Сербський письменник Петар Кочич (по-сербськи: Петар Кочић, PetarKočić) народився 26 червня 1877 року в селі Стричичі на горі Маняча (Боснія і Герцеґовина, Османська імперія) в області Зміянє між містами Баня-Лука, Яйце та Ключ (тепер у Республіці Сербській в Боснії та Герцеґовині) над ріками Рибник і Сана. В його батька Йована та рано померлої матері Мари (якої Петар навіть на пам’ятав) були ще син Ілія і дочка Мілиця. У нотатках Петар Кочичзберігся запис одного переказу про походження прізвища Кочич: У Павичах над Градиною жила колись удова з сімома чи вісьмома дітьми, якими дуже піклувалася; через те її прозвали квочкою, а від квочки і її потомство отримало прізвище К(в)очич. У 1887 році почав ходити до початкової школи в монастирі Гоміониця, де його батько (який, овдовівши, став монахом) був ігуменом. У 1891 році закінчив середню школу в Баня-Луці, почав ходити до гімназії в Сараєві, але через свою просербську орієнтацію був вигнаний із четвертого класу, тож перебрався до Белграда, де продовжив навчання в Першій гімназії. У 1889 році Петар Кочичопублікував першого вірша «Опівнічні звуки» («Поноћни звуци»). У червні 1899 року здав випускні іспити, літо провів у батька, а восени записався на філософський факультет Віденського університету, де вивчав славістику. У 1901 році Петар Кочичопублікував перші оповідання в часописах. У 1904 році закінчив університет, прибув до КоролівстваСербії. У 1905 році викладав мову та літературу в учительській школі та гімназії в Скоп’є, але через суперечки з властями його перевели у Бітоль. Покинув службу й приїхав до Белграда. У 1906 році переселився в Сараєво, працював секретарем у сербському культурному товаристві «Просвіта» («Просвјета»), але його швидко звільнили через участь у робітничому страйку і під кінець року відправили в Баня-Луку. Того року він побував у Будапешті на запрошення сербської молоді, а також у Софії на конгресі південнослов’янських письменників і журналістів. У 1907 році напередодні анексії Боснії та Герцеґовини (у 1908 році) Австро-Угорщиною, Петар Кочичзаснував газету «Вітчизна» («Отаџбина») в Баня-Луці та створив свою політичну групу, яка пропагувала боротьбу проти Австрії і напрочуд нещадну боротьбу проти залишків феодального рабства. Як національний і соціальний революціонер, Петар Кочичкористувався великою популярністю в народних масах, був улюбленцем молоді. Вбачаючи в ньому ворога держави, державні органи часто його арештовували й усіляко переслідували. У 1908 році він був ув’язнений в Баня-Луці та Тузлі. Петар Кочичмав опінію одного із найсміливіших пропагандистів сербської національної гордості і проповідників суспільної справедливості. У 1910 році заснував у Баня-Луці часопис «Розвиток» («Развитак»), був обраний депутатом австро-угорського провінційного Боснійського сабору (парламенту) в Сараєві, куди й переїхав. У 1911 році організував сараєвське видання газети «Вітчизна». Він опублікував чимало суспільно-політичних і літературно-критичних статей в різних виданнях. Петар Кочичє одним із тих сербських письменників та інтелектуалів, яким боротьба за справедливість і свободу забирала більшість життєвих сил. Під кінець 1912 року в нього виявилися ознаки душевного розладу. На початку 1914 року переїхав до Сербії, де був поміщений у белградську психіатричну лікарню, де й помер під час окупації27 серпня 1916 року.

Творчий доробок Петара Кочича невеликий за обсягом: три книги оповідань «З гір і з передгір’я» («С планине и испод планине», 1902–1905), збірка оповідань «Зойки із Зміяня» («Јауци са Змијања», 1910), сатирична п’єса «Борсук перед судом» («Јазавац пред судом», 1904) і діалог (сатирична повість) «Судилище» («Суданија», 1912). Петар Кочич починав віршами, але в історію літератури увійшов як видатний новеліст і сатирик, став класиком сербської літератури. Обсяг написаного про нього значно перевершує написане ним самим.

Петар Кочич надихався простотою сербської народної мови і народним життям. Він став поетом пейзажів рідних країв, малярем синіх гір і темних старих лісів, співцем сільського здоров’я, примітивної сили, «дебелих дівок і жорстоких парубків». Могутній дух природи та міцного, натурального та примітивного життя відчувається в його оповіданнях. Як і Борисав Станкович і Іво Чіпіко, Петар Кочич сприймає любов як основний інстинкт, нездоланний і фатальний одночасно.

Велика популярність Петара Кочича пов’язана з його дієвим сербським патріотизмом і великою любов’ю до простих сербських селян його рідних країв. Він був хоробрим бунтівником не тільки проти чужинецького гніту, але й проти економічного рабства. Частково у своїх оповіданнях, а особливо в своїх політично-соціальних сатирах К. виступив як проповідник свободи та соціальної справедливості, захисник убогого сербського селянства.

В образі головного героя п’єси «Борсук перед судом» Давида Штрбаца психологічно сильно втілено тип хитрого й забитого сербського боснійського селянина, якого обдурює та грабує і чужинецька влада, і місцеві лихварі. Ця драматизована сатира («Борсук перед судом») витримала кільканадцять видань і після анексійної кризи була найпопулярнішим твором сербської літератури. Повість «Судилище» є найвідомішою сатирою з часу сутінків його таланту, але «Борсук перед судом» є не лише політичною сатирою місцевого значення, а має глибший соціальний вимір і переходить межі часопростору, в якому відбувається дія. Давид Штрбац є не лише сербським боснійським селянином, а селянином взагалі, вічно обдурюваним і вічно використовуваним, який свідомий свого становища і вимагає справедливості. Хоча він представлений у комічному вимірі, однак викликає глибоке співчуття – сльози крізь сміх. На такий гумор був здатен лише справжній поет, який глибоко співпереживав зі своїм героєм. І публіка, і літературна критика сприймають п’єсу «Борсук перед судом» з огляду на політичні алюзії колишнього австро-угорського владарювання, які вже давно не актуальні. Попри те п’єса вільно сприймається в ширшому загальнолюдському вимірі.

Тематично оповідання Петара Кочича близькі до творів Василя Стефаника про селянську недолю.

Написав Петар Кочич також низку віршів у прозі, зокрема такі: «Молитва», «Свободі» («Слободи»), «Селяни» («Кмети»), «Ялини й сосни» («Јелике и оморике»), «Крізь туман» («Кроз маглу»), «Крізь світло» («Кроз свјетлост»), «У тумані» («У магли»), «Пісня молодості» («Пјесма младости»).

У 1988 році був знятий художній фільм «Борсук перед судом».