування 125-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Аветік Ісаакян підтримував дружні стосунки з Павлом Тичиною та Максимом Рильським.

Українською мовою окремі твори Аветіка Ісаакяна переклали Павло Грабовський, Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Микола Терещенко, Леонід Первомайський, Борис Тен, Михайло Стельмах, Дмитро Білоус, Віктор Кочевський, Борис Олійник, Іван Драч та інші.

Окремими виданнями українською мовою вийшли такі книжки Аветіка Ісаакяна: «Вибрані твори», (Київ, 1951), «Твори» (Київ, 1956), «Сарна» (Київ, 1959), «Поезії» (Київ, 1970), «Серце моє на вершинах гір» (Київ, 1979).