Анатолій Дністровий — тернополянин, який давно живе у Києві. Автор п’ятнадцяти книжок прози, поезії, есеїстики. Мене ж здивувало, що останнім часом Анатолій, здається, більше перейнятий своїм малярством, аніж письмом... Його пейзажі метафоричні й, сказати б, глибокодумні. Може, навіть трішки заздрю йому: він збагачує позитивом ноосферу у тяжкий для нас час, мені ж нелегко дається нині творча праця...

— Анатолію, яка позиція художника (в широкому розумінні) вам найближча: «понад бар’єрами», «у робітні під час барикад» чи «на барикадах»?

— Думаю, що всі ці позиції можуть бути слушними. Все залежить від конкретної ситуації. В суто філософському сенсі — це «понад бар’єрами», однак у політичному сенсі часто виходить по-іншому — «на барикадах». У нас перехідне суспільство і незавершений націєтворчий процес, плюс системні та хронічні проблеми з владою. Завжди перебувати у вежі з чорного дерева нашим митцям не випадає. Утім, коли в мене на початку цього року народилася донечка Настя, то взагалі було не до цього. Хотілося лише виспатися, щоб мати сили замінити втомлену дружину.

— Як ви трактуєте відомий вислів «слово — зброя»?

— Симпатичний романтичний артефакт, який, мабуть, є дуже наївним для сучасних німців чи французів. Проте для нашого суспільства частково актуальний. «Частково» тому, що я не вірю у можливість масштабного впливу мистецтва на маси, бо сприймання мистецтва потребує певного напруження. Масам рідніший пострадянський телевізор, який такого напруження не передбачає. Крім того, ми живемо в добу тотальної візуалізації, тому слова недостатньо. Думаю, що Youtube — тепер зброя. Оце планетарне «ла-ла-ла» про Путлера — дуже потужна зброя.

— Чиї поетичні рядки зринають у пам’яті з огляду на останні події в Україні?

— Рядки Еліота: «обтанцюймо кактус колом, кактус колом, кактус колом». Боюся, що після таких фундаментальних і важливих подій у час становлення нашої нації, як Майдан-2004 та Майдан-2014, ми мало навчилися контролювати свій політичний клас. Набридло постійно танцювати навколо кактуса в пустелі — треба змусити їх нарешті працювати. Формування сильних інститутів громадського контролю за владою — це завдання номер один. Без цього — знову будуть танці навколо кактуса.

— Чи виступали як поет під час Майдану в Києві? Чи писалися відповідні вірші — так би мовити, тексти прямої дії?

— Виступав як прозаїк — читав своє улюблене оповідання «Фіолетовий кролик». Гарна була також наша акція під Лук’янівським СІЗО, куди митці прийшли «здаватися» за порушення «диктаторських законів». Психологічно — творчістю займатися було майже неможливо. Було постійне відчуття внутрішньої прірви, яка зсередини смокче. Рятували маленькі діти — синочок Марк і донечка Настя, увага до яких відволікала від багатьох неприємних речей. У той час трохи писав колумністику та блоги, деякі передруковувалися в медіа і витримали до 500 перепостів. Публіцистичну поезію я ніколи не писав, бо не бачу в ній сенсу для себе, хоча в багатьох авторів трапляються непогані на злобу дня речі.

— Чи може ненависть бути джерелом натхнення?

— Важко сказати. Караваджо натхнення шукав навіть у вбивстві. Головне, мені здається, щоб була в цьому чесність із собою. Бо спостерігаю, скажімо, за багатьма деклараціями митців про «стерильне добро» і чогось чуйка підказує, що це дуже награно, що це робиться, щоби винятково подобатися аудиторії, отже, у цьому є щось від маніпулятивної стратегії. Людям світлим і просвітленим патякання про «стерильне добро» не потрібне, вони чинять гідно — і це найкращі докази їхньої праведності. Особисто я ніколи не використовував ненависть як рушій для творчості. Моїми рушіями є пам’ять та ностальгія, зрідка — тривога. Це значно складніші емоції, аніж ненависть. Ще в студентські роки мене сильно схвилювали слова Єйтса, що від конфліктів з іншими народжується риторика, а від конфліктів із собою — поезія. Тому ненависть, як на мене, програшна. Всі ми іноді ненавидимо, але це те саме, що запалити сірник у темряві, який одразу згасне.

— Де нині почуваєтеся найорганічніше — у малярстві, прозі, поезії, публіцистиці?

— Поезію й прозу я останнім часом майже не пишу, натомість дуже активно веду щоденник, маю навіть невеликий ювілей — уже п’ятнадцятий рік, як триває це письмо. Подобаються переживання, які пробуджує малярство, але я не можу бути цим задоволений, оскільки є неотесаним неофітом. Ще є такий момент, який пов’язаний із віком. У свої сорок я не можу відчути шаленство пристрасті від поезії, як відчував двадцятилітнім, натомість живопис — це дуже схожі відчуття, які переживав у 90-х, коли починав писати. Можливо, все це насправді дуже ілюзорно, й залежить від нас, так само, як і відчуття часу. Ми думаємо, що він надто повільний чи надто стрімкий, а час завжди сам по собі — стабільний і впевнений.

— Ваші джерела оптимізму?

— Дружина Наталя і діти. Коли я з ними, то вивітрюються всі тривоги.

— Як ставитеся до гасла «Єдина Країна — Единая Страна»?

— Це гасло насправді не нове, воно було активно «прокатане» в часи Кучми. Така собі узаконена двомовність, за якої любителі «единой страны» можуть не зважати на нашу мову, культуру і взагалі на «тубільний фактор». Я розумію, що політичний порядок дня такий, що потребує такого гасла. Наскільки це буде конструктивно і чи не буде різних перекосів — покаже час. Але мої спостереження підказують, що після громадянського піднесення, зумовленого російською інтервенцією та тероризмом, це гасло в плані подальшого розвитку суспільства буде непродуктивним. Сфера послуг, особливо в південних і східних областях, і надалі не знатиме української. У Варшаві мене колись вразила офіціантка: вона говорила з нами не рідною українською, а перед тим із іншими клієнтами — англійською та німецькою. Це питання етики та економічної вигоди. Якщо ти живеш у такій великій країні і не знаєш української — значить тих лох, а якщо ще й займаєшся бізнесом і не продумуєш цей фактор — отже, лох подвійний.

Людмила Таран