У нас, читачів, «весілля» також своє, точніше  жнива. Ось коли можна запастися книжками на весь наступний рік - до нового Форуму! Та чи є якась перспектива у таких довгоочікуваних заходів саме для читачів? Чи спонукають вони до того, щоб виходили книжки якісні,   європейського рівня,   чи ми  далі муситимемо дивитися на полички, де лежать книжки не наші, а того рівня, про який щойно згадалося? Отож про книжковий рік,  який тривав з часу минулорічного Форуму очима читача. Звичайно, з´явилося багато нових книжок. І, що особливо тішить, з´явилося чимало рейтингів, списків, які орієнтують нас на вибір літератури за смаком. Звичайно, у читачів багато претензій до рейтингів. Наскільки відомо з досвіду інших країн, вони мають збігатися або бути максимально близькими, у нас же такого поки що не спостерігається. Та й критерії рейтингів не завжди логічні: бралися б до уваги тиражі,   динаміка зростання попиту на книжку, сума прибутку, швидкість  реалізації книжки, а нам частенько пропонують як критерій якість обкладинки, паперу, ну ще інколи - ідейне спрямування чи значення її у суспільстві.  Скажете, що кожна компанія, створюючи рейтинг, орієнтується на своїх читачів? Але як нам знати, чиїм читачем стати? До того ж, в укрсучліті намітилася цікава тенденція: будь-яка книжка, готуючись до появи у світ, позиціонується як бестселер, зрештою такою не стає, і ми з знову констатуємо: рейтинги штучні, бестселери несправжні. Насправді я дуже поважаю прагнення української літератури піднятися і піднестися, помічаю це і, як і більшість читачів, щиро вважаю, що українська мова, українська книжка - це ознака нашої культури, освіченості, це вже невід´ємна ознака нашої сучасності. А свідомо загострюю на її болючих точках, щоб таким чином наголосити саме  на цьому. Для мене будь-яка книжка, яка з´являється у рейтингу (будь-якому) - це вже добре, бо ця книжка озвучена і вже,  так би мовити, прийнята.   Я також переконана і в тому, що деякі книжки письменників - моїх сучасників - стануть справжнім надбанням нашої культури - і це без пафосу, адже  потенційний сучасний лонгселер (або , по -іншому, класичний твір) може нині назвати кожен, хто читає книжки.     До речі, про статистику українців, які читають. Як і рейтинги - це окреме питання для читачів. Відзначаючи, що книжки читають 30, а то і менше відсотків українців, відповідні компаній  роблять значну похибку або підходять до цього пистання занадто схематично. Будучи «в масі» читачів, знаю, що книжками українці цікавляться і багато  читають. А от які книжки - то вже інша  справа. Хоча, за словами менеджера  київської Книгарні «Є» Гарбуз Н. В., українська книжка купується охоче. Вона наголошує на  популярності літератури рідною мовою, каже, що молодь охоче розкуповує яскраві книги з уже відомими іменами на палітурці.      Особливо затребуваними нині є Ліна Костенко, Василь Шкляр, Всеволод Нестайко, Ірен Роздобудько, Марія Матіос та ще багато інших, що постійно запитують про історичну літературу, науково-популярну, дитячу.

Отож про  книжкові новинки.  Десь відразу по його проведенні Форуму з´явилися «Герої та героїні»  Євгенїї Кононенко. Книжку представили як збірник провокативних  і епатажних есеїв, що, втім, значною мірою і виправдало себе. Щоправда, багато статтей з цієї книжки я читала у періодиці і раніше, але багато інших спровокували серед читачів  прогнозоване пожвавлення. Як і будь-яка книжка, особисто в мене вона викликала і симпатію, і в чомусь протестні моменти.  Цикл «Скалки київських фресок» настільки пройнятий зверхнім ставленням до приїжджих, що мимоволі почуваєшся винним у перенаселенні головних вулиць, а почуття провини при читанні будь-якої книжки - це перше¸що спонукає її недочитувати. І знову ж таки - переоціночні  моменти: класики, класиків, окремих осіб -   хоч і модне на пострадянському просторі питання, але дуже делікатне, щоб у оглядовому матеріалі претендувати на  бунт стереотипів.    Зате цикл «Міфи і непорозуміння» дуже вдалий, проковтнула його майже миттєво .

Далі в хронологічному порядку з´явилася третя книжка дуже цікавої як на мене, трилогії «Джури» Володимира Рутківського «Джури і підводний човен». Книжки залюбки читають і дити, і дорослі, тому з´ява цієї книжки - це великий плюс нашій літературі.

Про «Ворошиловград» Жадана, який вийшов згодом, можу говорити довго. Але як тільки закінчила його читати - ще не могла. Чомусь пробивало на сльози. Я точно буду читати Жадана і далі, з нетерпінням чекаю на його нові книжки. Він захоплює контрастами.  Його дидактизм хоч і випирає  як зайвий елемент у книжці, але він не нав´язливий, доречний, його стиль жорсткий, нелегкий, саркастичний, але   світлий, переплетений  із сумом, ностальгійний. Я і досі непросто сприймаю нецензурні звороти в художніх текстах, але Жадану вони вибачаються - такою є наша реальність, так він її і зображає. Саме його твори аж кричать про те, що письменники - не вихідці з якихось полюсів Марса чи Венери, а вони народилися і живуть тут, вони і мають показувати те, що бачать. Щоб і ми відкрили очі, як потрібно. «Ворошиловград» - краща книжка року за версією «Бі-Бі-Сі» невипадково. Він претендує на аналіз, якого гідні європейські романи, принаймні він має в собі все, що мають ті романи.  Напевне, всі, хто читав книжку, відзначили про себе, як майстерно автору вдалося з фрагментів дійсності сплести нову реальність , як тонко і влучно він застосовує стьоб, неначе накручує, нагнітає і - просвітлює. Щось з розряду: і хочеться, і колеться. І вже зовсім спокійно,  лірично звучать у романі його роздуми на кшталт    "Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди". Недаремно одна з героїню роману каже, що з цього, напевне, починається любов. Ми також згодні з цим.Тема генетичної пам´яті, яку він порушив -  це, напевне, одна з основних тем, яку мають піднімати на прапори наші письменники.   

«Ритуал» Марини та Сергія Дяченків, який вийшов трішечки пізніше, дуже швидко знайшов свого читача: фантастику ми читаємо.  І добре, що наші письменники раз по раз нас нею радують. До речі, про жанрову різноманітність нашої літератури. Напевне, читач - це дуже вибаглива одиниця на літературному просторі, бо йому хочеться все: і лірику, і прозу, і «мильні» романи , і високоінтелектуальні полотна, і трешові твори, бо ми - різні

У контексті фантастичної літератури не можна оминати «Хвороби Лібенкрафта» Олександра Ірванця, яка за хронологією з´явилася далі. Цікавий роман - це якщо щось потрібно сказати, а ти знаєш, що романів-антиутопій ти не сприймаєш, особливо тих, які   понурі, депресивні, з перманентними сценами насильства, убивств. Це - точно не мій жанр, але, о ці мистецькі парадокси, книжка мені сподобалася. Я у ній, як зачарована, шукала глибинні змісти, розв´язувала задачки з іксами, будувала паралелі.   Як справжній письменник-фантаст, Ірванець   якось уміє вловлювати настрої і відгадувати, як-то воно може бути, якщо щось... У даному випадку - якщо хтось, хто дуже цього хоче, повернеться  до старого  ладу. Хоча зворотної дороги і нема, але все можливо, були ж спроби. Інакше чому в таємничій хворобі, про яку розповідається у романі,  вгадується ажіотаж з марлевими пов´язками,   переляк? Вважаю, що  письменник цим романом виконав свою місію - застереження. Література, звісно, нічого докорінно не змінить, але застерегти, повчити, розтлумачити - святе її завдання.

А кого стомив цей непростий роман-метафора О. Ірванця, міг розважитися разом з «Навіженими» Макса Кідрука. Чудовий гумор, глибока іронія, цікаві сюжети, тропічні сцени, колоритні образи Макса і Тьоміка - те , що потрібно для відпочинку і повної релаксації під книжку! Ні на мить не пошкодувала, що відвела час на читання Кідрука.

Якщо хтось із читачів вирішив самостійно спрогнозувати, хто із укрсучлітераторів може стати класиком, міг використати для цього антологію «Сновиди», яка вийшла також цього ж року. У ній можна познайомитися як з уже «канонізованими» класиками, так і з зовсім молодими авторами, які вже встигли заявити про себе. Цікава ідея і цікаве виконання, респект видавництву «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

«Гонихмарник» Дари Коній (Мирослави Замойської), лауреата цьогорічної «Коронації слова,  - зовсім не глевкий млинець, хоч це і перший її роман для дорослих. Я би назвала його романом для романтиків - романом про незвичайно ніжне кохання, дуже несподіване і таке справжнє. І - жодної тобі метафори, лиш кохання і українська магія, світла (оксюморон, але книжки мають на це право) містика, і уроки - чудодійства, чар. Хто знає, може, і серед нас живуть красиві чоловіки в чорному з двома душами, які насправді не п´ють кров, а каву зі смаком гвоздики, люблять дощі і квіти-волошки, і відводять від нас хмари, грози  і печаль?  Ось такі думки, і вже неважливо насправді, що не всі сцени мали вичерпну мотивацію - він проймає іншим, чимось важливішим за технічні моменти. Цей роман чомусь у мене викликає порівняння з романом Міли Іванцової «Вітражі», який з´явився трішки раніше. Не сюжетною канвою, звісно, а   ліризмом, застиглим у прозі, добрістю, яка супроводжує тебе весь час прочитання книжки. Це - коли не  хочеться читати книжок, схожих на розкішно оформленні дисертації, коли прості життєві істини розкриваються тобі у альтернативних історіях книжки настільки дохідливо, переконливо і м´яко, що навіть і не хочеться від неї відриватися.

«Король Літр» Подерв´янського - епатажний, гумористичний й іронічний, причому це стосується і п´єс, і оповідань. Чудовий письменник, талановитий.  Протестую проти багато  чого в ньому, дечого не розумію, сподіваюся, що з часом вдасться все-таки охопити сутність його творів глибше, але люблю його книжки, радію появі нової,  бо його письменницька безпосередність,  дар посміятися над реальністю, спростити багато її моментів - причому легко і невимушено -   неоціненний.

Особливо порадувала читача книжка «Таємниці письменницьких шухляд» С. Цалика і П. Селігея. Це фундаментальна робота, ґрунтована на архівних документах, спогадах очевидців, багатьох інших джерелах про життя наших класиків - без звичного гламуру, прикрас і неправди. Якщо чесно, деякі історії шокували - настільки важко ламаються стереотипи. Ми звикаємо до того, що нам нав´язують, віримо в те, що говорять. Зрештою, нічого в цьому поганого немає, якби так боляче не приживалася потім правда. Хоча книжка читається легко, радше, це захоплюючий детектив - різні історії пов´язані між собою багатьма сюжетними лініями, мають спільне обрамлення,  ми бачимо митців звичайними людьми зі своїми перевагами і вадами, зі своїми радощами і печалями. Цікаво, захоплююче і дуже пізнавально. Цю книжку має прочитати  кожна людина, яка цікавиться нашими класиками і якій не байдужий наш літпроцес  від самого зародження.

«Аморалка» - книжка, до якої увійшли твори письменників, яких ми добре знаємо. Назва говорить за всю книжку. Не все аморально, що сприймається буквально  - це я придумала в процесі прочитання. Специфічно, якщо чесно, але зачіпає. Письменники, зібрані під обкладинкою зі звабливим тілом дівчини, наполягають, що говорити можна про все, чим, власне, ми і живемо. І говорять про все-все - можете лиш собі уявити, хто не читав. Краще прочитати. І відразу переключитися на інтелектуальний роман Анатолія Дністрового «Дроздофіла над томом Канта». Дроздофіли - це для тих, хто поки що лише збирається читати твір - це пострадянські вчені, які живуть на смітниках чужих знань, закомплексовані і нерішучі, які самі не здатні щось створити.  Роман спонукає до сумних роздумів і до роботи над собою, і це - велика його перевага. Хочеться тут відзначити, що пан Анатолій здобув-таки свого читача, який давно прагне інтелектуального чтива.  Є значний відсоток читачів, яких не задовольняють книжки для відпочинку або які відчувають уже їх перенасичення. Тому з появою таких книжок ми, читачі, відчуваємо ніби приплив нових сил і сподіваємося на кращі зміни на нашому книжковому просторі загалом.

А ще нас цьогоріч порадувала Галина Вдовиченко - романом «Хто такий Ігор» та книжкою для дітей «Мишкові миші». Мені дуже імпонує стиль пані Галини, старі добрі засоби реалізму, якими вона щедро і вміло користується, а також модерні досягнення, поєднання-переплітання сюжетних ліній, вклинювання містики, фантастики,  все це в неї природно і все це - лиш для того, щоб написати про основне в людському житті - любов, що довша за вічність.Знаю, що готується на Форум новий її роман - дуже його чекаю.

Від сюжетних колізій Люко Дашвар «Мати все» у людей з особливо ніжним світосприйняттям  по шкірі пробігали мурашки - настільки непередбачуваним бувають абсолютно прозорі події у житті. Весь свій час мати Іветта присвячувала хворому сину Платону, спонукала до цього і свою доньку. Поки не вирішила купити синові живу ляльку - Раю. І лиш потім ми дізнаємося про істинність і справжність різних почуттів, під якими маскується любов.

«Записки українського самашедшего» Ліни Костенко був схожий на вибух. Емоцій, сподівань, надій, почуттів. І навіть неважливий резонанс і те, як його сприйняли читачі головне - письменниця покликала до дискусії. Вона зуміла розштовхати, розбурхати приспаного любовними романами і знервованого постмодерністськими творами читача і насильно змусила подумати. Подумати над тим, що може бути, коли людина сама- шедша, тобто коли вона сама кудись іде, і показала, яка все-таки міць в об´єднанні, яка краса відчувати себе великим народом. Я за фінальну сцену вибачила нашій літературі все: і явний брак патріотизму, і не достатньо високу соціальну, політичну чи моральну вартість. Ми всі сприйняли роман по-різному: хто дуже буквально, і закидав письменниці у необ´єктивності висвітлення особи програміста, у видимих і спеціальних помилках; хто - занадто узагальнено, але для чого всі ці мордування, коли будь-яка книжка, це, насамперед, голос письменника. А те,  що вона сказала цією книжкою, у нас ще ніхто з її сучасників не повторив, а тим паче не сказав щось подібне до неї. Хіба Марія Матіос, ще дехто - фрагментарно. Важливо було пропустити крізь себе  живий біль   сучасної  людини за все, що відбувається, небажання перетворитися на учасника гонитви за кічевим іміджем  з його егоїстичним підминанням під себе всіх і вся...
Автор не ставила своїм завданням   літературними засобами досягти чогось недотягненого, вона  досягла  цілі завдяки простим порівнянням того, що є, і того, що могло би бути (у свідомості головного героя).

Зате Лада Лузіна зі своєю «Принцесою Грезою» наполегливо турує свою ж мистецьку дорогу, прикрашену суцільними таємницями, містикою, відьмацтвом. І, що головне, вся ці «ужастики» - цікаві.

От відчого можна було отримати «культурний шок», так це від «Залишенця» Василя Шкляра. Вкупі з тим, що він відмовився від премії за цю книжку. Мені особисто книжка далася нелегко, бо, хоч я і проти поділу літератури на жіночу і чоловічу, відчувала: книжка - для чоловіків. Можливо, тому що вона сильна. Чи тому що про силу. Отаман Чорний Ворон вдався настільки цільним, реальним і об´ємним, що, як ото бувало при переглядах цікавих фільмів з харизматичними героями чи книжок з такими ж героями, настільки врізався у свідомість, неначе став частиною твого буття.  

Мене завше цікавило, як народжуються письменники, у який момент їх уже можна називати саме письменниками. Тому не шкодую часу на книжки нових авторів. «Хутір розбещених душ» сестер Черніньких,  який з´явився в часі трішечки пізніше, зацікавив відразу: і добре продуманим промо, і новизною жанру. Про новизну - окремо. Ми таки далеченько, як не крути, відійшли від класики. А постмодерн диктує свої умови. Письменниці, як багато хто з їх ровесників-колег по перу, кинули виклик полірованим нормам,  не побоялися посміятися над тим, над чим сміятися навіть не припускалося. Причому у гротескних формах - щоб загострити об´єкт осміювання, і чим гірше, тим краще. Треш (з англ.. «сміття») - це не мода у мистецтві, це форма протесту проти шаблонів, норм і правил, це та сама масова культура, але вивернута навиворіт.   У даному випадку протестується проти гріховності людської натури, нещирості, ницості і брехні. Два паралельні виміри, у яких живуть герої роману - дуже вдалий літературний прийом. Рівні сюжетні лінії, кожна сцена логічно обґрунтована і вичерпна. От якби ще  ми, читачі, були більше підготовлені до відвертості, неформальності і безпосередності, якою квітує роман, або щоб ці сцени були спрощені гумором чи сміхом - а то так багато  грубого... Зрештою, цього вимагає жанр. Зате сміливо, неординарно, свіжо! Як би там не було - справжній треш нашій літературі так само необхідний, як й інтелектуальна проза чи історичні романи, тому будемо сподіватися, що нам все-таки пощастило бути присутніми при утвердженні нового стилю в літературі і при народженні нових письменниць.

Щодо історичних романів, то, виявляється, і тут нам є чим похвалитися.  Письменники знову звертають свій погляд до минувшини,  знаходять там нові факти, дають нам нове прочитання. Взяти хоча б «Орлі, син Орлика» Тимура  Литовченка, якого цього  року «коронували» саме за цей роман. Історична література - дуже специфічний жанр, вимагає певної підготовки і немалого інтелекту читача. А ще - неабиякої майстерності оповідача, щоб сухі історичні факти перетворити на соковитий художній твір. Мені здається, що у даному випадку авторові це вдалося на всі сто. Так і кортить розповісти про карколомні і цікаві пригоди Орлика, тобто Орлі, тобто  графа де Лазіскі, з яких він завше виходив з честю. Той, хто знає історію, відразу помітить, де мали місце художні домисли автора, але вони настільки майстерно вплетені в канву тексту, що сприймаються єдиною захоплюючою історією. 

Як завжди, цікаво цього разу заявила про себе й Ірен Роздобудько - книжкою «Мандрівки без сенсу та моралі». Мені подобається її ненів»язливий дидактизм і мудрі поради. А кому ж  не сподобається порада змінити на хвильку картинку свого буття і перестрибнути у іншу реальність, де навіть каміння до тебе заговорить?

Помітною відразу ж з часу своєї з´яви стала книжка Ірини Славінської  «33 герої укрліт» - це 33 інтерв´ю з відомими сучасними українськими письменниками. Авторка вміє акцентувати на основному і синтезувати його зі всього, що помічає на літпросторі, її талант у цьому очевидний. До того ж, з кожного інтерв´ю вона - свідомо чи ні - утворила цілу маленьку історію, яку хочеться чомусь запам´ятати.

Жанрову різноманітність нашої літератури цьогоріч суттєво поліпшив Сергій Руденко книжкою пародій і епіграм «Пантеон класиків».  Сміятися над собою - ознака впевненості, відчуття сили і переваг.    Автору вдалося співставити літературні епохи (благо, книжка готувалася до друку давно), і з різноманіття творчості і діяльності авторів, про які згадалося у книжці, можна легко (ненав´язливий гумор книжки  цьому сприяє) зробити висновки про те, що літературні етапи таки   змінюються, як змінюється все у цьому житті: класична епоха помалу відходить, натомість є сучасність і сучасна література.    Завтра буде новий день і нова література, тому   не потрібно аж занадто гостро сприймати все, що відбувається у літпросторі на певному  етапі його розвитку, бо література - це відображення дійсності, а дійсніть щоразу нова. Звичайно, є у літературі, як і в будь-якому виді мистецтва, вічне, і про це свідчить те, що  автору в своїх заримованих рядках просто -таки вдалося вгадати, що буде з письменником крізь роки, хто все-таки увійде до  пантеону класиків. Залишається лише відзначити в авторові талант літературної прозорливості, що для нас, читачів, є дуже цінним. Ще з чеснот книжки потрібно відзначити її мораль:    не стояти осторонь літературного процесу, а  пропонувати, критикувати, схвалювати продукцію, яку пропонують нам письменники, нехай вони ні на мить не забувають про те, що   вирощують еліту.

Знову з´явився новий детективчик від Андрія Кокотюхи «Пророчиця».  До детективів звертаюся «на крайняк», якщо під рукою нема іншої книжки. Просто гарно пише Андрій - не мудрує-закручує сюжети, але вже щось як придумає, то не відірватися...

Хто умудряється читати ще й дитячі книжки - для себе чи для дитини - помітив,  що і така література цього року з´являлася. Не дрімала фантазія (як, утім, завше) у Івана Андрусяка,  Лесі Ворониної, Ірен Роздобудько, Галини Вдовиченко, цікаво заявив про себе  Сергій Гридін.

Я чомусь була налаштована на огляд песимістичніше, але, перерахувавши книжки, які мені сподобалися, переконалася, що не все так погано у нашому домі. А їх же було значно більше, я говорила лиш про ті, які встигла прочитати. А ще скільки представлять нових, які підготували спеціально до Форуму! Звичайно, хотілося б більше. Інколи ностальгую за добрим і милим реалізмом. Побільше б інтелектуального чтива, але не чогось на кшталт дисертації. Ще би щось із науково-популярної літератури... Це - наші читацькі побажання новому Форуму. Але ми не драматизуємо ситуацію з українською книжкою,бо вона зовсім не гірша за ту, яка була, чи можливо, буде, вона лиш трішки інша. А читацьке серце, напевне, і не заспокоюється: прочитавши одну книжку, хочеться іншу,  тому чекатимемо на нові книжки. Читачів вистачить на  всіх, шановні письменники!