Re: цензії

21.01.2022|Сергій Ковалевський
Руді Мартін і його детектив Маттеус
21.01.2022|Надія Гаврилюк
Пташиним криком полечу
20.01.2022|Роксолана Жаркова, літературознавиця
Голосами з далеких доріг: французький роман про Україну
18.01.2022|Ніна Головченко
Пам‘яті Вікторії Рутковської
13.01.2022|Ігор Зіньчук
Життя заради України
08.01.2022|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Пірнання в мореокеання дум
07.01.2022|Захарі Іванов, голова Асоціації письменників Південносхідної Європи та Асоціації софійських письменників (Софія, Болгарія)
Маг напівтонів
Все, що було і чого не було, або Сповідь ґедоніста
05.01.2022|Валентина Семеняк
У лабораторії матриці Слова Володимира Кравчука
Селфі з містом

Re:цензії

Повісті Даниленка, або кіт Бахус, Марко Вовчок, Донна та лисиця…

Володимир Даниленко. Тіні в маєтку Тарновських. Повісті. – Л.: Піраміда, 2012. – 180 с.

Почну хрестоматійно.

В центрі уваги нових повістей Володимира Даниленка - «Сонечко моє, чорне й волохате» та «Тіні в маєтку Тарнавських» -  дві родини Луньо та Швагуляк.

Однак я, на відміну від автора, вичитував їх, навпаки, цілком ідеальними. Чому? Бо не надто зважав на те, що у другій - є гроші й відсутній секс, а у першої - скрута з грішми, але є досить сексу. І що одні малоймущі інтелігенти, а другі заможні бізнесмени. 

Все одно обидві фамілії поєднують ідеальні подружні чвари. За таке треба вже обкладати податком, як то було у Совку з холостяками, а зараз, наприклад у Франції, за надмір бажання мати грошей. І податком не лише фінансовим, тобто найбільш вразливим. Але й літературним. Навіть видавничим.

?.. мене розпирає сила-силенна смайликів.

А ще я став дуже нетерплячим читачем. І справа не в грошах чи сексі, і не у їхній кількості. Просто, по-перше, про такі «не-ідеальні» родини останнім часом у нас пишуть надто багато текстів. А по-друге, інколи, мені хочеться заборонити художню літературу узагалі. І дозволити хіба що нон-фікшн.

Втім, переді мною таки повісті Володимира Даниленка, письмо якого мене вразило у збірці «Сон із дзьобу стрижа». То було екзотичне читання. І захоплення зовсім не любителя-читача. І після збірки оповідань у повістях я сподівався знайти те ж саме буяння заглибленого в знайому ментальність зела та чаду, той же паркий даниленковий період, чи як це назвати, період або час, коли я цілковито занурювався у сюрр-еротичну казку. У прозове тіло й нетрі антропоцентрични характерів, у джунглі, травостій, тілесність еросу і сповзання в поміж те, щось суто даниленкове, буцім до сусідських образів-людей, комашок-людців, у цілком загадковий ліліпутовий світ - наче пив направду з дзьобу - знаєте, як птахи годують малечу. Таким щасливим і жовторотим читалися ті оповідання.

Проте повісті - як каша із сокири. Автор наче випросив інгредієнти - і я наминав за ним, прицмокуючи, і згадуючи, де я це вже їв.

Не подумайте, що написано погано. І сокира окремо, і каша окремо. Просто довелося протиставляти Даниленкові повісті з повістями узагалі. Бо, читаючи, весь час здавалося, що це не для Даниленка протяжність, не для його хисту розмір. Ця одутла, стереотипна образність - буцім Володимир колаборував до великого формату прямо з оповідань, і надто прямолінійно. Від фантасмагорій та сюрр-еротичного реалізму - до ребристих стелажів з підручниками з психології. Звідси й герої - не те щоб карикатурні, але виписані надто не авторськи. Вони і не шаржовані, й не деформовані, і все ще по-даниленківськи уміють розмовляти. Проте надто видовжені.

Одним словом, лялькуваті ці герої. Що у першій, що у другій повісті.

Я розумію, що не варто підтасовувати власні враження під уривки з контексту.

Але я таки буду говорити про те, що оповідь чотирнадцятилітнього Славка з «Сонечка» не зовсім схожа на розчарування або трагедію. Славко копіює стосунки дорослих, ледь-ледь підозрюючи, що любов ховається саме між ними. Інша справа, що у ньому не вирують емоції. Він філософ, навіть коли стикається з коханцями обох батьків. Для нього світ - це усього лиш кажани, які залітають крізь відчинені вікна їхньої дарницької квартири, і яких справно ловить кіт Бахус. Цих бідолах треба видирати з котячої пащеки і випускати. Хлопчача оповідь підробляється під певні філософічні спрощення самих же батьків. Тобто, між матір´ю та батьком. Останній бо не вміє заробляти грошей. А мене це, як читача, дратує. В житті бо воно не зовсім так. І це занадто обтяжливі негаразди для повісті, для правдоподібності усього тексту. Але нехай.

Все однак, це не применшує ідеальності Славкової родини. Лунь - це рід хижих птахів, схожих на маленьких яструбів. Проте родина у нього зовсім не хижа. Хлопчиську на його п´ятнадцятий день народження дарують не просто ідеальні речі. Вони понад-реальні. Рюкзак від мами - символ сумки, і мами, і міхоноші сковороди. Дзиґарик від батька - з натяком на час і готуйся сам до батьківства. П´ятсот гривень від дідуся й бабусі - спадок від предків, які шумують в нашій крові. Ще й паркер від сусідки, маминої подружки Аліси Цицалюк - фалічний символ - або просто сусідка єдина, хто розібрався, хто він. Ія Браїлко, його подруга, нічого не подарувала - просто «набухалися шампусика». А ще від однокласників Квіти, й з рук однокласниці - відверто психоаналітичний напад.

Секс, а саме відсутність цього інгредієнту - обтяжує другу повість. Пригнічує ту ж саму правдоподібність, якої бракує у «Сонечку».

А ще я про те, чому не сподобалася споживацька захланність головних героїнь Лілі та Алли. Володимир Даниленко навіть пропонує для увиразнення цієї національної риси історичні алюзії на прикладі відомої колись багацької родини Тарновських. Йдеться про те, що одні -  маючи чималі гроші, хороші будинки та винні бутіки, все одно поводяться наче ті пани Тарнавські, які спустили усі статки на гостей, бали, наряди і яства, або в крайньому разі на курорти та матеріальні витвори мистецтва, які можна буде коли-небудь продати. Але длубаються у собі так само, як другі - ті, хто «виживає».

Бо коли освічена жінка - кандидат наук з фольклору -  так гарно оповідає про свої перші черевички - і притьмом роз´яснює, чого її навчали батьки, коли «цуралася сільських дітей і була вся в книжках і своїх фантазіях», -  позаяк «батьки вбили мені в голову, що село - це таке місце на землі, де вмирають останні надії» -  і коли «душила в собі всі інстинкти, навіть коли вони рвались на волю, розпираючи шкільну сукню, під якою вже налились цілком жіночі форми» - хочеться рикнути і закричати. У яких фантазіях - у яких книжках?! Слайди будь-ласка, авторе, слайди, ілюстрації, аж до прострації. А не дитячі черевички і чобітки в новорічну ніч (диканька якась), завдяки яким героїня познайомилася з майбутнім, досі чоловіком - хоча від охолоди до якого ось зараз лежить на тахті у психотерапевта, за годину сто євро.

Саме тому інколи здавалося, що ці повісті - це пародія. Або стьоб. Можливо, над українськими багатіями з середнього класу. Над жінками цього прошарку.

Єдине -  в повісті ніхто під мої смаки не прогнувся. А це добре.

Гірше, що всі жінки в обох повістях стереотипно «рулять». Як вже зазначав - бо лялькуваті якісь. Бо автор, можливо, навчившись віртуозному володінню правилами письма -  в цих повістях не порушив жодного з правил. Чого було вдосталь у «Снах».

І ці пародійні наскоки на мої враження хіба зупинялися символічними паузами, на кшталт авторських фехтувальних пасажів. Два з них неодмінно мушу запропонувати.

Перший про дитячий еротизм. Коли бізнесмен Тадей Швагуляк зізнається на сеансі у психотерапевта, що його зачепило у дитинстві найбільше. А зачепило пречудесне відчуття від слів приятеля. «У дівчаток є маленька дірочка, - якось сказав мені на перерві Юрко Басюра. - І коли вони пищать, то хочуть, щоб її помацали». Браво!

І друге, коли вдругеJ) проскочила згадка про шахту Засядька, і одразу за тим - за це тричі браво - про те, як Алла Швагуляк у дитинстві поверталася із батьком з Донбасу. Від єдиного, старшого і бездітного (!) батькового брата. «Додому ми їхали в купе з професором Донецького університету, і всю дорогу батько розмовляв із ним про кіно. Вже тоді я зрозуміла, що українським селянам інтелігенція ближча, ніж робітничий клас, який швидко втрачав зв´язок із своїми національними традиціями і ставав чужим». Непогано. Хоча позаду гуркотить порожняк з алюзіями «записки самашедшого».

А щодо третього - то далі апелюватиму до сильних сторін.

Йдеться про два генеральні архетипи, які надто теоретично поставлені на кін - спочатку в одній, потім у другій повісті. Перший - це Донна з «Сонечка». Це якраз у фіналі - коли Славко, з відчаю, й від родинних чвар, звертається до візитної карточки, яку всучив невідомий філософ пан Ребкало на якомусь прийомі його батьку, а батько віддав ту картку Славку.

На юначий запит, як бути, старий філософ-психолог проголосив найбільш феноменальну для всього тексту премудрість.

«Якщо ваша мати належить до жінок вищого ґатунку, в звертанні до яких пасує не пані, як кажуть у нас, шанобливо звертаючись до заміжніх жінок, а донна, як це прийнято в Італії чи Іспанії, то вона залишиться з вашим батьком, - сказав Ребкало і обережно поклав голову на спинку шкіряного крісла, щоб, бува, випадково не звернути собі в´язи. - Донна - жінка шляхетна, створена для чоловіка художнього типу. Як ювелір, що може відрізнити діамант від підробки, донна відразу відрізняє талановитого чоловіка від звичайного. Вона шукає серед чоловіків неординарну особистість і, зачарована талантом, готова бути з ним до кінця. Хоча, мушу зауважити, деякі з них бувають колючими, гострими на язик, із складним характером. Донні одержимий талантом чоловік важливіший, ніж просто чоловік, від якого вона може народити дітей. Для такої жінки ваш батько - той, хто допоможе їй бути собою, а для нього вона - жінка, яка роздмухує в ньому талант і гріється біля нього. Для донни створюють шедеври архітектури, пишуть музику й сонети...»

Просто і пробоєм. Інша справа, що до повісті воно личить вельми не юридичним боком. Де факто - ця настанова личить усім нам.

Другим архетипом є бомбезна постать нашої культури. Хоча, власне, сама повість починається з бідолашного звірятка, яке на початку «Тіней» потрапило під колеса, і яке, замотавши в шмату, згребли чиїсь сильні чоловічі руки.

Процитую з іншої книги, збірника новел таньської епохи «Гуань і цзи»:

«Китайські перевертні -  лисиці -  абсолютно не схожі на європейських верфольфів. Лисиці в тілі спокусниць-жінок. Ху цзини. Ніде, окрім країн Далекого Сходу, міфологічних персонажів, подібних ху цзин, не зустрічається. Але чому саме лисиці ху цзин стали вести такий дивний спосіб життя? Про це можна лише будувати припущення... Це, як правило, освічені, вишукані істоти, що мають здатність до чаклунства. Лисиця, як правило, піклується про те, щоб її поява не викликала у людей здивування, так само як і про правдоподібність своєї історії. Лисиця витончена та освічена, вона уміє складати чудові вірші. Але чим лисиці старші, тим більша їх здібність до чаклунства і меншими є злі наміри. П´ятдесятирічна лисиця може перетворитися на жінку, столітня може стати чоловіком і вступити у відносини з жінкою. А через тисячу років лисиці відкриваються закони Неба, і вона може стати Небесною лисицею...»

На жаль, швагуляковій лисичці Володимир Даниленко присвятив замало місця. Значно менше аніж луньовському котярі Бахусу. Можливо це зумисно, аби зайвий раз показати, що автор є чоловіком і котярою, і що до хати носять здобич одні кицьки, і що так заведено в природі.

Втім, по-другому пункту, я не зовсім про лисиць-перевертнів.

Йдеться про архетип особливий і по-особливому мені осточортілий. У мене перед ним письменницька паніка.

Йдеться про постать в українській літературі чи культурі загалом. Про Марко Вовчка.

Саме до неї протягом і «Тіней», і «Сонечка» апелює автор, і не сам відрубно, на кшталт премудрості філософа Ребкала, а своїми героями.

А я у відповідь лише реагував. По-своєму.

Бо осточортіла мені ця постать, -  особа, типаж, фатальна жінка, льотка, бабера -  не за її скандал з плагіатом, чи за її літературні «таланти» - я в них не сумніваюся. Осточортіла, бо вважаю, що таки перебільшені. І то на зле, бо проза Марії Вілінської, як на мене, більш ніж другорядна.

І справа не в тому, що я, щось на зразок, «ненавиджу» Марко Вовчок за її бездарність, чи хтиву, споживацьку натуру в українській літературі. Чи її винятковість. Навпаки, письменник мусить бути ситим. Я не обожнюю її за цілковиту архетипність. Бо в переспівах її славно відомої постаті Володимир Даниленко показує її ще більш осточортілою. Яка не далеко відбігла ні від Тарнавських, так вдало до цією тьотки приплетених, ні, більше того - від наших з ним сучасників Швагуляків, і навіть тих самих Луньо.

Сахаюся її за те, що за нею не бачать геніальної Марії Башкирцевої. Чи навіть Ольги Кобилянської, чорнявої некрасивої буковинки - хоча вона теж була благородної крові. Просто не бл..агородною куртизанкою. І обидві таки вміли писати висококласну прозу.

На жаль, з цим архетипом бл..городної бездарної куртизанки носяться в нашій культурі як дурень з писаною торбою.

Щоправда, я таки втішений. Бо головні героїні уникнули цього, найнебезпечнішого з найнебезпечніших. архетипів. Алла не вдалася у свій кандидатський фольклор. А Ліля узагалі, на щастя для мене, чи в силу своїх не вельми амбіційних планів, підсвідомо чи завдяки автору, якимось чином відчула J) що це не її. Ліля вернулась Донною до свого Луня. Аллин чоловік знайшов собі ху цзинку. Алла свого ху цзина.

Час покаже.

На останок, побажаю Володимиру Даниленко і далі працювати, щоб надати Марко Вовчку цілком викінченого чи конституйованого «архетипу». А не просто стібатися над її архетипністю - навіть у день народження Славка Луня, свого альтер еґо, коли йому подарували справжні блакитні троянди. Однокласниця від однокласників! Це було настільки відверте і приємне мені протиставлення Марко Вовчка, як найбільш бл..агородної льотки української культури - наскільки правдоподібно можна блакитні троянди засоціювати з найзнаменитішою Дівою та Незайманицею і української класики, і справжньої культури - з Лесею Українкою. Хороший стьоб.

І в пост-скриптумі хіба запропоную, щоб Марко Вовчок остаточно стала архетипом жінки, котра могла і не захотіла бути Донною. Але, коли її життя йшло до того, що вона є справжньою Лисицею-перевертнем, чарівною гейшею, раптом чомусь вирішила перетворитися на баберу-перекладача. Може тому, що гейшами, як і письменницями, народжуються.

P.S.S. Донна Лілія Луньо, до речі, теж перекладач. І теж потерпала від безгрошів´я. Але таки не втратила свого талановитого Луня. Ще один клік автору.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери