Так, Сергій Руденко — майстер пригадування і нагадування. З одного боку, це упізнавано-індивідуальний стиль, що привертає увагу як до його книжок та персональних аналітичних програм на Еspreso TV, так і до інтерв’ю з експертами. З іншого — це знак журналістської якости, що ґрунтується на тридцятирічному фаховому досвіді, на досвіді активного очевидця.

 

Тож не дивно, що всі його занурення у макро- чи мікрохронології водночас скидаються на приватні мемуари. Ось, пригадуючи знакові події 1994-го, Руденко лишає позначку особистої причетности: «Мені 23 роки. Я редактор відділу в журналі «Військо України».

 

Оповідаючи про політичні перипетії 2000-го, мимохідь кидає, що перебував тоді в інформаційному епіцентрі, працював на «Радіо «Свобода». 2003-го їде з Ющенком до Донецька на з’їзд «Нашої України». 2006-го він уже головний редактор тижневика «Газета 24». Ну і так далі.

 

Багаторічний досвід професійного очевидця — тобто справжнього журналіста — допомагає Руденкові редукувати аналітику до простих «споживацьких» формул. Проте він ніколи не зіслизає у політологічне клікбейтерство, а крайня межа індивідуального втручання в реальну історію маркується червоною лінією «мені здається».

 

Власні «авторські» амбіції він реалізує хіба в афористичності характеристик. Оцініть хоча б заголовок глави про роль Юлії Тимошенко в російсько-українських взаєминах: «Газова принцеса України на політичній горошині».

 

Нова Руденкова книжка має підзаголовок «Путін і Україна». Так, тут позначені основні віхи політичних метаморфоз диктатора, але він для нашого автора — лише сьогоднішній ярлик Росії.

 

І його попередники, і майбутні наступники мали і матимуть однаково хижий антиукраїнський вишкір. Як і тамтий «глибинний народ». Їх без умовного Нюрнберґа не змінити.

 

Рашизм — глобальна хвороба, і впоратися з нею можна лише усім євроатлантичним світом. Руденко ставить собі локальнішу задачу: зрозуміти, як рашизм керував своєю українською п’ятою колоною — хто і як з наших політиків наближав неминучу війну. Тобто, згадати все. 

 

Відтак невипадково на початку виникає спогад з далекого 1986-го. Після Чорнобильської катастрофи тодішній партайгеноссе України Щербицький розповідає одному з наближених підлеглих про розмову з шефом-Ґорбачовим: «Я ж казав йому, що парад не можна проводити на Хрещатику. Це не Красна площа, а долина — радіація концентрується саме тут! Але він відповів мені: «Тільки спробуй не провести парад! Я тебе згною!».

 

І тут одразу виникає кілька запитань. По-перше, чи справді пішов би тодішній керівник СССР, який тоді шукав прихильности Заходу, на таку репресію? По-друге, чи вдалося б йому це, з огляду на міцну позицію Щербицького у політбюро КПСС? І по-третє, що вважав за свою батьківщину український ватажок, коли вчинив так, як хотів бос?

 

Схоже, відповідь проста. Подібні запитання просто не виникали: Україна є невід’ємною частиною Росії - і крапка. Ця крапка — наріжний камінь російської політики ще з часів «Богдана п’яного», як висловився Тарас Григорович. Нині затерти цю крапку здатний лише згаданий умовний Нюрнберґ.

 

Проте водночас виникла і геть «ліва» думка: а що як Щербицький тоді заборонив би першотравневий парад? До чого призвела б ця конфронтація? Як на мене — тема для перспективної альтернативної історії в дусі цілком реалістичних, як тепер видно, сценаріїв письменника-аналітика Юрія Щербака з його трилогії «Час...» (із промовистими підзаголовками до кожної книжки: Міражі. Фантоми. Прозріння).

 

Але повернімося до Руденка. Ось про Єльцина, якого в нас довго-позитивно репрезентували його фразою «Прокинувся — подумай, що ти зробив для України».

 

А ось що: «В політичних кулуарах розповідали про те, що Єльцин свого часу навіть питав у російських військових про можливість завдавання ядерного удару по Києву» (про Єльцинську візію України «УМ» раніше докладно писала, рецензуючи книжку Віталія Портникова, 19.06.2024).

 

Руденко уважно аналізує російський вектор усіх українських президентів. Наприклад, про Кучму: спочатку, на другому році свого правління він дав добро на підписання Хартії про особливе партнерство з НАТО (1996) й активне просування інтеграції України в Європейський Союз (цим переймалися секретар РНБО Володимир Горбулін, міністр закордонних справ Борис Тарасюк та керівник зовнішньополітичного управління адміністрації президента Володимир Огризко).

 

У відповідь Крємль спровокував дві резонансні у всьому світі справи: плівки Мельниченка і фейковий скандал із «Кольчугами». Руденко детально описує перебіг ситуації й доходить висновку, що саме тоді автор книжки з крилатою назвою «Україна — не Росія» зламався. «Єдиним, хто отримав максимальний зиск, був Путін. А те, що відбувалося навколо цих справ, мало бути ретельно спланованою операцією».

 

Далі, на думку Руденка, Кучма стрімко деградував. Коли деякі мемуаристи наполягають, що Кучма виявив себе справжнім патріотом, захищаючи острів Тузлу, наш автор однозначний: «Бій за Тузлу виграв Путін» (і це єдина категорична оцінка, яку я завважив у книжці).

 

З автором важко не погодитися: «Контроль над островом дозволяв українській стороні без участи Росії лише на судових зборах через протоку щорічно збирати до 200 млн доларів. Ба більше, Українська держава одноосібно надавала дозвіл на прохід із Чорного моря в Азовське для військових суден... Результатом стало підписання угоди про спільне використання Керченської протоки».

 

Ну і вишенька на торті: «2011-го, за три роки до початку війни Росії проти України, Леонід Кучма отримав від тодішнього президента Росії Дмітрія Мєдвєдєва орден «За заслугі пєрєд Отєчєством» І ступеня. Крємль наголосив, що нагороду було присуджено ще 2004-го».

 

Ну, так — за підтримку Януковича, що і спричинило Помаранчеву революцію.

 

Алгоритм судового переслідування експрезидентів у нашому Кримінальному кодексі не прописаний. А як щодо нижчих ланок? 1999-го «голови урядів — Валерій Пустовойтенко і Владімір Путін — підписали постанови про те, що Україна передає Росії одинадцять стратегічних бомбардувальників — вісім Ту-160 та три Ту-95 МС із 575-ма крилатими ракетами Х-55 до них. Це все в обмін на погашення газового боргу у розмірі 275 млн доларів... За кілька років до цього українці просили в росіян по 75 млн доларів за один літак».

 

Тепер-от «номери збитих українською ППО Х-55 повністю збігаються з номерами, що зазначені в додатку до міжурядової угоди». Це привід для кримінального розслідування чи ні?

 

Українські спецслужби переймаються фіксуванням злочинів росіян і суди виносять гучні заочні вироки. Це добре. А як щодо вироків у реалі — тим, хто не тільки тут, а й досі у владній команді? Руденко як професійний журналіст не висловлює власних анти- чи симпатій.

 

Можна хіба припустити, що він симпатизує Ющенкові. Приміром, про це свідчить такий маловідомий факт: «Ющенко підтримав Саакашвілі не лише словом, а й ділом — Україна надала грузинам системи «Бук» та «Оса»... Ними Грузія збила 12 російських бомбардувальників, зокрема стратегічний Ту-22, якого ніхто до цього не збивав».

 

Та, попри те, жорстко означує причину, яка призвела до наступного Майдану: «Сепаратисти, яких не покарав Ющенко».

 

Приміром, «Борис Колесніков... був і залишається другом найбагатшої в Україні людини — Ахметова». Саме він був організатором 236 голосів за ратифікацію Харківських угод щодо пролонгації російської окупації Севастополя — комусь із цих «голосів», не кажучи вже про диригента, вручені підозри?

 

А отут ще цікава деталька: «Через три місяці після підписання Харківських угод (2010) Янукович пишно відзначав своє 60-річчя... На ювілеї «Квартал 95» розважав Путіна, Мєдвєдєва й Лукашенка».

 

Або такий ось сюжет, з російським політтехнологом Тімофєєм Сєрґєйцевим, чия стаття на початку вторгнення неабияк шокувала українців, бо вперше публічно закликала їх фізично знищувати.

 

Цю особину запросив на свою виборчу кампанію 1998-го Віктор Пінчук. Наступного року найманець уже працює у штабі Кучми. 2000-го Пінчук купує телеканал ICTV і доручає реорганізацію саме Сєрґєйцеву; той одразу запрошує на зіркове місце Дмітрія Кісєльова. «За участю Сєрґєйцева створено карту Української держави, поділену на три сорти».

 

Це стало головною політичною провокацією Крємля, яка спричинила Помаранчеву революцію. І що, хтось за Сєрґєйцева в Україні відповів?

 

Повернімося до Юлії Тимошенко. Коли за тиждень по втечі Януковича і захоплення Росією Сімферополя зібралося новообране українське РНБО, його голова Турчинов запропонував негайно ввести воєнний стан.

 

Палким опонентом виступила саме пані Юля — її навіюванню підкорилися всі, окрім головуючого. Згодом Тимошенко кардинально перемінила думку, але, пише Руденко, «якби Юля зробила це 28 лютого 2014-го, можливо, не було б і анексії Криму, й окупації частини Донецької та Луганської областей, і Мінських домовленостей, і розгортання широкомасштабної війни в Україні».

 

І це — ще один сюжет для запаморочливої альтернативної белетристики.

 

Зрештою, історичні трагедії завжди провокують альтернативні історії. І ми все це ще побачимо. Але Сергієві Руденку йдеться не про те. «Непокаране зло, зазначає автор книжки, призвело до великої біди» (І. Котик).

 

Нас мусить менше цікавити вина Путіна, аніж непокараність українських колаборантів.