Ви є одним з ініціаторів мистецько-літературного порталу «Захід-Схід». Розкажіть, будь ласка, про те, що це за портал, як виникла ідея його створення,  його мета.

- «Хрещеною матір’ю» порталу «Захід-Схід» стала поетеса й літературознавець Тетяна Мельник. «Батьком» – Олексій Добрушин, Тетянин чоловік, який цей сайт створив і технічно підтримує. Його мета - промоція творчости і малознаних, і відомих авторів. Незабаром, 18 березня, нам стукне три роки. За цей час ми випустили 14 чисел. Зараз готується 15-те ювілейне число.

Наразі ми співпрацюємо у такому складі: Тетяна Мельник-Добрушина (Бонн, Німеччина), Анна Хромова-Флейтман (Нетанія, Ізраїль), Оксана Лущевська (Пітсбурґ, США) і ваша покірна слуга. Сайт має дев’ять тематичних розділів, один з яких відведено під візуальне мистецтво. У нас гарна відвідуваність і значне, постійно зростаюче гроно авторів.

Наша діяльність - некомерційна. Це, якщо бажаєте, наш волонтерський внесок у справу української культури.

- Розкажіть також про фундацію “Polonia-Ruthenia”, співзасновницею якої ви є. Можливо, за участі представників фундації зараз проходять якісь цікаві проекти... Можливо, щось цікаве планується.

- Це організація, що об’єднує польсько-українське вчительське середовище.. Наразі наше досягнення – це три кількаденні конференції, у яких взяли участь і польські, і українські історики, філологи, дидактики – вчителі, викладачі, студенти.

Щодо проектів, то наразі нам бачиться підручник історії, написаний спільно польськими та українськими спеціалістами. Такий, який давав би і польській, і українській молоді можливість об’єктивного й вдумливого вивчення непростої спільної минувшини. Аби наші діти не повторювали помилок наших дідів і батьків. Адже наше майбутнє завжди може бути світлішім – за тієї умови, що ми разом його таким побудуємо. Чи вдасться нам втілити свій задум щодо підручника? Не знаю. Але дуже хотілось би.

- Ви - уродженка Львова. Зараз мешкаєте у Варшаві. У книзі «Аз, два, три… дванадцять - лист у пляшці» Ви виважено, тепло і сердечно розповіли про Варшаву. А якби Вас попросили написати щось у такому стилі про Львів, що би в есеї обов’язково було? Що для вас Львів? Які у Львові місця є для Вас особливими?

- Про що я написала би? Мабуть, про невидиму пуповину поміж мною і Львовом, яку неможливо відтяти-перегризти-розірвати. Якщо у своєму есеї про Варшаву я куртуазно згадую Оперу Народову, Лазєнки чи Захенту, то про Львів я написала би зовсім інакше. Львів – це той ґрунт, з якого я виростаю. Десь там, на самому дні моєї підсвідомости, збереглися всі оті образи-запахи-звуки, які стануть для мене отим незбагненним містком, по якому я раніше чи пізніше пройду у потойбіччя. 

Немає таких львівських завулків-закамарків-закапелків, які я у свій час не облазила би до напівпритомности. Зрештою, волоцюга – моє друге ім’я.

Одного сонячного дня, коли мені було п’ять років, я непомітно для всіх вислизнула з дому й пішла собі прогулятись містом. Мені тоді здавалось, що я вже дуже доросла, бо саме навчилась читати. Ніхто з перехожих не звернув тоді уваги на маленьку дівчинку, яка спокійно подорожувала собі одна трамваєм, а згодом, коли вже на кінцевій зупинці рейки закінчились, крізь якісь чагарі дійшла до старого цвинтаря на Знесінні. Пам’ятаю, я довго ходила по ньому й читала написи на на хрестах і надгробках. Потім, неподалік, побачила якесь поросле очеретом озерце-калабаню, залізла туди по кісточки й наловила повні кишені пуголовків – вдома був величезний акваріум. І спокійнісінько вирушила собі у зворотньому напрямку.

Повернулась, коли вже сутеніло. Рідні тоді не на жарт перенервувалися. Мої чотири літери дотепер ще болять від однієї лише згадки про ту пригоду... (сміється)

Дитяча пам’ять влаштована інакше, ніж доросла. Особливо ота найперша, вона чіпка, наче будяк. Я й досі чудово пам’ятаю, під якими деревами Старого Ринку росли цілі колонії печериць, у якій тональності скрипіли сходи у нашій кам’яниці, який візерунок був на кахлях нашого старого п’єца. Як і мелодію, яку грав скрипаль, що час від часу обходив усі подвір’я довкруж, втім і наше...

І все це – Львів. І кожен камінь у нім – особливий.

- Наскільки відомо, Ви разом із родиною, можна сказати, вимушені були виїхати в 2000 році, через сфабриковану кримінальну справу, яку підлаштував конкурент чоловіка, колишній працівник міліції. Справу закрили – за відсутності доказів… Чи не хотілося Вам написати книгу про це? Так, як це зробила Світлана Зоріна у книзі «Наїзд».

- Воно трохи не до кінця так. Нас ніхто не змушував до виїзду. Це був вияв нашого внутрішнього протесту, наш абсолютно свідомий вибір. І я завжди повторюю, що це був виїзд не з України як такої, а зі скорумпованого мєнтовсько-бандитського (хоч начебто  державного)  апарату, після більше, ніж трьох років тривання кримінальної справи – з усіма виникаючими звідти наслідками. Тому ми використали нагоду (тоді саме тривала репатріація у Польщу) й подали документи на виїзд, включно з усіма нашими костьольними актами, старими фотографіями і т. п.

Щодо книги, то я ніколи про це не думала. Зрештою, поживемо-побачимо. Я не люблю загадувати наперед. Так навіть цікавіше жити.

До того ж я завжди пам’ятаю оте польське прислів’я: « Człowiek myśli , Pan Bóg kreśli »... (сміється)

- Ще під час презентації книги «Аз, два, три…» усі присутні зрозуміли, що у Вас величезна суміш внутрішньої енергії….. натомість у віршах – стільки внутрішнього спокою. Як Вам це вдається? Ви пишете вірші у час найбільшого спокою?

- Для мене вірш – це, передовсім, рефлексія. Можливість більш-менш відстороненого споглядання, осмислення певних речей чи явищ. Задля цього треба відчекати якийсь проміжок часу, аби всі пристрасті-емоції дещо опали, дистанціюватись  від щоденної суєти, й лише тоді братися за перо чи стукати в клавіатуру.

Це також свого роду терапія, аби ота, як ви кажете, «величезна суміш внутрішньої енергії» таки могла знайти собі остаточний вихід (наче струмінь води крізь отвір у голові кита) і при тім нікому не зашкодити (сміється).

- Фріда Кало, Шаґал – ці особистості присутні у віршах. Вони для Вас дуже особливі?

- Мене завжди захоплювали й притягували непересічні талановиті постаті. Фріда Кало – це неймовірна сила характеру. Симбіоз непокори каменю із крихкістю квітки. Талант, який вона черпала, мабуть, ще з таємничих доколумбових часів, живлячи його також своїм несамовитим темпераментом. Її картини написані кров’ю – ні більше, ні менше. Жінка, яка у своїм відчаї сміялась смерті в обличчя.

У 2003-му році мені довелось змагатися з серйозною хворобою. Тоді навіть вдалося, як каже одна моя знайома, «втекти грабареві з-під лопати». Відтоді образ Фріди став мені ще більш зрозумілим і ближчим.

Що ж до Шаґала, то для мене його творча спадщина – це чиста поезія. Весняне буйство кольорів і химерна мелодика ліній. Зрештою, Шаґал також писав вірші.

Це ширяючі у небесах закохані й дивакуваті скрипалі на дахах вбогих хатин. Це суботній штетл, вуличками якого присмерком мандрує сам пророк Елія, аби непомітно увійти у чиюсь скромну оселю й крадькома відпити вина зі святкового келиха.

Це його любов до Бели Розенфельд, про яку він, хоч минуло вже двадцять років після її смерти, говорить лише у теперішньому часі, неначе про живу.

Це ліфт, у якому Шаґал, майже столітній, помирає. Так, наче піднімається не у свою майстерню, а возноситься на небо. 

Споглядання Шаґалового доробку завжди повертає мені давно втрачене відчуття того, що я знову літаю, мов у дитячих снах. Відчуття невимовної легкости.

- Чим вас так привабили вірші Єжи Фіцовського, що вам захотілося їх перекласти українською?

- Фіцовський був небайдужою людиною. Тобто людиною, якій направду боліли чужі – здавалось би – біди. Громадський діяч-опозиціоніст у тодішній соціалістичній Польщі, він також доглибинно переймався долею лемків, циганів та євреїв, що знайшло значне відображення у його творчости і за що йому неодноразово перепадало від тогочасної влади. Дозволю собі приточити фрагмент спогадів його вдови, Бєти Фіцовської:

«Якось його запитали: - Ви стільки вже написали і продовжуєте писати про євреїв та циганів, їхню культуру. Чому? Ви єврей? Чи циган?

Він на те відповів: – Я завжди був, є і буду отим, кого найбільше б’ють».

До того ж Фіцовський  яко поет оперував такими парадоксами й метафорами, вживав таке розмаїття алюзій, сенсів і символів, живописав такими барвами, що фактично створив свій неповторний поетичний стиль. Саме тому мені захотілось поділитись його віршами з українськими читачами.

- Чи спостерігаєте як культуролог за розвитком поезії як такої в українській літературі (якщо не помиляюся, в одному з інтерв’ю Ви казали, що поезію пишете лише українською)?

- Чесно кажучи, я не відстежую поезію під кутом її розвитку. Я лише читаю вірші різних поетів. Щось подобається більше, щось менше. Зрештою, як і кожному з нас.

Як на мене, сучасна українська поезія – явище досить складне й неоднорідне, на яке впливає багато чинників. Тож його неможливо втиснути у штивні рамки будь-якої класифікації. Моя спроба аналізу була би так само суб’єктивною, як і кожна інша. Сьогодні в Україні є багато самобутніх і талановитих авторів. Інша річ, що далеко не кожен належить до якихось літературних угрупувань, тусовок тощо. Далеко не кожен з них має можливість бути почутим-поміченим-прочитаним на сторінках якихось видань чи періодики.

Власне тому існує наш портал «Захід-Схід» – щоби малознані автори могли на його сторінках виекспонувати свій творчий доробок. Присутність на порталі знаних митців є для них своєрідним бонусом і, подекуди, стимулом для подальшої праці над своєю майстерністю.

- Можливо, маєте улюблені поезії? Яких поетів?

- З премедитацією не називаю сучасних поетів, бо можу про когось забути, когось не назвати й тим самим образити. Поети – народ вразливий.

Натомість з класиків: Герберт, Римарук, Шимборська, Мілош, Вінграновський, Бурса, Леся Українка, Цвєтаєва, Посвятовська, Ясножевська-Павліковська, Лорка, Антонич, Стус, Мандельштам, Симоненко, Містраль, Маланюк... Завершую список, аби не зловживати надто читацькою увагою.

- Наскільки розумію, Ви стежите за українськими книжковими новинками. Як ви гадаєте, в Україні книжка як така розвивається?

- Безумовно. Сьогодні українська поліграфія стоїть на справді високому рівні. Чудово видані альбоми, класика, дитяча література... Треба віддати також належне українським художникам-ілюстраторам. Часто графічні шати оформленої ними книги є сворідним міні-шедевром, справжнім витвором мистецтва й до того ж відповідають усім вимогам сучасного європейського ринку.

Що ж до наповнення, то тут кожен може знайти щось на свій смак. А про смаки, як загальновідомо, не сперечаються.

На мою думку, в Україні є достатньо видатних авторів, твори яких всіляко вартують уваги і читачів, і видавців. Кожен видавець, своєю чергою, хотів би видавати лише амбітну літературу, але попит на таку буває досить обмеженим. Сьогодні деяким видавництвам, аби втриматись на плаву у бурхливому морі бізнесу, часто доводиться видавати якісь «рожеві шмарклі», псевдоісторичні інсинуації чи низькопробні детективи. Тобто все те, на що попит диктує базарна чи привокзальна  ятка. Однак хочеться вірити, що в Україні вартісних літераторів промуватимуть краще, їхній доробок виходитиме більшими тиражами, попит на гарну літературу ростиме, а ціни не відлякуватимуть середньоспроможного покупця.

- І ще одненьке запитання як до культуролога, філолога, історика…  Сьогоднішня культура як така відрізняється від культури ще 50-, 20-річної давності, мова йде і про малярство (розрізана корова тепер може бути мистецтвом), і про виховання (навіть елементарне: не обманюй, не кради), і про побудову речення (фахівці кажуть, що смс-, асько- скайп-спілкування негативно впливає на розвиток зв’язного мовлення у людини), і багато іншого,  - оце все знищить нас? Знищує?

- Додайте до цього переліку ще знищену екологію, і тоді ми матимемо вповні апокаліптичну картину. Це наслідки певних цивілізаційних процесів. Кожна культура неминуче перетворюється у цивілізацію. Якщо пригадуєте Освальда Шпенґлера з його «Присмерком Європи», то цивілізація – це стадія вмирання культури.

Проте такий катастрофізм у філософських твердженнях був модним у 20-30-тих роках минулого століття. Шпенґлер також говорив про приреченість тогочасної європейської культури через утрату певних моральних цінностей. Відтоді пройшло вже майже сто років. Віз скрипить, перехняблюється з боку на бік, проте потихеньку їде собі далі. А це, що не кажи, обнадіює...

Мені важко однозначно відповісти на це питання. Просто дуже хочеться вірити у все те краще, що Господь заклав у людину. Звісно, Він створив її за власним образом, але робив це шостого дня і, як можна припустити, був тоді вже дещо втомленим, тож щось там трохи недопрацював. Не те, щоби я зібралась критикувати... (сміється)

Я все ж таки хочу вірити: у талановиту й небайдужу молодь, у людей доброї волі, у красу, що врятує світ. У тріумф здорового глузду, врешті-решт...

Овідій сказав: «Dum spiro, spero». Поки дихаю – сподіваюсь.

Довідка ZAXID . NET

Дана Рудик (Daniela Rudyk) народилась у Львові. Зараз живе і працює у Варшаві. Пише вірші, есеї. Бере участь у літературних та освітянських проектах, зокрема є однією зі співзасновниць мистецько-літературного порталу «Захід-Схід», також співзасновниця і член ради фундації “Polonia-Ruthenia”, що об’єднує польсько-українське вчительське середовище, один з їхніх майбутніх проектів – підручник з історії, написаний спільно польськими та українськими спеціалістами.