Симптомів чимало – з’являються статті про нові книжки, книгарні після перерви знову запрошують на літературні заходи. А головні ознаки пожвавлення – анонси ключових подій головних осінніх фестивалів "Meridian Czernowitz" у Чернівцях та Форуму Видавців у Львові.

У серпні "Українська правда. Життя" читає мемуари "Свидетельство о жизни" Ади Роговцевої, дитячі-дорослі новинки від "Видавництва Старого Лева"… та вчиться готувати раків за всіма правилами – літній сезон у розпалі.

Ада Роговцева. Свидетельство о жизни (Міжнародна літературна корпорація Meridian Czernowitz)

Ада Роговцева видала книжку "Свидетельство о жизни" у "Meridian Czernowitz". Текст вперше презентували на цьогорічному Книжковому Арсеналі.

"Свидетельство о жизни" - неймовірно цікаве читання. По-перше, через безумовно яскраву ауру навколо імені Ади Роговцевої. Це направду культова київська (і не тільки) акторка. На користь книжки діє магія дотику до історії кумирів та цікавість до життя за лаштунками театру.

По-друге, я особисто отримала величезне задоволення від читання сімейних історій акторки. Саме ця частина книжки і видалася мені найцікавішою. Оформлення також зіграло свою роль: в книзі багато фотографій, що перетворює її на сімейний альбом, а голос авторки – на коментар до світлин. Хто не слухав таких ілюстрованих сімейних переказів?

Сімейні оповідки відкривають дуже непрості пласти історії, крізь які насправді пройшли чи не всі українські родини. Війна та окупація, голод, пайки, життя в комуналках. Крім того – тато-комуніст з досвідом роботи в КДБ, згодом працівник охорони Хрущова. Крім того – історії нещасливих любовних взаємин і розбитих війною, хворобами, алкоголізмом родин.

Одним словом, добра та щира розмова про важливі життєві вибори, котрі робить кожна людина. Є, з-поміж інших, тут ще одна сюжетна лінія – лінія болю від життєвих втрат, болю з відходу дорогих людей.

Ще одна прецікава лінія– це життя театру та досвід переходу з кінокадру на театральну сцену. Зокрема мене інтригував опис репетицій і роботи з різними режисерами. На жаль, описів методів роботи режисерів з акторами та акторів з режисерами доволі мало. Виняток – опис роботи з Романом Віктюком та його відмінності від інших режисерів з кола більш "психологічного" театру.

Шкода, бо чтива на кшталт хрестоматійних "Работа актера над собой" Станіславського чи режисерських записок Майєрхольда мені зараз дуже бракує. Дорогі українські режисери та актори, подумайте про це.

Зате Ада Роговцева багато уваги приділяє особистим якостям та історіям взаємин із режисерами та колегами-акторами. Це важливий ракурс, який дозволяє читачам побачити життя театру в суто людському, особистісному вимірі.

Корисною є ця книжка для тих, хто не застав з суто біографічних причин низки важливих театральних подій. Виставу неможливо відкласти "на потім" - якщо вона зникає з репертуару чи змінює акторський склад, то шансів торкнутися до першоджерела вже нема. Ада Роговцева в своїй книзі зробила читачам добрий подарунок – накреслила схему, павутину зв’язків між театралами другої половини 20 століття та першої половини 21-го.

Книжка має дуже характерне звучання через специфічність тексту. Одразу впадає в очі чимала кількість поезій, включених у монолог. Це власні тексти Ади Роговцевої та її чоловіка, сина, доньки… Щось на кшталт альбому з емоційними текстами до певних життєвих подій. Великих літературних відкриттів і одкровень тут шукати не варто, але як лірична ілюстрація ці тексти спрацьовують непогано.

Манера говоріння в цій книжці дуже нерівна та подекуди плутана. В цій недосконалості та недопрацьованості є певна внутрішня логіка, що підкріплюється схожістю з сімейним альбомом фотографій. Низка "маленьких" приватних історій проростають одна з одної без композиційних зачинів-розв’язок.

Характерним також є ковзання між мовами – книжка написана російською та українською, що цілком віддзеркалює київський побутовий білінгвізм.

Цю книжку варто прочитати тим, хто цікавиться українським театральним життям та прагне залаштункових подробиць. Хоча, я думаю, "Свидетельство о жизни" прийдеться до смаку доволі широкій читацькій громаді – текст неймовірно особистісний, затягує. На вечір уважного читання вистачить.

Олександр Гаврош. Дідо-Всевідо (Видавництво Старого Лева)

"Дідо-Всевідо" - книжка страхітливих оповідок про нечисть. Тлом подій є карпатські гори, джерелом – карпатська ж демонологія.

Рамка всіх оповідань – марення цілком сучасного чоловіка від зміїного укусу. В лихоманці він бачить, як його рятує Дідо-Всевідо. Тут не зайве згадати про казки Шахерезади. Хворий слухач Діда-Всевіда має пережити ніч, і в цьому допоможуть йому саме казки. Живе, поки чує голос оповідача.

"Дідо-Всевідо" - це "книга моторошних історій", як сказано в підзаголовку. Історії направду моторошні. Добрий привід згадати цікавезні народні українські казки… та й не тільки українські. До речі, саме народний фольклор мені радили, коли я шукала не надто солодкі дитячі книжки.

Справді, "Дідо-Всевідо" чудово вписався в цю концепцію "несолодкого". І – про це варто було сказати одразу – чи не головну роль тут зіграло художнє оформлення. Саме воно належним чином відтінило історії Гавроша та поставило їх на якийсь інший щабель, поза просто "казками".

Ілюстрації відомої художниці Світлани Фесенко не схожі ні на що з того, що я бачила в дитячих сучасних українських книжках. Візуальний ряд "Діда-Всевіда" неймовірно "наш".

Тут видно ретельну роботу з вивчення українського костюму, фольклору, народної архітектури, глибоку роботу з контекстом. Нарешті я не побачила буквальних ілюстрацій – натомість побачила багато авторської гри художниці з текстом.

Дуже важливою для мене особливістю цих ілюстрацій є їхня включеність у контекст української графічної традиції. З 2010 року, після неймовірної виставки "Українська книжкова графіка 1900-2000" я запитувала себе, де пропав досвід тих років. Професійний графік Світлана Фесенко показала, що традиція тут, і з неї можна зробити добрий фундамент.

Водночас "Дідо-Всевідо" - дуже світова книжка, що віддзеркалює тенденції, які ми бачили на виставці книжок "Білі ворони" під час Книжкового Арсеналу.

Тут немає загравання з дитиною, сюскання та тяжіння до "мімішності". Робота з народним візуальним рядом має також потужні алюзії на сучасний контекст. Чорти-"неформали", в чиїх рисах можна вгадати обличчя улюблених музикантів від "The Beatles" до Еліса Купера. Напевно, це моє улюблене враження від ілюстрацій Світлани Фесенко.

Одним словом, "Дідо-Всевідо" - це одна з найпотужніших прем’єр літа, що сподобається і дітям, і дорослим. Must have, на мою скромну думку. Читати під ковдрою з ліхтариком.

Сергій Гридін. Не такий (Видавництво Старого Лева)

До цієї книжки багаторазово апелювали під час уже згаданого обговорення "несолодкої" дитячої сучасної літератури.

Справді, "Не такий" Сергія Гридіна – це повістина про хлопця на ім’я Денис, життя якого ми бачимо в кількох вікових площинах, від молодшого до старшого підлітка.

Денис – хлопчик із надмірною вагою, з благополучної сім’ї, котра згодом розпадається через "втечу" батька.

В книжці Денис проходить низку зіткнень із доволі звичними фактами реальності. Корупція в школі, жорстокість однокласників (котрі, звісно ж, знімають і постять на YouTube побиття слабших сильними), підліткова вагітність, сімейні негаразди та нове романтичне кохання мами, знущання вчителів, своєрідну атмосферу в "зразкових" таборах літнього відпочинку…

А також – цілком підліткові відкриття на кшталт тілесних змін через заняття спортом, першого кохання, шкільного привселюдного медогляду, першого досвіду алкоголю, сигарет, легких наркотиків, сварки та примирення з найкращим другом, досвіду приниження, досвіду самоствердження, першої бійки тощо.

"Не такий" - це рефрен внутрішніх станів Дениса, як і будь-якого підлітка. В книжці, як ми вже звикли читати в сучасній дитячій літературі, "не такий" означає трохи кращий, ніж інші. Тобто - книжка замість телевізора, заняття спортом замість сигарет і пива, інтернет замість поганих компаній.

Сергій Гридін сміливо спробував підійти до змалювання світу підлітків.

Слово "сміливо" тут показує не якусь особливу відвертість, а сам факт творення доволі нетипового для сучасної української дитячої літератури реалістичного художнього світу. Раніше подібне життя спальних районів із гопніками та іншою фауною можна було вичитати хіба що в "дорослих" романах Сергія Жадана та Анатолія Дністрового.

Деякі "гострі кути" дещо згладжені, частина етичних проблем розв’язані "в лоб", та й не з усіма моральними оцінками я згодна, але книжка в кожному разі важлива як прецедент творення в сучасній українській літературі "підліткового" читання.

Цю тему буде продовжено "Видавництвом Старого Лева" під час Форуму Видавців – слідкуйте за програмою. Думаю, до середини вересня сформулювати думку мені вдасться більш чітко.

Або ж давайте формулювати разом – "Не такий" Сергія Гридіна вартий прочитання. Добрий подарунок для підлітків, які вміють і люблять читати. А також для батьків – як профілактика надмірної ідеалізації дитячого світу.

Валентин Мордхілевич. Олександр Заклецький. Готуємо раків. Страви панської кухні(КИТ)

Смачний літній сезон у розпалі, тож я не втрималася від спокуси поговорити про їжу.

"Готуємо раків" - це книжка для домашнього вжитку. Вона містить з десяток добрезних традиційних рецептів приготування раків. А крім цього – чимало важливих порад про транспортування, зберігання, компоненти та підготовку до приготування.

Ця книжка – рідкісна нагода піддивитися, як працює справжній майстер-кухар із півстолітнім досвідом кулінарної творчості. Для мене як аматорки кулінарії – справжнє свято зазирнути до лабораторії Валентина Мордхілевича.

Кожен крок будь-якого з рецептів щедро ілюстрований фотографіями Олександра Заклецького, відомого київського фотографа, чиї фотографії ми регулярно бачимо в, наприклад, "National Geographic".

"Готуємо раків" - це добрий подарунок комусь або собі. Читати з келиком білого вина та слинявчиком, щоб не захлинутися в процесі.

Замість епілогу

Поділюся знахідкою. Іван Семесюк нещодавно в своєму Facebook написав дуже кумедну гумореску. Нею я пропоную завершити серпневе пірнання в новий літературний сезон:

Невиліковний драч 

Свого часу видатний український художник поп-сюрреаліст Олекса Манн дуже влучно зауважив, що серед вітчизняних письменників та поетів густо трапляються прізвища схожі на назви лютих і невиліковних хвороб. І це абсолютно геніальне спостереження. Серед митців також, і про себе я вопше мовчу. Але погодьтеся, який був би цікавий діалог в лікарняній палаті між двома хворими.

- А шо у вас, шановний? 
- Та оце ж порався на городі та скрутив мене драч. А у вас?
- А я вже п´ять год мучаюся жаданом, а лікар каже що то осложнєніє від іздрика.
- Ну то нічо. От було, скрутив мене кокотюха. І то наклалося на полежаку, так я й ходити був не міг.
- Ти диви, яке діло. А ще в мене рецидив прохасько. Лікар каже треба різати.
- А сусід мій помер від ірванця, год мучився та вмер був.
- А той в мене на сраці жолдак виліз страшний, чуть гангрену не схопив.
- Ти диви, яке ж воно люте. Але то ще таке, бо от якшо позаяк вискоче то тут же смерть. Не лікується вопше.

Лікарям українологам на замітку.

Ірина Славінська