Re: цензії

21.01.2022|Сергій Ковалевський
Руді Мартін і його детектив Маттеус
21.01.2022|Надія Гаврилюк
Пташиним криком полечу
20.01.2022|Роксолана Жаркова, літературознавиця
Голосами з далеких доріг: французький роман про Україну
18.01.2022|Ніна Головченко
Пам‘яті Вікторії Рутковської
13.01.2022|Ігор Зіньчук
Життя заради України
08.01.2022|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Пірнання в мореокеання дум
07.01.2022|Захарі Іванов, голова Асоціації письменників Південносхідної Європи та Асоціації софійських письменників (Софія, Болгарія)
Маг напівтонів
Все, що було і чого не було, або Сповідь ґедоніста
05.01.2022|Валентина Семеняк
У лабораторії матриці Слова Володимира Кравчука
Селфі з містом

Літературний дайджест

11.04.2013|11:21|Укр.Літ

Володимир Даниленко. Здобутки київських письменників у 2012 році

Академік Олександр Білецький вважав, що в літературі між кількістю і якістю існує пряме залежність.

Чим більше людей пише, тим більша ймовірність, що серед, скажімо, п’яти тисяч авторів знайдеться тридцять посередніх, а двадцять першокласних. Якщо зважити на цю думку, то Київ має найбільший творчий потенціал, оскільки на обліку в Київській міській організації Національної Спілки письменників України перебуває 645 осіб, а це найбільша в Україні письменницька організація. До Києва в пошуках слави з’їжджаються літературні таланти не лише з усіх куточків України, а й з інших країн. Для Богдана Бойчука столиця сучасного світу Нью-Йорк – ніщо в порівнянні з Києвом, тому він перебрався з-під Нью-Йорка до Києва, своєї літературної столиці.

         Отже, що художньо вартісного в 2012 році, який, за китайським календарем, вважався роком пристрастей, написали столичні письменники?

У поезії рік був знаменний тим, що з найбільш імовірних кандидатів на одержання Національної премії імені Тараса Шевченка, серед яких були такі колоритні прозаїки, як Володимир Лис і Мирослав Дочинець, найвищу українську літературну нагороду вручено поету Леоніду Горлачу за книжку «Знак розбитого ярма». Щоправда, після оголошення премії відбулося її бурхливе обговорення на літературних сайтах.

У видавництві Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видрукувана збірка Ліни Костенко «Триста поезій», до якої увійшли найвідоміші її твори з різних періодів життя. Ця книжка засвідчила, що її вірші не потьмяніли від часу, а Ліна Костенко залишається королевою сучасної української поезії.

Гостропубліцистична поезія, що показує ключові проблеми сучасного українського суспільства, вийшла в збірці Івана Драча «Сивим конем» харківського видавництва «Фоліо».

Чернівецьке видавництво «Букрек» видало дві якісні поетичні книжки Ігора Римарука «Божественний вітер» і Леоніда Талалая «Безпритульна течія», до яких увійшли останні вірші недавно померлих поетів.

До книжки Олега Лишеги «Великий міст» (Львів,«Піраміда») увійшли всі вірші написані ним протягом життя. Маленька збірочка з такою ж назвою виходила 1989 року в поетичній касеті «Молоді». До нового видання увійшли колишні й тридцять нових віршів, які, на думку поета, завершують композиційне ціле. Про творчість Олега Лишеги було ґрунтовне дослідження Івана Дзюби, видрукуване, як цикл статей в «Українській літературній газеті», в яких відомий критик сугестивність письма Лишеги пов’язує з втіленням принципу «повноти відчуваного акту життя».

У серії «Бібліотека Шевченківського комітету» видавництва «Український письменник» видрукувано книжку Любові Голоти «Жіночий апокриф», до якої увійшли кращі поетичні та прозові твори письменниці, в яких соковито передано дух Придніпров’я.

До двох книжок Рауля Чілачави під назвою «Світло самотньої зірки» увійшли його кращі поезії та переклади вишуканої філософської лірика про людське життя, про Грузію, про Україну, де він знайшов свою другу Батьківщину.

До помітних видань року слід віднести двомовну українсько-англійську поему-кліп Станіслава Бондаренка «Нічна розмова з Європою» київського видавництва «Український пріоритет». Англійський переклад здійснив перекладач із Великобританії Стефан Комарницький. Пафос поеми спрямований на подолання комплексу меншовартості, який відчутний в українцях.

Книжками «Переливання крові» (видавництво «Гамазин») та «Покинутим кораблям» (видавництво «Смолоскип») поетеса Анна Малігон з розряду молодих поетес перейшла в категорію зрілих поетес, засвідчивши розвиток кращих традицій української жіночої поезії. Її вірші позначені надривом, іронією, сповідальністю і балансують між класичним романсом і сповіддю. Отож у особі Анни Малігон маємо яскраву поетесу, яка рефлексує на теми, знайомі мільйонам жінок.

Приємний подарунок зробив шанувальникам поетичного слова Петро Осадчук збіркою поетичної сатри «Пень-клуб, або паранормальні явища» (видавництво «Сучасний письменник»). Його слово, як вино, чим більше старіє, тим стає міцнішим. Ось у чому побачив поет корінь нашого зла:

 

Жили в Україні, як дачники,

Українську зневаживши суть.

Нині ж там у державі табачники,

Де б тютюнники мали буть.

 

Прози минулого року було багато і різної. Однією з вагомих прозових книжок була антиутопія Юрія Щербака «Час великої гри. Фантоми 2079 року», що стала продовженням попереднього роману «Час смертохристів: Міражі 2077 року» (Київ, Ярославів Вал). Новий роман колишнього політика і дипломата, відомого письменника, що на багато років випав із літературного процесу і зараз надолужує згаяний без літератури час, розповідає про події, що відбуваються після ядерного вибуху на планеті, коли гостро постала проблема харчування і Україна відразу стала спокусливою для загарбників. У романі реалізм поєднується з фантасмагорією та гротеском. А прототипом героя роману Андрія Гайдука став український генерал Олександр Скіпальський, поруч із яким діють Христос і Сатана. Цей роман – серйозний погляд на дійсність і традиційні українські загрози.

Минулого року заявив про себе, як прозаїка, Володимир Шовкошитний романом-дилогією «Кров – свята», що охоплює значний історичний період від тридцятих років двадцятого століття до нашого часу. Це великий епічний твір, у якому Голодомор, УПА і сучасні українські проблеми постають в єдиному комплексі невирішених українським суспільством внутрішніх проблем, від яких залежить майбутнє нації.

У посмертному виданні Олеся Ульяненка «Квіти Содому», як в усій його творчості, на українському матеріалі досліджується природа зла у її багатоликих і безмежних проявах.

Цікавий експеримент провела львівська мерія, замовивши написання твору про Львів Андрію Куркову, розрахований на стимулювання туристичного бізнесу Львова. Так з’явився роман «Львівська гастроль Джимі Хендрікса», видрукуваний харківським видавництвом «Фоліо». У рекламному бізнесі такий вид прихованої реклами, коли сюжет виростає із товару, сервісу чи виду відпочинку, називають продакт-плейсментом.У1929 роціз’явивсяамериканський мультфільм про моряка Папая, що рекламував консервований шпинат. Після появи мультфільму споживання консервованого шпинату в США зросло на тридцять відсотків. Або більш свіжий приклад – фільм 2008 року режисера Олів’є МаҐатона «Перевізник 3», в якому герой фільму одержує завдання доставити викрадену дочку українського міністра охорони навколишнього середовища Валентину через усю Європу до Одеси. Гостросюжетний фільм був рекламою нової марки автомобіля і профінансований компанією «Ауді». Наскільки Андрій Курков збільшив туристичний потік до Львова, покаже час, але те, що в літературі бачать приховані резерви, пов’язані не лише з впливом на емоційну, інтелектуальну і, загалом, духовну сферу, а й на бізнес, вселяє певний оптимізм. Адже у Празі чимало пам’ятників, пивниць і кав’ярень пов’язано з творчістю Ярослава Гашека і Франца Кафки. Та й улюбленим пам’ятником киян є скульптурна композиція героїв комедії з міщанського побуту «За двома зайцями» Михайла Старицького Свирида Голохвостого і Проні Прокопівни. Серед киян навіть існує забобон, що досить потерти бронзовій Проні Прокопівні палець на правій руці, як дівчина вийде заміж.

Книжки Михайла Бриниха «Хліб з хрящами» (видавництво «Ярославів Вал»), Андрія Кокотюхи «Червоний» і Лариси Денисенко «Відлуння: від загиблого діда до померлого» харківського видавництва «Клуб сімейного дозвілля» демонструють добрий професійний рівень прози, написаної на перетині серйозної і масової літератури.

Цікаву книжку запропонував минулого року читачам Сергій Пантюк «Війна і ми» (видавництво «Ярославів Вал»). Це роман про війну і кохання, в якому є і придністровський конфлікт, і сучасні кавказькі війни. У романі стверджується думка, що війни ніколи не припинялися. Просто вони проходять у різних формах. А людське життя – це і є війна за виживання, в якій кожен день ми зустрічаємося з агресією і конкуренцією інших.

Якщо говорити, що цікавого відбулося минулого року в галузі публіцистики, то насамперед привертає увагу видавничий проект газети «День» «Бронебійна публіцистика» – видавнича серія з п’ятнадцяти публіцистичних книжок від Івана Франка до Івана Дзюби та Оксани Пахльовської, яка подає найкращі зразки української публіцистики за останні двісті років.

Серед минулорічних публіцистичних видань помітною була книжка Миколи Рябчука «Від «хаосу» до «стабільності» київського видавництва «КІС», в якій зроблено аналіз рівня демократичних свобод за помаранчевої влади, яку в мас-медіа називали «хаосом», у порівнянні з позірною «стабільністю» нинішньої влади, яка крок за кроком знищує паростки демократії, що виросли за роки незалежності.

У 2012 році видавництво імені Олени Теліги видало три томи Володимира Білінського «Країна Моксель, або Московія». Цим тритомником завершився цикл досліджень автора, який він розпочав у 2002 році. Вже перша книжка, написана одинадцять років тому, стала інтелектуальним бестселером, що заполонив інтернет, коли виникали дискусії про історичне право українців на свою державу. І в цих інформаційних війнах цитація Володимира Білінського була найбільш убивчим аргументом. «Країна Моксель, або Московія» – це сплав публіцистики, есеїстики та історичного аналізу заборонених і напівзаборонених видань російських авторів, які підводять до висновку, що російська нація була штучно прив’язана своїми царями до слов’янської історії і не має ніякого відношення до Русі. Використовуючи дослідження російських істориків та археологів, Білінський викладає факти, що Росія створена з угро-фінських народів мещери, весі, ерзі, муроми, мордви, мокші, пермі, печори, слід яких зберегла російська топоніміка. Змішавшись із тюркськими народами, в плавильному казані Росії утворилася окрема нація. Володимир Білінській підводить до думки, що росіянам немає чого соромитися свого минулого, адже ні в інтелектуальному, ні в моральному плані фінські народи нічим не гірші за слов’ян, тому не варто чіплятися за чуже минуле, навіть якщо цьому передувала воля російських імператорів Петра І і Катерини ІІ.

Цікавим явищем минулорічної публіцистики стало смолоскипівське видання книжки Станіслава Федорчука «Демонтаж лицемірства» про невідомий Донбас та одвічні проблеми, які не дозволяють українцям бути модерною і цивілізованою націю.

Серед минулорічних видань із літературознавства та критики варто відзначити Юрія Пелешенка з дослідженням «Українська література пізнього середньовіччя (друга половина ХІІІ-ХV століть)», що вийшла у київському видавництві «Стилос», Тамару Денисову з «Історією американської літератури» (Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»), Михайла Слабошпицького «Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші» («Ярославів Вал»), Віталія Дончика «Неминуче й неминуще» («Наукова думка»).

Аналізуючи доробок письменників, що пишуть літературу для дітей, хочеться відзначити якісні дитячі книжки київських авторів Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука» (видавництво «Грані-Т»), Олександра Дерманського «Казки Дракона Омелька» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»), Лесі Ворониної «Таємне товариство Боягузів та Брехунів», що стала лауреатом премії Дитяча Книга року Бі-Бі-Сі, та Григорія Фальковича «Хвацькі вірші» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»), за яку поет одержав найвищу українську нагороду для дитячих авторів – літературну премію імені Лесі Українки. Книжки Григорія Фальковича – це поезія для дітей інформаційної цивізіації, в якій є інтернет, комп’ютери, комп’ютерні ігри, а вірші розвивають логіку і вчать дітей мислити по-сучасному.

Найбільш проблемною залишається на сьогодні галузь драматургії. В Україні, крім Національної Спілки письменників України, яка має об’єднання драматургів, і крім АУП, існують ще дві громадські організації – Гільдія драматургів України, Конфедерація українських драматургів та Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса. На сьогодні очевидно, що без об’єднання зусиль сама НСПУ нічого не зробить для того, щоб розворушити застій в українському театрі, не зацікавленому в розвитку сучасної української драми. Директори отримують гроші з бюджету на сплату комунальних послуг, зарплату акторам та адміністрації театру, а додаткові кошти заробляють за надання залів для гастролей переважно комерційних російських труп, за ювілеї та партійні з’їзди, а в провінційних театрах періодично відбуваються торгові виставки, коли театри перетворюється на універмаги. У театральних директорів немає необхідності морочитися з сучасними драматургами, яким треба платити гонорар, а на рекламу їхніх п’єс виділяти кошти. Адже реклама не потрібна ні Шекспіру, ні Лесі Українці, і гонорари мертвим авторам теж не потрібні.

Але ситуація з сучасною драмою в Україні – не унікальна. Це світова тенденція, яку пережили різні країни. У дев’яностих роках ХХ століття у Великобританії професійна спілка драматургів провело страйк, вимагаючи від уряду права на постановку своїх п’єс. 2500 англійських драматургів офіційно оголосили страйк, пікетуючи парламент. Драматурги активно давали інтерв’ю і роз’яснювали свої вимоги. Тож люди почали запитувати, чому в англійських театрах ідуть п’єси мертвих французів, італійців, росіян, а немає п’єс сучасних англійських авторів, які пишуть про їхнє життя. Для будь-якого уряду соціальні проблеми завжди є більш нагальними, ніж культура, але під тиском драматургів і громадськості уряд Великобританії змушений був запровадити програму фінансування театрів, які спеціалізуються на прем’єрах сучасної англійської драми. Нині кожен англійський драматург має право записатися в чергу і протягом п’яти років за кошт держави поставити свою п’єсу. Поставлена п’єса йде в репертуарі театру один місяць. Через місяць п’єсу знімають з репертуару і показують наступного драматурга. Про кожну прем’єру обов’язково напишуть критики, її побачать театральні менеджери. І якщо п’єса цікава, її куплять інші театри або кінопродюсери. Виплачений авторський гонорар за таку постановку вважається невисоким, але те, що одержує за прем’єру п’єси драматург, прирівнюється до п’ятирічної зарплатні середньостатичного працівника бюджетної сфери. Сьогодні цей механізм у Великобританії добре працює і дає свої результати.

Отже, НСПУ, АУП, Гільдія драматургів України, Конфедерація українських драматургів та Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса спільними зусиллями мають скористатися досвідом англійських драматургів, вимагаючи від Міністерства культури і Кабінету Міністрів театру сучасної драми та права на постановку п’єс кожного драматурга.

Говорячи за результати минулого року в галузі драматургії, не можна погодитись із думкою скептиків, що в Україні немає сучасної драми. У Національному театрі драми імені Івана Франка йде вистава Олександра Денисенка «Божественна самотність» про життя і творчість Тараса Шевченка.

У Молодому театрі з успіхом йде п’єса Тетяни Іващенко «Спалюємо сміття», а в Театрі на Подолі – її вистава «Таїна буття».

У Молодому театрі демонструється спектакль київського драматурга Валентина Тарасова «Скажена співачка з невідомим».

У київському театрі «Сузір’я» – п’єса Олега Миколайчука «Асо та Піаф», у Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса – його вистава «Дикий мед у рік Чорного Півня».

У Київському академічному театрі юного глядача на Липках йшла вистава Світлани Лелюх «Коломбіна, П’єро, Арлекін».

У Київському академічному театрі юного глядача на Липках показували вистави Неди Нежданої «Химера», у київському театрі «Міст» її вистави «Одинадцята заповідь», «Самогубство самоти» і «Той, що відчиняє двері», у Львівському театрі імені Лесі Українки з успіхом йде п’єса Неди Нежданої «І все-таки я тебе зраджу». Минулого року драматичні твори Неди Нежданої побачили у Мінську на фестивалі «Театральний кафр», де п’єса «Той, що відчиняє двері», одержала Приз глядачів, а також у Любліні, Бремені, Москві.

Минулого року відбулася презентація електронного збірника «Авансцена», до якого увійшли п’єси майже 50 сучасних українських авторів. Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса звертався до НСПУ з проханням підтримати вихід електронного збірника, але в НСПУ відмовили, посилаючись на те, що немає коштів, після чого драматурги самі зібрали гроші й організували проект.

Шкода, що Спілка письменників перестала видавати альманах «Сучасна українська драматургія», який давав уявлення про те, що робиться в сучасній драматургії. Цей альманах виконував свою роль, пропонуючи театрам п’єси українських авторів.

У видавництві Канадського інституту українських студій 2012 року вийшла перша антологія української драми в перекладі англійською мовою. До антології увійшли драматичні твори Лесі Українки, Миколи Куліша, Володимира Винниченка, Івана Кочерги, Ігоря Костецького, Богдана Бойчука, Олексія Коломійця, Валерія Шевчука, Людмили Коваленко. Підготувала антологію Лариса Залеська-Онишкевич, упорядник антології драматургії української діаспори «Близнюки ще зустрінуться» (1997), «Голодомор. Дві п’єси» (2008), дослідження про українську драму «Текст і гра: Українська сучасна драма» (2009).

Минулого року в криворізькому Видавничому домі вийшла книжка Григорія Штоня під промовистою назвою «П’єси», до якої увійшло його дев’ять драматичних творів, із яким було б цікаво ознайомитися завлітам і режисерам українських театрів.

Аналізуючи минулорічне життя київських письменників, хотілося б нагадати ще за один важливий момент, а саме – реакцію на події, які відбуваються в нашій країні. За останній рік НСПУ якось непомітно усунулася від громадянського життя і мляво реагує на те, що на наших очах в Україні відбувається демонтаж демократії, українська мова виштовхується на периферію життя суспільства, в країні цинічно насаджується беззаконня, з українських підручників викидається все, що не вписується до вузькопартійних інтересів нинішньої влади. В усі часи письменники були в авангарді суспільного розвитку. Зачинателями Кирило-Мефодіївського товариства, Центральної Ради, дисидентства, Товариства української мови і Руху були письменники. Так, письменники обурювалися мовним законом на сторінках «Літературної України», але цього недостатньо для впливу на суспільство, адже літературну пресу читає не так багато людей.

Минулого року з ініціативи Київської організації було проведено прес-конференцію, на якій ішлося про те, що в усіх українських музеях Міністерство культури й туризму познімало прогресивних директорів. Такі прес-конференції, на які збираються письменники, журналісти, експерти, значно ефективніші для розголосу, ніж публікації у літературних виданнях, адже на актуальні прес-конференції приходять журналісти з телеканалів, радіостанцій, газет, інформаційних агентств. Якщо письменники перестануть реагувати на українське життя, то ми втратимо свою країну.

Хоча основна місія НСПУ – це інтелектуальна, законодавча, менеджерська. Якщо письменницька організація зациклиться тільки на побутових питаннях і творчих зустрічах у рамках своїх об’єднань, на які приходить 10-15 відвідувачів, то НСПУ залишиться на маргінесах літературного життя.

Минулого року при Київській НСПУ було створено літературну агенцію «Банкова,2», покликану займатися видавничими проектами. Проект обіцяє підтримати Київська міська державна адміністрація. Цей видавничий проект планується стати щорічним. При Київській організації НСПУ створено видавничу раду, яка затвердила до видання такі книжки прози:

Валентин Тарнавський «Порцеляновий острів», Іван Яцканин «Пора вузеньких вулиць», Василь Трубай «Натюрморт з котами», Сергій Соловйов «Солом’яний двір», Богдан Жолдак «Яблука з райського саду», Андрій Кондратюк «Хутір», Анатолій Шевчук «Теплі спогади в холодний вечір», Галина Тарасюк «Остання рать королеви», антологія жіночої прози «Острів зимового мовчання», роман Юрія Косача «Володарка Понтиди», антологія сучасне білоруського оповідання в перекладі українською мовою, книжку Марії Цуканової «Завтра знову зійде сонце», Євгена Пашковського «Осінь для ангела», Теодозії Зарівни «Полювання на птахів небесних», Василя Портяка «У неділю рано», Софії Майданської «Сподіваюсь на тебе», Миколи Томенка «Білі автографи», Валентини Єрмолової «Мой вечереющий сад».

З поетичних видань заплановано антологію «Київська поетична школа», антологію сучасної української жіночої поезії «Сама», вибрані поезії Аттили Могильного «Нічні мелодії», вибране Івана Козаченка «Зимовий птах», Надії Кир’ян «Свято споминів», Наталки Поклад «Поезії», Олександра Астаф’єва «На березі неба», Олександра Сопронюка «Самотній вовк», Юрка Гудзя «Проти снігу», Валентини Козак «Барвінок на три голоси», Анни Малігон «Первісний дощ», Алли Миколаєнко «Наперсток для відьми».

Серед видань дитячої літератури заплановано репертуарний збірник для школярів та вчителів київських шкіл «Язик до Києва доведе, або Цікаві ролі театру в школі», до якого увійшли п’єси, гуморески, вірші для шкільних театрів, роман для підлітків Олександра Бакуменка «Король Ринкової вулиці», Тетяни Полякової «Синяя борода» та Алли Потапової «Зуар Бесстрашный».

Крім цього, підготовлено до видання збірку сучасної української драми.

Проект рухається повільно через зволікання з його фінансуванням міською владою. Хоча в інших областях підтримка книговидання здійснюється регулярно і у великих обсягах. На сьогодні в Київській міській державній адміністрації затверджено виділення коштів на видавничий проект у розмірі 850 тисяч гривень і подано оголошення у тендерний вісник. Після цього видавництво, що перемогло в тендері, приступить до видання книжкової серії.

На сьогодні відредаговано та підготовлено до друку основну частину серії. До книжок написані післямови, підготовлено біобібліографічні довідки, зроблено примітки та дизайн книжок.

За державною програмою підтримки книговидання «Українська книга» з ініціативи Київської письменницької організації включено до плану на видання в 2013 році антологію українського оповідання ХХІ століття «Ця шокуючи Східна Європа», до якої увійшли оповідання 35 сучасних українських авторів від Анатолія Дімарова та Юрія Мушкетика до Тетяни Дубини та Іолани Тимочко. В антології зроблено коректуру, верстку, вона має дизайн, підготовлено довідки про авторів та примітки про першоджерела, з яких взято оповідання.

Протягом минулого року шукався спонсор ще під один проект, підготовлений Київською організацією. Це проект Інституту Української Книги, який буде займатися пропагандою української літератури за кордоном та висуненням на здобуття Нобелівської премії українських письменників. Наразі готовий річний бюджет і структура інституту. Розіслано пропозиції щодо підтримки проекту на всі фонди – від Рината Ахметова і Дмитра Фірташа до Леоніда Кучми. Поки що спонсор проекту не знайдено, але через депутатів Верховної Ради, політиків і державних службовців ведеться пошук потенційних спонсорів Інституту Української Книги.

Поки шукаються кошти для пропаганди української літератури за кордоном, Київська організація підготувала експортний варіант українських оповідань, написаних за роки незалежності, під назвою «Похід через засніжений перевал», до якого увійшли кращі зразки малої прози письменників різних поколінь, усього – 25 авторів. Робота буде проводитися таким чином: українська сторона включаємо до своєї видавничої серії антологію зарубіжних авторів, перекладає українською і видає, а в іншій країні видають антологію сучасного українського оповідання в перекладі своєю мовою. Апробація проекту розпочалася з Білоруссю і Грузією. Як тільки буде відпрацьовано технологію взаємообміну літературами, Київська міська письменницька організація почне активно працювати через посольства та приватні контакти з іншими країна.

Київська організація, як і вся Національна Спілка письменників України, має бути сучасним інтелектуальним і організаційним центром творчих проектів, інакше її змете і перемеле час, спілчанське майно розкуплять, і воно опиниться в кишені сьогоднішніх господарів життя, тому від активності письменників залежить престиж і розвиток сучасної української літератури.

Володимир Даниленко



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери