Якщо війна, розпочата Росією  2014 року проти України, ще не вилікувала остаточно від політичної сліпоти частину української спільноти, то вже повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022-го мало б «допомогти» прозріти усім без винятку. Адже, попри тотальний, дев’ятий вал кремлівської брехні,  ворог розкрив і свою сутність, і ставлення до нашої держави та загалом народу. Якщо лаконічно, то – згідно з фантомним всезагальним московським «третьоримським» концептом «не было, нет и быть не может». Або у лютому докорі-звинуваченні сучасних окупантів, які вбиваючи та плюндруючи, кричали: «Кто вам разрешил жить лучше нас?!», де визначальними  залишалися перші чотири слова. Та правда полягає в тому, що війна Московії, відтак Росії (з  1721 року, після зміни назви цього  утворення) проти українців та українства триває упродовж століть, не припиняючись ні на мить. Змінюються хіба форми. Однак суть залишається тією ж. 

Носієм цієї імперської традиції  у післяєльцинській Росії став Путін (нерідко зараз українці, демонструючи таким чином своє ставлення, пишуть і назву «наддержави», і прізвище її «царя» з малих літер). Причому сама тамтешня спільнота (за незначними винятками) постала  колективним Путіним, підтримуючи війну на знищення України. Чому так трапилося, які визначальні чинники того, що історія рухається саме таким трагічним шляхом?  І на ці, й на ряд інших запитань пропонує свої відповіді Сергій Руденко у книзі «Анатомія ненависті. Путін і Україна».  А  на початку розмірковування  нагадує про те, що дата  політичного «народження» нинішнього улюбленця більшості росіян – 24 лютого 2000-го (за 22 роки до початку повномасштабного вторгнення), коли  у статусі в. о. президента РФ  «він попрощався зі своїм минулим», віддаючи останню шану своєму колишньому шефу, ексмеру Санкт-Петербурга 63-річному  Анатолієві Собчаку, яким загадково-несподівано  помер   у готельному номері в Калінінграді (Кенігсбергу). Тож відтоді (ще до 26 березня 2000 р., коли, згідно з  «благословенням» першого президента РФ Бориса Єльцина, оприлюдненого в останній день 1999-го, за підсумками волевиявлення отримав владні повноваження очільника країни, що вже починала жити імперсько-шовіністичними міражами  про реанімацію наддержавного  статусу. І в роль виразника цих прагнень  зумів уписатися невиразний відставний  кадебіст, який позиціонуватиме себе завдяки взятим невдовзі під абсолютний контроль російськими ЗМІ «собирателем земель», «мачо».   Усвідомлення, що реалізація намірів щодо відновлення імперії (спершу принаймні в масштабах СРСР, відтак і в кордонах станом на початок 1914-го) неможливе без поглинання  нашої держави, мотивувало «царя».  Сергій Руденко зазначає, що  «Путін як  справжній КГБіст був переконаний: йому вдасться взяти під контроль Україну». І попри низку здобутків (передовсім  - перетворення російського суспільства на «колективного Путіна», як резюмує автор  «Анатомії  зла», «мрії Путіна привласнити й підкорити Україну розбилися на друзки. Так було 2004-го і 2014-го. Та сталося і 2022-го».  

У книзі відстежується еволюція поглядів московського зверхника, який спершу використовував риторику про «братній український народ» (до анексії  Кримського півострова), а відтак уже відмовляв йому в праві на існування, використовуючи імперську ідеологему про «единий русский народ».  Автор «Анатомії ненависті» зазначає, що з початком  війни «Путін пропагував історичну міфологію, за якою  українці (окрім, як висловлюється президент Росії,  нациків)  та росіяни стали єдиним народом, зі спільними коренями, далеким минулим та  землею, яка  начебто колись належала Росії. Саме ці висмоктані з пальця «факти» й використовував господар Кремля для виправдання розпочатої ним у 2014 році війни проти України. Мовляв, ми лише відновлюємо справедливість, повертаючи свої історичні землі разом із людьми».  Тож, скеровуючи від 24 лютого 2022 року основний удар на Київ, який кремлівський «історик» вважає російським містом і колискою РПЦ,  сподівався  на тріумфальний вхід, коли «під вигуки «Росія, Росія!» й гучні оплески вийде на Володимирську гірку до пам’ятника  Володимиру Хрестителю та виголосить пафосний спіч про повернення Києва до Росії». І загалом у постанні нашої держави наступник Єльцина звинувачує вождя більшовиків. За мовчазної згоди істориків РФ заявляє, наче «сучасну Україну цілком і повністю створила Росія. Точніше, більшовицька, комуністична Росія». Він «не знає», що саме більшовицька   Росія знищила Українську державу (1917 – 1921).  Тож, керуючись такою «логікою», Путін у червні 2023-го, пояснюючи воєнні дії,  вже  запитував: «Чому українці нашим коштом повинні жити і на наших історичних територіях?» І такі й подібні наративи, окуповуючи українські села й міста та не щадячи нікого, по-своєму повторюватимуть російські солдати. Відповідаючи на закиди, що нинішній улюбленець більшості росіян несповна розуму, Сергій Руденко резюмує: «Ні, він не божевільний. Путін – холоднокровний вбивця, який лише прикривається вигаданою історією для виправдання своїх злочинів». А відтак висловлює переконання, що «історія навиворіт від російського президента обов’язково завершиться. А точніше – крапку в ній поставлять  українці. Бо, схоже, ніхто інший на це не наважиться».

Сергій Руденко, аналізуючи так звані «перемоги» Путіна над Україною, вважає, що передача РФ  стратегічних  бомбардувальників і ракет (які зараз, під час масштабної війни,  окупанти використовують для знищення українців) на газовий борг до кінця лютого 2000 року виявилася «першою важливою перемогою Путіна над Україною».  Він також зазначає, що, всупереч риториці щодо Тузли, яка «стала першою репетицією війни Росії проти України», коли наша держава в жовтні 2003-го демонструвала готовність збройно протистояти північному сусідові,  врешті-решт було підписано угоду про спільне використання Керченської протоки. «Таким чином, - підкреслює  автор «Анатомії ненависті», - бій за Тузлу Путін виграв». Серед безумовних здобутків кремлівського зверхника – й системна діяльність, спрямована  на скорумпованість української політичної  та бізнесової еліти, вкорінення низки пропагандистських наративів через  ЗМІ та культуру й мистецтво, намагання створити сприятливий геополітичний фон для остаточного розв’язання українського питання у стилі  вже згадуваного «не было, нет и быть не может».        

Сергій Руденко, й на основі власного досвіду, аналізуючи факти, посилаючись на думки експертів, доводить, що війна проти України  зумовлена  стратегією Москви. Після  відновлення української державності, хто б не правив бал у Кремлі, цей курс залишався незмінним. «Сьогодні для мене очевидно, що тема «нашизму»  і «фашизму», яку прокачували й на парламентських виборах   2002-го, і на  президентських 2004-го, була частиною політичної технології Кремля… На міжнародній  арені Кремль почне створювати Україні образ «нацистської держави», а Петра Порошенка, який переміг на президентських виборах 2014-го, називатиме представником  «хунти», яка встановила «диктатуру» в Україні». Зрештою, будь-яка українська влада для «білокам’яної»  (окрім хіба цілком прирученого недолугого Януковича) залишалася і залишатиметься ворожою. Так самою, як і кожен носій української мови, культури матиме, за абсурдною логікою рашистів (фактичних сучасних російських послідовників фашистів і націонал-соціалістів) ярлик «нациста». Тож не доводиться й жодним чином дивуватися, що «Путін оголосить єврея Зеленського лідером нацистського режиму в Україні, що, на його думку, є достатнім аргументом  для того, щоб піти повномасштабною війною проти українців».  Нагадуючи, що  Україна офіційно визнала рашизм, державну ідеологію РФ,  різновидом фашизму, Сергій Руденко уточнює: «Тільки на відміну від німецького нацизму,  творці людиноненависницького режиму Путіна поки що не висять на шибениці. Як і не спокутують колективний гріх 140 млн росіян. Поки що». 

Автор «Анатомії ненависті» пояснює, хто з провідних фігур (разом зі спецслужбами)  на політичній шахівниці РФ  мав і зберігає  визначальний  вплив на вершителя доль росіян. Посилаючись на інформацію від політолога Андрія Піонтковського, він звертає увагу на роль Юрія Ковальчука, давнього друга Путіна. Начебто цей мільярдер і переконав нинішнього господаря Кремля, що вважає крах російської імперії під маскою  СРСР  найбільшою геополітичною катастрофою)  обрати курс на масштабний реванш.  При цьому Путіну розв’язала руки і «миротворчість» Заходу.  Адже після кривавого наведення «порядку» в Ічкерії (Чечні) наступною жертвою стала Грузія, аналітики попереджали, що на «черзі» Україна. Хоча тоді, нагадує Сергій Руденко, «замість того, щоб готуватися до війни з Росією, українські політики та урядовці топтали свої газові та інші стежини до Москви». Вдаючись до ядерного шантажу, реаніматор імперії був  переконаний у своїй безкарності та вседозволеності. До того ж він залучився  (принаймні на початку так званої  спеціальної військової  операції)  підтримкою не лише таких потенційних  членів «ядерного» клубу, як Ірин чи КНДР, а й Китаю. Саме у Пекіні побував Путін напередодні повномасштабного вторгнення в Україну. За версією вище згаданого Андрія Піонтковського, «товариш Сі підштовхнув його до цієї війни, оскільки ця війна за будь-якого результату вигідна Китаю». 

Торкаючись деяких аспектів особистого життя Путіна, автор розповідає, що майбутній «собиратель русских земель» навіть   свій «медовий місяць»  (серпень 1983-го) із  першою дружиною провів в Україні (у Києві, Ялті, на Закарпатті). «Зараз уже важко знайти тих, із ким Путін 1983-го дружив в Україні, - пише Сергій Руденко. – Відтоді господар Кремля змінив «жигулі» на броньований «аурус», Людмілу Путіну – спершу на Аліну Кабаєву, потім – на Єкатєріну Мізуліну, а Україна, до якої він ладен був долати 1500 кілометрів на своєму совєтському авто, давно вже суверенна й незалежна держава, громадяни якої продовжують давати публічних ляпасів Путіну на полі бою».   

Тож не варто сподіватися на вірогідність чудесного прозріння репрезентанта  ненависті, тотальної українофобії. «Невіглас в історії намагається на свій лад переповісти історію Української держави та її незалежності. У його системі координат, налаштованій ще за часів перебування у КҐБ СССР, всі, хто боровся за свободу й незалежність, за замовчуванням – злочинці й нацисти. Путін був ланцюговим псом совєтського режиму, який у зародку  давив інакодумство і спроби визначати національну ідентичність. Тепер він робить те саме в Росії, - констатує Сергій Руденко. – Росіянам на чолі з Путіним ніколи не зрозуміти українців. Їм невтямки, чому ми, коли  вже не довіряємо своїй владі, збираємося на Майдан і самі вирішуємо своє майбутнє. Їм не збагнути, чому їхню армію зі зброєю в руках зустрічають і старі, і малі українці. Воли не можуть пробачити нам  волелюбства й нашого прагнення бути частиною Європи, а не Московії». Водночас провівши попередньо екскурс у сторічну боротьбу українців за свою державність, підкреслює, що зараз «Українська    держава  стоїть на передньому краї боротьби зі світовим злом. Від того, як і чим завершиться війна Росії проти України, залежить не лише доля нашої  держави. Нам кін поставлено майбутній світовий порядок. Путін помиляється, що цей  порядок залежатиме від нього. Майбутнє  світу сьогодні залежить від українців». 

Навряд чи будь-який навіть найгеніальніший  аналітик  спроможний спрогнозувати  перебіг війни, яку веде проти України, спираючись на підтримку «вісі зла», Росія. Звісно, якщо не вдаватися до філософської максими: добро завжди перемагає зло, лише для переконання в цьому не вистачає життя.    «Росія намагається втопити Україну   в крові, - зазначає Сергій Руденко. – Путін позбавив нас вибору. Навіть тих, хто колись виступав за «русскій мір». Сьогодні кожному в Україні зрозуміло: або росіяни  вб’ють нас,  або ми їх. Саме так. Або – або». Та навіть за найпесимістичніших сценаріїв, нагадує автор «Анатомії зла», у випадку  повної окупації (чого й прагне Кремль), «перетворення України  на один великий партизанський загін ставить хрест на спробах Путіна силою підкорити українців». 

Звісно, свої корективи в екзистенційне протистояння  України споконвічному ворогу внесе зміна геополітичної ситуації. Передовсім, у зв’яку   з  вірогідностю приходу до Білого дому Трампа. Останній не приховує свого доброзичливого ставлення до Путіна та, сконцентровуючи зусилля на протистоянні США з Китаєм, спробує відірвати у значній мірі залежну від нього не лише КНДР (що вже демонстрував під час своє першої президентської каденції) а й  Росію. Навіть, якщо у пана Дональда насправді  нема власних чи опосередкованих  бізнесових  зв’язків з РФ і компроментаційних важелів впливу на нього з боку кремлівського режиму. Ціною «навертання» Росії до США та «відвернення» від Китаю стала б Україна. Утім навряд  чи Пекін дозволить Москві таку вірогідну любов  навіть із гіпотетично  трампівським Вашингтоном.  Як попереджає Сергій Руденко, зважаючи й на історичний досвід (пригадаймо  афоризм:   жоден договір, укладений з Росією, не вартий навіть того папірця, на якому підписаний), що «будь-які переговори про мир із Росією приречені на провал. Вимоги Кремля про  денацифікацію та демілітаризацію, а тим паче – примус Києва до визнання частиною РФ окремих районів Донецької та Луганської областей, Херсонщини, Запоріжжя і Криму, свідчать про те, що жодних мирних угод між двома країнами не буде. Вони готові нас усіх знищити.  А ми готові покласти свої голови, але залишитися  вільними й непідкореними». Він  нагадує, що «будь-який мир від Росії – це війна для України».   Зрештою, про це відверто  писав експрезидент РФ Дмітрій Медведєв, попереджаючи (з використанням зневажливо-цинічної лексики), що навіть ймовірні мирні  угоди – це час для перепочинку для остаточного удару задля знищення України.  

«Жодна людина поки що не в змозі відповісти на запитання, коли закінчиться війна в Україні. Не знає цього й Путін, який розв’язав  цю безглузду і криваву бійню», - підкреслює автор «Анатомії зла».   Те, що кремлівський брехливий зверхник (який позиціонує себе то в ролі непідвладного старінню «атлета», то, тримаючись за стіл, грає роль немічного дідуся) не настільки й вже всемогутній і що його плани можуть будь-якої миті  завершитися безповоротним крахом, засвідчили і так званий заколот Пригожина (23 – 24 червня 2023 року), і наступ ЗСУ у Курській області (почався 6 серпня 2024 року), переконавши, що насправді бункерний «колос» - на глиняних ногах. Та сподівання на те, що  Кремль спроможний   відмовитися від імперської політики з застосуванням всеможливої силової методики щодо України, - самообман. 

Книга Сергія Руденка, уникаючи   зацикленості на тимчасових політичних доктринах, залежності від пропагандистського «туману», мінливих настроїв спільноти,  - сувора  оптимістична правда  як без  переможного емоційного епатажу, так і без фатуму песимістичної приреченості. Для її автора, який свою позицію принципово доводить і словом, і діянням «зрозуміло, що  шлях українців до перемоги буде непростим». Як зазначив історик Сергій Плохій, «витоки війни Росії проти України сягають корінням межі століть і приходу  Владіміра Путіна до влади в Кремлі. Це ключовий аргумент книги Сергія Руденка, який демонструє центральне місце України в прагненні Путіна до «величі» Росії».

Принагідно нагадаємо, що книга завершена 1 березня 2024 року. Відтоді немало змінилося. У тому  числі – і в настроях українців, які переконуються, що російська війна проти України – втілення  в життя багатовікових традиційних імперських фантомів не лише Кремля, а «колективного  Путіна».  Тим же, хто не одужав від ілюзій щодо рашистів, допоможуть  прозріти і реалії, і праця  «Анатомія ненависті» Сергія Руденка. Вона також має всі шанси щонайменше повторити успіх  однієї з  попередніх його книг («Зеленський без гриму»), перекладеної у 25 кранах та внесеної у список бестселерів.