Французький письменник Ремон Кено (по-французьки: Raymond Queneau) народився 21 лютого 1903 року в місті Гавр в родині дрібних торговців, які тримали галантерейну крамницю. У рідному місті отримав католицьку освіту (проте потім став атеїстом), у шкільні роки зацікавився мовами – грецькою, арабською, івритом. Записався на філософський факультет Сорбонни у Парижі. Здобув ступінь ліценціата філології, потім вивчав математику. У 1924 році Ремон Кено приєднався до групи сюрреалістів Андре Бретона, у 1930 році відійшов від неї (свій сюрреалістичний досвід описав у романі «Оділь» – «Odile», 1937). У 1925–1927 роках служив у війську, брав участь у Рифській війні в Марокко. У 1927 році оселився в Парижі, забезпечував себе дрібними підробітками. Завдяки доброму знанню англійської мови видав низку перекладів творів американських письменників. Увійшов до «Групи вулиці Шато» (в яку входив, зокрема, і Жак Превер). У 1928 році одружився з Жанін Кан (яка була сестрою дружини Андре Бретона Сімони). У 1931–1933 роках працював (разом із Жоржем Батаєм) у часописі «Соціальна критика», займався психоаналізом. У 1932 році здійснив кількамісячну мандрівку по Греції, де, вивчаючи грецьку мову, усвідомив значний розрив між літературною та розмовною грекою. Щоб уникнути розриву між літературною французькою та народною мовою, Ремон Кено захопився ідеєю створення «третьої», або «ново-французької» мови, для якої властиві розмовні лексика та синтаксис і почасти фонетичне письмо. «Ново-французькою» мовою частково написані його перший роман «Пирій» («Le chiendent», 1933), «Зазі в метро» та деякі інші твори; наприкінці життя Ремон Кено відмовився від цієї ідеї. У наступні роки Ремон Кено написав твори, в яких переважають автобіографічні мотиви – «Останні дні» («Les derniers jours», 1936), «Оділь», «Діти мулу» («Les enfants du limon», 1938) та роман у віршах «Дуб і пес» («Chêne et chien», 1937). У 1938 році Ремон Кено почав працювати редактором прози у провідному французькому видавництві «Ґаллімар» («Gallimard»), потім став членом його редакційної колегії, а згодом і головним редактором, з 1954 року керував виданням престижної серії «Бібліотека Плеяди». У 1939 році вийшов роман «Сувора зима» («Un rude hiver). Під час нацистської окупації перебував у Парижі, написав романи «Мій друг П’єро» («Pierrot, mon ami», 1942), який приніс йому перший широкий успіх, і «Далеко від Рюея» («Loin de Rueil», 1944), видав поетичну збірку «Очі-вóди» («Les Ziaux», 1943). У русі Опору участі не брав, але й колабораціоністом не був. У 1944 році його обрали членом Національного комітету письменників. У другій половині 1940-х років Ремон Кено був однією зі знакових постатей паризького літературно-мистецького життя, зосередженого у кварталі Сен-Жермен-де-Пре. У 1947 році вийшла перша редакція «Вправ зі стилю» («Exercices de style»), до яких увійшло кілька десятків різностильових варіацій опису однієї й тієї ж банальної пригоди; того ж року під псевдонімом Саллі Мара вийшла пародійна ірландська сага «Не можна бути таким добрим із жінками» («On est toujours trop bon avec les femmes»). У 1948 році вийшли роман «Святий Жени-дощ» («Saint-Glinglin») і поетична збірка «Фатальна мить» («L’instant fatal»), у 1950 році – поема «Маленька портативна космогонія» («Petite cosmogonie portative»), збірка статей «Риски, цифри й літери» («Bâtons, chiffres et lettres») про мову сучасної літератури та романну техніку. У 1951 році Ремон Кено став членом журі літературної премії ім. братів Ґонкур (Ґонкурівської академії), найпрестижнішої у Франції. Це стало визнанням його видатного місця в історії французької літератури. У 1952 році вийшов роман «Радість життя» («Le dimanche de la vie»), головний герой якого Валантен Брю мав багато з автором спільних рис (до слова, французьке товариство шанувальників Ремона Кено в Гаврі називається «Друзі Валантена Брю»). Чи не найпопулярнішим твором Ремона Кено став роман «Зазі в метро» («Zazie dans le métro», 1959), екранізований наступного року (режисер Луї Маль); у 1999 році цей роман увійшов до півсотні творів (на 36 місці), які були визнані газетою «Монд» шедеврами літератури ХХ ст. У 1960 році Ремон Кено (спільно з математиком Франсуа Ле Ліонне) заснував експериментальну групу «Майстерня потенційної літератури» (ULIPO – «Ouvroir de la littérature potentiElle», УЛІПО – «Управа літературною потенційністю», це мій авторський варіант, щоб співпадали українська та французька абревіатури), однак швидко розчарувався в її експериментах. В «уліповському» стилі написана поетична збірка «Сто тисяч мільярдів поезій» («Cent mille milliards de poèmes», 1961), яка складається з десяти базових сонетів. Їхньою особливістю є те, що відповідні рими однакові в усіх десяти текстах, крім того, кожен рядок являє собою самодостатнє закінчене речення. У результаті будь-який рядок може вільно комбінуватися з усіма іншими рядками, утворюючи нові й нові сонети. Ремон Кено підрахував, що подібних комбінацій може бути сто тисяч мільярдів, на їх прочитання піде двісті мільйонів років. Українською мовою ці базові сонети переклав Юрко Позаяк, скомпонувавши й низку комбінацій. За цим зразком і Віктор Мельник створив свою книжку «Трильярди сонетів» (Луцьк, 2011). «Потенційна література» завдяки комбінаториці може породжувати безмежну кількість літературних текстів. Ще один «уліповський» метод S+7 полягав у зсуві слів – заміні кожного повнозначного слова тексту сьомим словом, що йде за ним у тлумачному словнику і, таким чином, створенні нового твору. Цей метод застосовано у «Вправах зі стилю» («Нотатки зі зсувом слів»). У 1965 році вийшов роман «Сині квіти» («Les fleurs bleues»). Попри позірну легкість, іронію та гумор романи Ремона Кено відзначаються насиченою інтертекстуальністю та багатьма культурними, історичними та мистецькими алюзіями. Будучи знавцем філософії, Ремон Кено вкраплював у свої романи посилання на ідеї Декарта («Пирій»), Геґеля («Радість життя», «Зазі в метро»), Сартра («Зазі в метро»). Потім Ремон Кено видав поетичні збірки «Бігцем по вулицях» («Courir les rues», 1967), «Пішки по полях» («Battre la campagne», 1968), «Уплав по хвилях» («Fendre les flots», 1968), «Елементарна мораль» («Morale élémentaire», 1969) та останній роман «Політ Ікара» («Le vol d’Icare», 1968). У 1973 році Ремон Кено доопрацював «Вправи зі стилю», вилучив деякі сюжети, додав нові, кількість сюжетів стала, на його думку, ідеальною – 99. А сотий варіант (він же логічно перший чи абсолютно нульовий) залишається наче неословленим, бо він є моделлю, яку вже наповнили без одного сотню разів. Що може бути банальнішим від розповіді про те, що якийсь тип, маючи напрочуд довгу шию і нестандартну шворку на капелюсі, їдучи в автобусі, посварився з сусідом і поквапливо зайняв звільнене місце, а згодом вислуховував від приятеля пораду пришити додатковий ґудзик на пальто. На думку українських перекладачів «Вправ зі стилю», вони є «своєрідною квінтесенцією письма Р. Кено, в них у дусі сюрреалістичних захоплень молодості автор поєднує абсурд, бурлеск, гумор і стилістичне експериментування, 99 (!) разів щоразу по-іншому переповідаючи той самий банальний епізод. Недарма свого часу театральна постановка “Вправ зі стилю”, співзвучна французькому театру абсурду 50–60-х років, користувалася тривалим успіхом». До слова, я вперше прочитав «Вправи зі стилю» в перекладі Данила Кіша сербською мовою (незабутнє враження справили на мене). Помер Ремон Кено 25 жовтня 1976 року в Парижі.

Ремон Кено написав діалоги для таких фільмів: «Месьє Ріпуа» («Monsieur Ripois», 1954, режисер Рене Клеман), «Смерть у цім саду» («La mort en ce jardin», 1956, режисер Луїс Бунюель), «Двоє» («Un couple», 1960, режисер Жан П’єр Мокі), «Місто несказанного страху» («La cité de l’indicible peur», 1964, режисер Ж. П. Мокі).

Вийшло шість томів листування Ремона Кено з різними респондентами. Повне зібрання творів Ремона Кено вийшло друком у серії «Бібліотека Плеяди».

Українською мовою «Вправи зі стилю» Ремона Кено переклали Ярослав Коваль і Юрій Лисенко (Юрко Позаяк; віршовані сюжети), «Сто тисяч мільярдів поезій» переклав Юрко Позаяк, «Зазі в метро» – Ярослав Коваль. «Вправи зі стилю» спершу вийшли окремим виданням (Львів, 2006), згодом увійшли до книжки «Зазі в метро. Вправи зі стилю» (Харків, 2015), «Сто тисяч мільярдів поезій» були опубліковані у вибраному Юрка Позаяка «Шедеври» (Київ, 2013).