Re: цензії

20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності
09.03.2024|Ігор Зіньчук
Свідомий вибір бути українцем

Літературний дайджест

20.09.2012|16:49|Укр.Літ

Володимир Даниленко: «Народу, який придумав борщ і космічні ракети, вистачить глузду, аби перебратися на інший берег, балансуючи над прірвою»

У київській книгарні «Є» відбулася презентація книжки Володимира Даниленка «Тіні в маєтку Тарновських», що вийшла в серії «Приватна колекція» львівського видавництва «Піраміда».

Наша розмова з автором відомих книжок «Кохання в стилі бароко», «Газелі бідного Ремзі», «Капелюх Сікорського», «Лісоруб у пустелі», «Сон із дзьоба стрижа», «Місто Тіровиван»  відбулася  відразу після презентації. 

 

– Пане Володимире, розкажіть нашим читачам про свою нову книжку. Про що вона? Які проблеми в ній порушені?          

– «Тіні в маєтку Тарновських» – це дві повісті, об’єднані темою сучасної сім’ї. Іноді можна почути, що сучасна сім’я переживає кризу і що спільне проживання чоловіка, жінки та їхніх дітей, не має майбутнього. Цю ідею активно пропагували колись більшовики, називаючи сім’ю буржуазним пережитком. Але сьогодні, коли говорять про велику кількість розлучень, пов’язуючи це з кризою сім’ї, то насправді таку статистику слід розуміти, як перехід сім’ї у нову якість. Вступаючи в шлюб, сьогодні чоловік і жінка мають більше свободи. Їх вже не сковує церква, осуд суспільства і гроші. З’явилася нова форма сім’ї – громадянський шлюб, який тримається виключно на почуттях і чесному слові. Тож моя книжка про почуття між чоловіком і жінкою в епоху інформаційної цивілізації, коли соціальні мережі полегшують пошук одне одного, коли завищуються вимоги у ставленні одне до одного і коли кожна мить, пережита разом, загострює передчуття втрати близької людини. Це книжка про любов наших сучасників, що переживають кризу середнього віку.

– У Вашому романі «Кохання в стилі бароко» стосунки між чоловіком і жінкою показані, як гра, в якій чоловік розгадує жінку. Чи означає це, що почуття між ними зникають, коли зникає остання загадка, яка тримала їх одне біля одного? 

– Коли зникає магія недомовленості і чоловік розгадує в жінці її останню загадку, їхній зв’язок або розпадається, або переходить у звичку, як у повісті Гоголя «Старосвітські поміщики». І ця звичка – любов на іншому рівні стосунків. Якби пристрасть, яка розпалила почуття, залишилась на все життя, то чоловік і жінка згоріли б у вогні своєї пристрасті, тому любов, що переходить у звичку, захисна реакція чоловіка й жінки. Коли помирає гоголівська Пульхерія Іванівна, Опанас Іванович відчуває, що від його душі відкололася половина світу, без якого його життя перетворюються на трагікомічний фарс.

– Але в романі «Кохання в стилі бароко» жінка , яка залишається для чоловіка загадкою до останніх хвилин життя, це персоніфікований образ смерті. Вам ніхто не говорив, що притча про чоловіка і смерть, можливо, одна з найбільш еротичних історій сучасної української літератури?

– Якось у Львові до мене підійшла вже немолода шанувальниця моєї творчості і сказала: «У жінці, яка багато років грається чоловіком, тримаючи його в напрузі,  схована його смерть». І додала: «У цьому щось є». Взяла в мене автограф, засміялась і пішла.

– Може, вона сама була такою жінкою для якогось чоловіка? 

– Саме це я й хотів її запитати, але вона відразу десь зникла.

– У повісті «Тіні в маєтку Тарновських» філософ Ребкало розглядає два типи жінки: звичайну і донну.  Дозволю собі невелику цитату з Вашої останньої книжки: «Донна – жінка шляхетна, створена для чоловіка художнього типу. Як ювелір, що може відрізнити діамант від підробки, донна відразу відрізняє талановитого чоловіка від звичайного. Вона шукає серед чоловіка неординарну особистість і, зачарована талантом, готова бути з ними до кінця». Якщо йти за цією логікою, то чоловіку з художнім типом мисленням Пульхерія Іванівна протипоказана. Вона його просто не буде розуміти. Такому чоловіку, апелюючи до повісті «Тіні в маєтку Тарновських», більше підходить Розалія Ліфшиць. Що Ви скажите про роль жінки в житті письменника, художника, режисера?    

– І письменники, і художники, і режисери в житті бувають такими безпорадними, що Пульхерія Іванівна для них якраз ідеальний варіант жінки, яка поєднує в собі і маму, і няньку, і куховарку, і коханку. Хоча саме тип донни допомагає по-справжньому розкритися талановитому чоловіку, для якого така жінка – продюсер, промоутер і суворий критик, що не дозволяє звести талант до дешевого популізму.

– У вас так яскраво і образно виписані герої в останній книжці «Тіні в маєтку Тарновських», ніби списані з життя. Чи мають вони прототипів?

– Одного разу режисер Сергій Архипчук розповів, як їздив до Качанівки і став свідком дивної поведінки двох заможних киян, які переодягнулись у старовинні костюми і справляли бенкет у маєтку українських поміщиків. Ця історія послужила основою для написання повісті «Тіні в маєтку Тарновських». Знаючи, як проводяться сеанси психоаналізу, я вирішив написати повість, у якій чоловік з жінкою, щоб розпалити вогнище згаслих почуттів, відвідують сеанси психотерапевта, який пропонує їм розбурхати одне в одному ревність у старовинному маєтку, де слуги фліртують із господарями, і цим врятувати сім’ю, щоб не травмувати дитину і не ділити спільно нажите майно. А в повісті «Сонечко моє, чорне й волохате» є реальний прототип, мій давній приятель. Відірваний від життя, він у тридцять п’ять років уперше дізнався, що черевики можна почистити кремом і, скористаюсь його радісним відкриттям, «вони будуть блищати, як нові». Із його поведінки і звичок я створив образ геніального піаніста Євгена Луня, героя повісті «Сонечко моє, чорне й волохате».

– У кожному Вашому творі в різних пропорціях змішані іронія, містика, фарс, сатира і притчевий підтекст. Складається враження, що Ви з серйозним виглядом здатні розіграти будь-яку людину. Чи були такі випадки у Вашому житті?

– Наприкінці дев’яностих років я працював у одній із житомирських газет. Одного разу я змінив голос і зателефонував своїй колезі Ірочці з відділу пропаганди і сказав, що у мене для неї є цікава тема, але за мною стежать, і тому ми повинні зустрітися через три години у вареничній. На моєму столі будуть лежати газета «Известия» і ручний годинник. Я попросив свого товариша, щоб той прислав студента, і в домовлену годину він чекав її з газетою у вареничній. Сказав, що майор, який телефонував, не зміг з нею зустрітися, бо за ним стежать. І  виклав історію про те, як у Житомирі активізувалася компанія націоналістично налаштованих підлітків, батьки яких займають високі державні і партійні посади. Підлітки збираються на бульварі біля пам’ятника Пушкіну, одягають на нього брудну майку, збиткуються і готують ідеологічну диверсію – хочуть відщипнути щипцями Пушкіну носа. Ірочка місяць не ходила на роботу. Тинялася містом, годинами просиджувала в кав’ярнях, купувала білизну. В редакції всі, крім редактора і завідувачки відділом пропаганди, знали, що вона прикривається дослідженням нової теми. І коли на летючці редактор запитав, чому її вже місяць не видно на роботі, заввідділом відповіла, що Ірочка досліджує націоналістичні бродіння серед житомирських тінейджерів.

– І їй за це нічого не було? 

– Редактор був з гумором і цінував розіграші, тому Ірочка відбулася легким конфузом.

– Критики відзначають у Вашій творчості три складові: містику, сатиру і суворий реалізм. Що з них найближче Вашій натурі?

– І містика, і реалізм, і сатира – різні прояви моєї свідомості. Вони однаково близькі мені і становлять єдине ціле мого світогляду.

– Чи правда, що перед тим, як написати оповідання чи роман, Ви, як криміналіст, виїжджаєте на місце, де відбуваються події Вашого майбутнього твору, і детально змальовуєте місцевість? 

– Так, я розкладаю на кадри простір, де мають відбутися події, виїжджаю на місце, замальовую і описую підходи до будинків, краєвиди, транспортні розв’язки. І коли ці описи вмонтовую у сюжет твору, то все виглядає доволі реалістично. Магія фізичної присутності на місці події дуже важлива для художньої переконливості твору.

– У прозаїка має бути добре розвинута емоційна і зорова пам’ять. У Ваших творах багато дитячих вражень. З якого віку Ви пам’ятаєте себе вперше? 

– Коли я ще не вмів розмовляти, старша сестра розгойдала мене в гамаку, який висів на гачку сволока, гамак зірвався з гачка, і впав зі мною на підлогу. В момент удару я пережив больовий шок і пам’ять записала материн крик: «Убила дитину» і два перелякані обличчя над собою. В моєї пам’яті це найдавніша емоційно пережита подія.

– Ви вважаєте, що больовий шок сприяє кращому запам’ятовуванню?

– У три роки я пережив ще один больовий шок, коли батько качав мед, а мене на ослінчику поставив біля вулика. Я був у шортах і майці і спостерігав за бджолами, які обліпили рами з щільниками. Бджоли були такі волохаті й лагідні, що  викликали в мені хвилю ніжності, і я вирішив до них залізти, щоб ближче познайомитися. Перехилився і впав у вулик. Я відчув такий гострий біль, що закричав на весь сад. Наляканий батько вискочив із хати, витягнув мене з вулика і обтрушував від бджіл. Я відразу запух, і мене понесли до лікаря. А потім сестра водила за руку, бо мої очі запливли від укусів, і я нічого не бачив. Кожен пережитий біль – вузлик напам’ять, який допомагає краще запам’ятати минуле.

– У Ваших творах відчувається глибокий психологізм, який опирається на знання життя і людської природи.  Чи допомагає це Вам у житті?

– У 2005 році дружина вмовила мене купити квартиру в новому будинку. Відшукала недорогий і сучасний проект на бульварі Верховної Ради. Ми знайшли офіс на Подолі, в якому нас прийняла менеджер і почала розповідати про свій проект. І чим більше вона його розхвалювала, тим більше дружина докоряла, що я неуважно слухаю. А я не міг зрозуміти, що мені в цій жінці і в офісі так не подобається. Я дійсно не слухав, про що вона розповідала, а спостерігав за її мімікою, жестами, інтонаціями. Під кінець розмови я відчув, що мене обманюють. А коли нас послали ще в один офіс, і там я побачив двері з вибитим замком і метушливі рухи менеджера, який запропонував негайно внести гроші, і дружина дістала завдаток і йому віддала, пообіцявши, що в понеділок я принесу решту, мене охопив відчай.  Я подумав, що нас втягують у якусь аферу. Попросив менеджера назвати адресу, де мають зводити  будинок,  і поїхав на бульвар, де мали розпочати будівництво. Але за вказаною адресою будинки стояли так тісно, що між ними не міг бути побудований ще один. У сусідньому будинку я запитав консьєржа, чи планується тут будівництво. І той розповів, що колись на цьому місці хотіли звести будинок, але люди підключили депутата, почалися протести і будівництво зірвали.  Після цього я зателефонував знайомій, яка працювала в податковій інспекції, щоб дізнатися про будівельну компанію, і вона порадила не довіряти цій компанії свої гроші. Після вихідних я не без хитрощів і психологічного тиску видер грошовий завдаток у менеджера. А через кілька місяців вибухнув найбільший будівельний скандал за часів незалежності, під час якого ошукали 1759 осіб. Ця будівельна компанія мала назву «Еліта-Центр». За сім років жертвам афери досі не повернули гроші.

– В одній із Ваших статей мені здалося доволі точним спостереженням, що в Україні завжди було багато  якісної і різної поезії і значно менше прози. І що з прози українцям краще дається оповідання, яке за своєю природою ближче до поезії. Як би Ви коротко охарактеризували відмінність поезії від прози?

–  Я б сказав, що поезія – це мова емоцій, а проза – мова розуму. Українці більше нація поетів, ніж прозаїків. Українській ліризм часто заважає і в політиці, і державному управлінні, і в особистому житті. Саме через це в Україні завжди було вдосталь добрих поетів і мало добрих романістів, есеїстів і критиків.

– Що на Вашу думку врятує Україну від міжнародної ізоляції, розвалу держави і громадянської війни?

– Нас врятує віра, інстинкт самовиживання нації, яка пережила значно гірші періоди в історії, наша любов, толерантність і почуття гумору. Народу, що придумав борщ і космічні ракети, вистачить глузду, аби перебратися на інший берег, балансуючи над прірвою.

Спілкувалася Вікторія Ткаченко



Додаткові матеріали

29.07.2012|10:30|Новинки
Володимир Даниленко. "Тіні в маєтку Тарновських"
31.07.2012|15:56|Re:цензії
Повісті Даниленка, або кіт Бахус, Марко Вовчок, Донна та лисиця…
12.06.2011|11:47|Re:цензії
Володимир Даниленко: «Таке враження, що в сучасній культурі грузинів стільки, як китайців, а китайців стільки, як грузинів»
03.12.2009|07:13|Re:цензії
Володимир Даниленко: Порадив би стежити за новими творами Бернгарда Шлінка
Володимир Даниленко, Капелюх Сікорського. Видавництво «Піраміда»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

20.03.2024|14:23
У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
20.03.2024|14:02
В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
20.03.2024|14:00
У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
15.03.2024|16:37
У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
14.03.2024|11:27
Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
09.03.2024|14:20
Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
06.03.2024|18:34
Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
05.03.2024|11:11
У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
05.03.2024|11:09
«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві


Партнери