Надто вже нагадує ця ситуація культурний оксюморон, адже виникло легендарне харківське видання як речник саме «Живої літератури», нерозпущеної, а отже, існуючої до сьогоднішнього часу. Принаймні ніхто з учасників цього технологічного угруповання не відрікався свого членства, і гасло про те, що «сучасна культура не має установки на майбутнє, оскільки сама тусівка не має такої настанови», ніхто не відміняв.

Хай там як, але саме влітку 1997-го року до автора сих рядків, який перебував на скромній посаді заступника директора одного з харківських музеїв, почали вчащати учасники місцевого футуристичного угруповання «Червона Фіра», поети Сергій Жадан та Ігор Пилипчук, а також київський поет-гастролер Юрко Нога, який у цей час навчався в одному з місцевих, не дуже високих закладів, підживаючи іноді у ще одного учасника цієї історії, художника Валера Бондаря. Саме таким складом і увійшли вищезгадані одинаки до технологічного угруповання «Жива література», заснованого ІБТ влітку 1997-го року в літньому кафе Будинку Алчевських, де під час його «музейних» обідніх перерв відбувалися збори учасників гурту, а також засідання редколегії незалежного часопису (здоровоприпису) «Ґіґієна».

Справедливості ради слід зазначити, що збіговиська під патронатом ІБТ учасників «Червоної Фіри» (Сергій Жадан, Ігор Пилипчук, Ростислав Мельників) відбувалися й раніше — спочатку під час його роботи головним хранителем Харківського літературного музею, а потім у редакції журналу «Український Засів», який ІБТ редагував, і редакція якого знаходилася у приміщенні однойменної мистецької галереї у Харківському театрі опери та балету ім. М.Лисенка. До речі, саме у цей час, тобто наприкінці 90-х, за підтримки «Українського Засіву» був знятий перший в Україні літературний кліп за участі «Червоної Фіри» і підготовлений до друку футуристичний альманах «Червона Фіра А».

Отже, «Гігієна», как много в этом слове... «Сама фонетика цієї назви є ніби як відбитком непорушної радикальності, якою завжди відрізнялися борці за українське слово у зросійщених регіонах», — значив з цього приводу Юрій Іздрик у газеті «День» у лютому 1998 року. Іншої думки була сама «російська» публіка. «Харьковские ультра (или панки? — сами они иногда именуют себя „фашистами“) стали делать собственную газету под названием „Ґіґієна“ — фактически в оппозицию новому киевскому официозу, — писала Інна Булкіна в огляді „Литературные журналы Украины: в поисках жанра“. — „Здоровоприпис“ Игоря Бондаря-Терещенка и Сергея Жадана выглядит как „боевой листок“, дешевая полиграфия здесь удачно обыгрывается как принцип (в пику респектабельному киевскому официозу и элегантному галичанскому „шармерству“)». До речі, жанр харківського видання від самого початку також намагалася визначити місцева харківська преса. «Гигиена: между чистым експериментом и грязной бранью» — називалась стаття А. Левоненко в газеті «Время».

Хай там як, але саме «За єдність середовища і організму!» — було гаслом часопису «Ґіґієна». Крім Сергія Жадана, запрошеного до співпраці головним редактором ІБТ, видавати журнал допомагав також харківський поет Володимир Верховень, залучений в якості набірника і верстальника. Також при журналі було засноване видавництво «Тутвидав», в якому (в серії «Жива Література») вийшла зокрема ювілейна збірка гурту «Червона Фіра», ілюстрована ІБТ, яка називалася «5 років від дня запліднення», а також збірка візуальної поезії «Дежавю» Юрка Ноги, ілюстрована Валером Бондарем. Цікаво, що містилося видавництво «Тутвидав» у Будинку культури МВС на центральній вулиці Совнаркомівській, на території тієї самої садиби Алчевських, де відбувались збори «Живої літератури», заснованої ІБТ з уламків «Червоної Фіри» в якості пролонгації слобідського контркультурного дискурсу.

Від перших чисел «Ґіґієна» здобула неабияку популярність в колах харківської та київської молоді, ставши згодом зразком справжньої класики самвидаву. Журнальні матеріали читачі переписували вручну і копіювали на ксероксі, розповсюджували у студентських колах і обговорювали в пресі, в побуті, у «живому», мовити б житті, тобто на університетських лекціях, у буфетах і курилках. «Читали сьогодні по ролях першу „Ґіґієну“ 1997-го, — згадує критик Тетяна Трофименко, — проперлись, як завжди. Листування Панька Куліша й батька Тараса — це класика. На лекціях з періоду другої половини ХІХ ст. доводиться суворо себе контролювати, щоб часом не видати щось про багно і блядське самодержавіє. Років через 50 буде раритет на купу баксів». Але це нинішня реакція підростаючого до вершин «Ґіґієни» покоління, а в часі виходу харківського контркультурного журналу про згадану епістолярну «класику» письменник Олександр Яровий значив у «Літературній Україні» січнем 1998 року: «Не відаю, кому належить цей нездалий, з претензією на стилізацію опус, котрий займає розворот журналу і має вигляд... „листування“ Тараса Шевченка з Пантелеймоном Кулішем. Ось вам — яскравий, просто хрестоматійний зразок націонал-мазохізму — бийте мене! Я повергаю святих!..».

З уваги на шалену популярність «Ґіґієни», харківський журнал прагли також політично заангажувати. Зокрема одна із столичних партій виявила палке бажання придбати «Ґіґієну», дозволивши їй лишатися рупором контркультури, але, на щастя, цього не сталося, і редакція відбулася лише легким переляком, тобто незначною фінансовою допомогою. Адже недаремно одна з рубрик видання мала назву «Ґіґієна стосунків». Крім цього, існували рубрики «Ґіґієна праці», «Ґіґієна харчування», «Ґіґієна дітей і підлітків» і «Патронаж». У журналі містився розділ прози і поезії, оглядів і рецензій, а також книжкові рейтинги та інтерв’ю. Серед авторів зокрема були Дмітрій Алєксандрович Прігов і Юрій Андрухович, ІБТ і Сергій Жадан, Володимир Цибулько і Олександр Кривенко, Назар Федорак і Ростислав Мельників, Степан Сапеляк і навіть Іван Драч.

Утім, вищезгадане «політичне» сміття з хати все ж таки було винесено газетою «День», в якій повідомлялося: «В Харькове состоялась торжественная презентация третьего номера журнала «Гигиена». «День» в свое время сообщал о выходе в свет этого полиграфического детища харьковских литераторов Сергея Жадана и Игоря Бондаря-Терещенко. Первые два номера, изданные год назад, успели войти в историю отечественного самиздата благодаря своему контрверсионному наполнению. Выход после длительного перерыва третьего номера благодаря финансовой поддержке партии «Молодая Украина» (председатель — Олесь Доний), приветствовали музыканты харьковских альтернативных команд (т.е. те, кто играет хорошую музыку, но гонорара за это не получает) «Калєкція», «Пасхальное шествие», «Lюк», «Некст» и «Конквест» в культурном центре «Юность». А потом в Харьковском литературном музее при активном участии художника Валерия Бондаря был устроен перфоманс «Культуру не отчистишь». Вскоре 20 декабря состоится киевская презентация «Гигиены» в рамках проекта «Контра» с участием Сергея Жадана, Михаила Бриныха, Виктории Стах и группы «Калєкція».

Загалом «Ґіґієна» — чи не єдиний незалежний часопис 90-х, про який не треба багато розповідати, оскільки про все вже поінформовано мовою тодішніх офіційних документів, адже кожне з чисел журналу, а також акції з їхніх презентацій, широко обговорювалися у всеукраїнській пресі. Серед рецензентів були такі відомі особи, як Юрко Іздрик, Володимир Єшкілєв, Володимир Цибулько, Андрій Кокотюха, Інна Булкіна та ін.

Отже, спритність рук (чи пак бібліографічних фактів, свідчень і цитат), і маємо веселу і скандальну історію «Ґіґієни» у світлі вітчизняної преси, а також у мороці захоплених відгуків, звернень і цитат. «Неадекватну реакцію зацікавленої публіки викликав вихід у світ першого числа нового харківського журналу „Ґіґієна“, — писав журнал „Арт-лайн“ у січні 1998 року. — Харківська та київська преса досить гостро поставилась до цього молодіжного видання, звинувачуючи його авторів у пропагуванні порнографії та ненормативної лексики». «В цілому, — виправдовувався Сергій Жадан на презентаціях журналу, — „Ґіґієна“ спрямована на духовне очищення молодого покоління». «Від якої „скверни“ збираються очистити „живий організм“ літератури видавці харківського часопису, власне, що вони вважають „скверною“? — не вгавав згаданий Олександр Яровий в „Літературній Україні“. — І якими „гігієнічними засобами“? Невже перенесення на папір писаного на парканах? Тоді навіщо старатися? Парканів у нас вистачає, а папір — у гострому дефіциті. Та й коштує те занадто дорого. Як для авторів, так і для читачів. А „очисний ефект“ досить сумнівний». Утім, ефект, безперечно, був. «Писатели! — закликав Андрій Кокотюха у «Всеукраинских відомостях» в грудні 1997 року. — Вместо клизмы используйте журнал «Гигиена!».

Ігор Бондар-Терещенко