Угорський письменник в Україні Ласло Балла (по-угорськи: Balla László) народився 23 липня 1927 року у словацькому селі Павловце (угорська назва: Палоц) у тодішній Чехословаччині. Від 1945 року проживав в Ужгороді. У 1946 році екстерном закінчив Вищі педагогічні курси в місті Печ (Угорщина). У 1967–1987 роках бувголовним редактором закарпатської обласної угорськомовної газети «Kárpátiigazszó» («Карпатське слово правди»). Викладав в Ужгородському університеті. Писав переважно угорською мовою. Цікаво, що Ласло Балла був не тільки письменником і журналістом, але і скульптором. Помер Ласло Балла 28 жовтня 2010 року в Ужгороді.

Ласло Балла є автором понад п’ятдесяти книжок для дорослих і дітей, книжок з історії мистецтва, педагогіки, підручників з літератури для шкіл України з угорською мовою навчання.

До літературного доробку Ласло Балли належать, зокрема, збірки віршів «Лунай голосніше» («Zengj hangosabban!», 1951), «Стук-стук, молоток» («Kip-kop, kalapács», 1959), «Літні вогні» («Nyári lángok», 1961), «Ікебана» («Ikebana», 1994); збірки новел «Стук всесвітнього годинника» («A világóra ketyagése», 1970), «Дзеркало зворотнього бачення» («Visszapillantó tükör», 1977), «В суцільному світлі» («Totális fényben», 1983), «Вищий наказ» («A legfőbb parancs», 1986); романи «Хмари без дощу» («Meddőfelhők», 1964), «Їде Пішта на велосипеді» («Hidi Pista biciklista», 1965), «У минулому столітті» («Az utolsó század», 1989); цикл романів «Кого любить, того й карає» («Azt bünteti, kit szeret», 1990), «Місце зустрічі – безмежність» («A végtelenben találkoznak», 1994), «Голярня до Сліпого» («Borbélyműhely a Vakhoz», 1995), «Аронське благословення» («Ároni áldás», 1996), «На грані буття» («A lét határán», 2001).

Характерним для поетики Ласло Балли є вірш «Гордість»:

Орли не ловлять мух, але

орли літають, як і мухи,

за тим же принципом.

Орел не помічає мух

(не ловить),

орлам не до вподоби мухи

(орли не ловлять мух),

велике і мале

чудесно співіснує.

Aquitanoncaptatmuscas.

Він – гордий птах гербів,

і зневажа такий крилатий дріб’язк.

А лет скінчить – його мушва обліпить,

яєчок накладе…

І радість, радість!

З тліну підіймаються

знов міріади крил,

злітають вгору мухи.

(Переклав Володимир Лучук).

Ласло Балла упродовж творчого життя перекладав «Козар» Тараса Шевченка, роботу над яким завершив вже у 80-літньому віці. Йому належать статті «Тарас Григорович Шевченко» (1957), «Переклик велетнів» (1961, про Тараса Шевченка та Шандора Петефі), «Найбільший український поет» (1964), «Учитель і брат» (1964) і «Вони хочуть знати поета-велетня» (1966, про переклади творів Тараса Шевченка угорською мовою). Ласло Балла написав вірш «Біля могили Шевченка» (1958). Перекладав Ласло Балла також твори Івана Франка, Панаса Мирного, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, Леоніда Первомайського, Володимира Лучука та інших.

Ласло Балла нагороджений орденами та медалями. Заслужений працівник культури України. Лауреат Міжнародної премії ім. Івана Франка (1995), премії ім. Федора Потушняка (2007), угорської премії імені Лайоша Надя (1998).

Його син – Карой Балла – також став письменником.

Українською мовою окремі вірші Ласло Балли переклали Володимир Лучук, Юрій Шкробинець, Валентин Лагода, Абрам Кацнельсон, Іван Мегела, Григорій Коваль та інші. Окремими виданнями вийшли книжки «Льодохід» (Київ, 1960), «Чайки» (Київ, 1974), «Зойк мідної пластини» (Київ, 1985), «Вибране» (Ужгород, 1987).