Дана Рудик (Daniela Rudyk) – особистість яскрава й вельми різнобічна. Вона – поет, перекладач, історик, педагог, культуролог. Друкується в українських, польських, американських виданнях. Одна з трьох співзасновниць мистецько-літературного порталу «Захід-Схід», співзасновниця і член ради створеної нещодавно фундації “Polonia-Ruthenia”, що займається, між іншим, розвитком та покращенням польсько-українських взаємин.

Сьогодні варшавська гостя «Майдану» відповідає на запитання нашого кореспондента.

Майдан: Як ти опинилась у Варшаві й скільки вже мешкаєш там?
Дана Рудик :Виїхала разом з родиною у 2000 році яко репатріантка, адже походжу з польської родини. Рішення про репатріацію не було ані простим, ані випадковим. Перед тим було понадтрирічне «ходіння по муках» – кримінальна справа мого чоловіка (ми з ним на той час займались підприємницькою діяльністю), сфабрикована спритним конкурентом, колишним працівником міліції. Справу таки закрили – за відсутністю доказів – але наша сім’я вийшла з цього і морально, і фінансово зруйнованою. Хто у своєму житті не пережив чогось подібного, той може цього не зрозуміти, звісна річ. Коли ми побачили зблизька те, що коїлось тоді у системі так званих правозахисних органів, то жахнулись і вирішили, зваживши на своє походження та з огляду на сина, виїхати – не з України яко такої, ні – а з наскрізь скорумпованого мєнтовсько-бандитського (так званого державного)  апарату. Подали документи, ще кілька років прочекали на дозвіл. Довго би розповідати… Скажу лише, що тут, між іншим, виявився придатним наш подекуди чудом вцілілий родинний архів: костьольні свідоцтва шлюбів, метрики тощо.

Майдан: Як ділиш себе між Львовом та Варшавою, як ці два міста співіснують в твоєму житті?
Дана Рудик: Якщо ти читав роман Жоржи Амаду «Дона Флор та два її чоловіки», то я ділю своє серце поміж цими двома містами саме так, як головна героїня ділить себе поміж Вадіньйо та Теодоро (сміється). Тобто, Варшава – це моя щоденна реальність. Львів – це те, що міцно закорінене у моїй підсвідомости. Це також моя пам’ять, спогади, знайомі та друзі, могили рідних і близьких, знані лише мені якісь містично-мітично-магічні місця… Це дуже значна частина мене самої. Властиве, той ґрунт, з якого я виростаю.

Майдан: Хто ти насамперед: поет, історик, перекладач, педагог, культуролог?
Дана Рудик: Думаю, що я – це все потроху. Тут важко говорити про якісь пріоритети, швидше можна казати про якийсь синтез. Працюючи у гімназії яко вчитель історії та ще такого предмету, як культурна спадщина, я реалізуюсь як історик, культурознавець та педагог одночасно. Щодо віршів і перекладів, то останнім часом пишу й тлумачу мало, все більше для душі. Та й то лише тоді, коли маю натхнення і час. А з останнім, на превеликий жаль, сутужно. Багато часу займає редакторська праця для порталу «Захід-Схід».

Майдан: Як виникла ідея мистецько-літературного порталу «Захід-Схід» та Фундації «Polonia-Ruthenia» й що є основним у їхній діяльности? Яка твоя роль у цих проектах?
Дана Рудик: Щодо порталу «Захід-Схід», то отим потужним генератором самої ідеї його створення була поетеса й літературознавець Тетяна Мельник, я лише з самого початку погодилась співпрацювати з нею. Створив сайт і технічно підтримує його Олексій Добрушин, Тетянин чоловік. Зараз ми співпрацюємо у наступному складі: Тетяна Мельник-Добрушина (Бонн, Німеччина), Анна Хромова-Флейтман (Нетанія, Ізраїль), Оксана Лущевська (Пітсбурґ, США) і я.
Що ж до Фундації «Polonia-Ruthenia», співзасновницею якої я є, то це організація, що об’єднує, передовсім, польсько-українське вчительське середовище. Ми (зі значною  допомогою Музею Історії Польщі) провели три конференції, у яких взяли участь як польські, так і українські історики, філологи, дидактики – вчителі, викладачі, студенти… Хочеться вірити у те, що дві європейські держави, Україна й Польща, пліч-о-пліч, по-добросусідськи (якби патосно це не звучало) будуватимуть своє гідне майбутнє – без огляду на розмаїті невралгійні моменти з минувшини і перманентні втручання тзв. «старшого брата» зі Сходу. Те, що скажу, може декому видатись парадоксом, але наші діти повинні бути мудрішими за наших батьків. Принаймі я, попри весь свій життєвий скепсис, хочу у це вірити.

Майдан: Коли читав «Захід-Схід», зауважив, що друкуєте тексти лише польською та українською.
Дана Рудик: Отже, ти неуважно читав (сміється). Ми друкуємо тексти українською, а у розділі «Переклади» долучаємо оригінали іншими мовами, втім і польською.

Майдан: В Україні ж є цікаві поети, що пишуть російською. Чи це принципова позиція – не публікувати їх у вашому виданні?
Дана Рудик: Ні, тут не йдеться ні про принципи, ні про, боронь Боже, упередження. Просто нам від самого початку нашого існування надсилають твори саме українською. Тобто, напрямок нашого руху визначився сам собою, і ми його дотримуємось.

Майдан:Ти сама пишеш переважно якою мовою?
Дана Рудик: Дивлячись що. Поезії –  українською.

Майдан: Чим для тебе є поезія?
Дана Рудик: Рефлексією над щоденністю. Або ж над минулим.

Майдан: Кого можеш назвати своїми улюбленими письменниками? Кого вважаєш своїми вчителями в літературі?
Дана Рудик: Щодо поетів-письменників, то тут діапазон широчезний: від Франка, Римарука, Бурси до ібероамериканських авторів. Про вчителів ніколи не замислювалась, якщо чесно.

Майдан: А яку музику любиш? Хто з художників найбільш близький?
Дана Рудик: Музика – суцільне розмаїття. Класика, джаз, фольк… Від Рамо, «Апокаліптики» й Майлса Девіса до лемківських пісень. Тішуся, що мені свого часу вдалося вплинути на музичні смаки сина. Наприклад, нещодавно, «під ялиночкою», знайшла подарунок від нього – чергові два диски, цього разу з португальськими фадо.
Якщо ж йдеться про візуальне мистецтво, то я «перехворіла» творчістю багатьох художників і, сподіваюсь, ніколи до кінця не вилікуюсь з цієї «хвороби». З «хронічного»: Бройґель, Шаґал, Мальчевський, Труш, Утрілло…

Майдан: Мені довелось прочитати, що чи не найбільшим захопленням Дани Рудик є подорожі. Куди заводили тебе твої мандрівні стежки?
Дана Рудик: Думаю, що я тепер нікого не здивую Єгиптом, Грецією чи Італією. Натомість є місця, де я люблю час від часу бувати, бо щоразу відкриваю там для себе щось нове: Лондон, Стамбул, Дубровник… Так, наче читаєш захопливу книгу з продовженням. Цього літа, наприклад, відкрила для себе Румунію, якої не знала… Словом, все наше життя – це суцільна подорож. Тож я перестала будувати плани щодо цього. Куди вже Господь сподобить…

Майдан: Ти перекладала вірші знаного польського поета й літературознавця, «археолога Шульца», Єжи Фіцовського, писала про нього, приятелюєш з його вдовою, пані Ельжбетою. Розкажи, будь ласка, про це.
Дана Рудик: Єжи Фіцовський – це моя «любов з першого погляду», тобто від того моменту, коли я вперше взяла збірку його поезій у руки. Шкода лише, що я познайомилась з його творчим доробком невдовзі після його смерти, мені не довелось за життя потиснути руку цій чудовій людині. Зате моя подруга познайомила мене з Бєтою Фіцовською, фантастичною жінкою. Приятельські стосунки з Бєтою – це занадто голосно сказано, бо ні вона, ні я навіть не маємо на те часу. Що, однак, не перешкоджає нам спілкуватись при оказії – з нагоди різних культурних заходів. Бєта зустрічалась з моїми гімназистами, яким розповіла про Ірену Сендлєр, про пана Єжи та свою діяльність голови Товариства «Діти Голокосту». Потім були ще різного роду запрошення. Ми також зустрічались з Бєтою на Шульцівському фестивалі підчас її виступу у Дрогобицькому педагогічному університеті. Трохи згодом мої учні були на відкритті меморіальної дошки на будинку, де мешкав Фіцовський, декламували його вірші. Останнім заходом, на якому ми бачились з нею, була презентація книги Петра Соммера «Втілення Єжи Фіцовського», що саме вийшла у видавництві фундації «Прикордоння» (Сейни).

Майдан: Торік в Україні видано головну книгу пана Єжи «Реґіони великої єресі». Чим так важлива поява цього твору для України? Чи знайома ти з Андрієм Павлишиним, який здійснив переклад?
Дана Рудик: Пана Павлишина я особисто не знаю. Натомість, якщо йдеться про цю книгу, то Фіцовський віддав їй понад п’ятдесят років свого життя. Він скрупульозно збирав і опрацьовував матеріал, який сьогодні дає читачеві рельєфний портрет письменника й художника Бруно Шульца на тлі тогочасних галицьких реалій.

Майдан: Ти була гостею ІІІ Міжнародного фестивалю Бруно Шульца 2008 року. Поділися своїми враженнями.
Дана Рудик: Щодо вражень, то вони були якнайкращими. Ми, тобто мої гімназисти і я,  побували на вищезгаданій зустрічі з Бєтою Фіцовською,  згодом – на спектаклі „Театр Бруно Шульца” у виконанні акторів варшавського «Студіо Театр Тест» у постановці Анджея Марчевського. Після спектаклю відбулась запланована вулична акція, підчас якої мала місце інша, незапланована (сміється). Раптом кудись зник один з моїх гімназистів (як потім виявилось, безтурботно подався собі разом з процесією акторів на місце загибелі Шульца). Тож уяви мене, ошалілу… Вечірній Дрогобич, повно-повнісінько народу, ллє рясний дощ… Мені, щоправда, допомагав шукати мого гаврика симпатичний молодий чоловік, якого я у тім зашорі навіть не запитала про ім’я. Саме він знайшов хлопчину, чим врятував мене від серцевого нападу. Якщо він читає ці рядки, то нехай ще раз прийме слова моєї найщирішої вдячности.

Майдан: Що взагалі думаєш про Шульцфест? Чи поділяєш думку, що непотрібний Дрогобичу й Україні Шульц. Як ставишся до непоодиноких публікацій на кшталт нещодавно оприлюдненої в інтернеті статті  «ЖИДІВСЬКИЙ ЧИННИК І УКРАЇНСЬКА МЕНШОВАРТІСТЬ У БРУНОШУЛЬЦИЗАЦІЇ ДРОГОБИЧА»?
Дана Рудик: Як на мене, фестиваль Бруно Шульца є отією нагодою для Дрогобича зайвий раз нагадати світові про себе, як про європейське багатокультурне місто. Що ж до такого штибу публікацій, то мені особисто вони, м’яко кажучи, неприємні. Вважаю, що той, хто має власне почуття гідности, ніколи не принижуватиме свого сусіда, співгромадянина з огляду на його національну приналежність чи віросповідання. Прикро, коли націоналізм, який мав би стати першоосновою патріотизму, раптом редукує у звичайнісінький шовінізм (у нашому випадку – антисемітизм, хоч автор  також не приховує свого негативного ставлення до поляків). Адже подібне вже колись було. Тоді, коли у Німеччині до влади дійшов біснуватий Адольф. «Historia magistra vitae est»… Та якщо дорослі й до того ж освічені люди не навчились аналізувати факти  й тверезо оцінювати такі явища, як, скажімо, Треблінка, Освєнцим чи Майданек, то що вже тут казати… Саме такі публікації часом зводять нанівець спроби взаємолюдського інтеркультурного порозуміння. Проте, впевнена, що це думка далеко не кожного дрогобичанина.
Ті, хто заперечує фестиваль Шульца, могли би запропонувати дрогобичанам якусь альтернативу. Скажімо, фестиваль Юрія Котермака, надзвичайної, як на мене, постаті. Та ото тільки чи запропонують?  Бо ж не про це їм зовсім йдеться…

Майдан: Чим, як на тебе, є феномен культурного Пограниччя?
Дана Рудик: Для мене це два нероздільні чинники: багатокультурність і толерантність.

Майдан: Нам нерідко кажуть , що ми є космополітами й непатріотами, що багато пишемо на непотрібні українцям і дрогобичанам зокрема теми: про поляків і євреїв а ще друкуємо інтерв’ю з музикантами, літераторами тощо. Що ти могла би сказати цим «доброзичливим критикам»?
Дана Рудик: Критикам – нічого. Натомість усім іншим хочу сказати, що кожна доросла й думаюча людина самостійно вибирає для себе те, що їй найбільше відповідає, а не живиться затертими до дірок й запорошеними стереотипами. Окрім того, космополітизм зовсім не виключає патріотизму. Бо це якраз і є ота ситуація, у якій людина «свого не цурається і чужого научається». У радянські часи космополітом називали кожного, хто слухав джаз. То чи варто знову приміряти на себе ті самі калоші? Далеко ми у них дійдемо?

Майдан: Не подаруєш читачам на завершення нашої розмови якусь з твоїх власних поезій або вірш у твоєму перекладі?
Дана Рудик: Так, з приємністю. Це мій переклад вірша Єжи Фіцовського.

ДВІ ТОПОЛІ

Батькові

З фотографії вицвілий простір:
дві мовчазні тополі біля брами.
Зі спогадів батька часом іще
тамтешній вітер галуззя непокоїть.
Їх шум густий, що змовк давно,
подихом, натхненням снів моїх бував.
І йшли до мене дорогою поколінь
підкиївські гомінливі тополі.

Усе ще втікаю до вас,
мої дерева з-під хмар Горчакова.
Я не бачив вас, але згадую –
тінь ваша біжить від батька до сина,
й простори обминає, і літа…
Мене не було. А ви – українські –
вже шуміли мені – у прадитинстві,
перед сотворінням мого світу.

Мені блиснуло сонце – над містом,
з ґрунту – ріс вуличний брук.
Звідки мені прийшли тополі й ліс цей,
у якому дуби дубам, букам буки?
І як повстав цей вірш, що завершую?
Чий спів по словах, наче вітер, по листі пробіг?

Так шумлять мені тополі твої, отче,
якому завдячую себе.

/З циклу «Польською» 1955/

Майдан: Що ти побажаєш читачам «Майдану»?
Дана Рудик: Нехай цей рік буде для них вдалим і щедрим на все, що красиве, добре й корисне. І здоров’я усім – якомога більше.

Майдан: Дякую, Дано, за розмову. Нехай Новий рік буде сповненим добра, радости, любови й нових успіхів у творчости.

Леонід Гольдберг