Понад дві години письменниця говорила з шанувальниками свого таланту про життя, літературу, політику та Україну, читала їм вірші з пам’яті та відповідала на запитання. Найцікавіші епізоди бесіди Vlaskor.net пропонує своїм читачам.

-Яке ваше ставлення до законопроекту про мови?

-Я перепрошую, це публічний вечір і присутність ненормативної лексики неприпустима (зал сміється).

-Ми читаємо Оксану Забужко, а що читаєте Ви самі? Чи є у Вас авторитети у літературі?

-Я розповідала, якя чотири місці провела з людиною, котра для мене була живим авторитетом у літературі (Юрій Шевельов – Vlaskor.net), а вже з мертвими авторитетами проблем немає, справді більше ніхто. Судячи з почерку, запитання писала дуже молода людина, того віку, коли ще є один улюблений письменник чи там два-три. Я хочу попередити автора записки, що цей пакет улюблених письменників міняється з роками. Але є автори, які супроводжують тебе ціле життя, тобто моє потрясіння Гамлетом у 15-річному віці лишилося і досі. Авторитетів багато, і якщо спитати, як я собі уявляю рай, то для мене це місце, де можна зустріти всіх тих поетів-небіжчиків, читаючи яких думалося, як би добре було з ними зустрітися і поговорити.

-Який з Ваших творів Ви любите найбільше?

-Ви знаєте, складне запитання. Все-таки я тримаюся цієї аналогії – книжки, як діти. І бувають, як кажуть, вдашні і невдашні, але мати любить всіх однаково. Є зважання до преференції останньої. Тому, що остання найповніше розкриває тебе саме на сьогоднішній день.

-Хто займається просуванням Ваших книг?

-Я маю міжнародного перекладного агента. Це нормальна форма співпраці і без агента я б сама вже не впоралась.

-Як вибирають закордонні видавництва українські твори, не знаючи мови, за якими ознаками?

-Солідні видавництва мають співробітників, які читають для них, роблять огляди у відповідних національних літературах і рекомендують їм цікаві, варті уваги і перекладу твори. Поки в українських видавництвах такої практики не буде, наша перекладна література розвиватиметься за приватними контактами. Хто кого знає, того і перекладає.

-В якому напрямку Ви б порадили працювати молодим авторам, в які двері стукати, щоб вони відчинилися?

-Працювати і стукати в двері — це є трохи різні поняття. Працюєте ви все-таки над собою і над текстом, стукати в двері треба уже тоді, коли ви відчули, що цей текст відбувся, і ви в ньому зробили все, що могли. Тому це два різні питання і якщо ви хочете моєї поради, то перша, просто з власного досвіду і від щирого серця — розділяйте ці два поняття, розмежовуйте. І не відпускайте оте своє внутрішнє поле, поки ви працюєте над книжкою, оповіданням, віршем, та будь-чим, думайте тільки про те, що ви відчуваєте. І не впускайте ззовні ніяких цензорів, критиків, публіки. Не старайтесь подобатись. Не старайтесь, пишучи, думати про те, які премії вам потім дадуть. Якщо те, що ви скажете, буде щирим і чесним — ті двері, що треба, відчиняться обов´язково, як не сьогодні — то потім, не тепер — то в четвер, але те, що справжнє — воно свого читача знаходить, а те, що хоче подобатись сьогодні — це завжди ставка на програш.

-Які книжки сучасних письменників Ви радите прочитати?

-Якщо говорити про українських, то я наприклад, попри ущільнений графік, активно лобіювала роман Володимира Лиса «Століття Якова», котрий став лауреатом конкурсу «Коронація слова».

-Чому Вас зацікавила тема УПА?

-УПА — це один з головних тернів української історії XX століття. УПА — це ключовий сюжет, який ніяким чином не можна спустити. А ось на загальнонаціональний рівень тема ще не виведена, тема ще нами не осмислена. УПА має не тільки загальноукраїнське значення, а й позаукраїнське. Говорячи про те, як тема прийшла до мене... в мене тато – зі Західної України, мама – зі Східної. Ті спроби розколоти нині Україну на Схід та Захід, що їх робить наш північний сусід та бездумно повторюють українці, на превеликий жаль, у моїй родині були випробувані ще п’ятдесят років тому. І в цьому сенсі я смію вважати себе українкою дня сьогоднішнього і майбутнього.

-Чи б хотіли Ви, щоб Ваші книги екранізували?

-Було кілька спроб екранізувати «Польові дослідження», які кінчалися нічим. Є польська задумка екранізувати повість «Я, Мілена», але для цього мені запропонували написати інший сценарій. Я до цього ще не готова, бо була зайнята іншими проектами. На загал кажучи, література, коли вона добра, дуже погано піддається екранові. Вона легше піддається театрові, бо театр — це актор, це жива людина. А екранне, візуальне мистецтво — це трошки інший спосіб сприйняття дійсності. Для мене література в добу домінацій аудіовізуальних мистецтв залишається отим доменом, в якому ніяке кіно і телебачення нас не витіснить. Тому, що процес читання завжди акт єдиний, завжди діалог між читачем і автором. Кожна книжка має стільки версій, скільки людей її прочитало. В кожного свій музей покинутих секретів. Це результат співдії того внутрішнього голосу, котрий вмикається в читачеві. І, власне, сфера отих людських почуттів, котру не візуалізуєш, не передаси на екрані — оце є те, що мене цікавить найбільше в літературі. Тому я завжди пишу від першої особи.

-Чи свідомо у своїх книгах Ви вживаєте слова, значення яких треба дивитись в тлумачному словнику? Все-таки так Ви звужуєте коло читачів.

-Знаєте, говорять: «Я не золотой червонец, чтобы всем нравиться». Інколи, можливо, коло і треба свідомо звузити. Я вживаю ті слова, які найзручніше, на мій погляд, розпізнають ту картину, яка є в моїй уяві. І для цього годиться все. Для цього годиться повний і абсолютний лексичний запас української мови. Все те, що є в тих самих записниках і загашниках, от хай будуть діалектизми, хай буде там, де треба, сучасна ненормативна лексика. Я стараюся все переплавити і зробити тим єдиним мовним потоком, який би просто читався і сприймався цілісно. Якщо вже відверто, для мене найбільшим компліментом відгуки на кшталт такого: «Вот прочитал «Музей…», где то посредине текста с трудом сдерживал себя, чтоб не заговорить на украинском».

-Хто є диригентом свічок у Вашому вірші?

-Не було диригента свічок.

-Після Вашої риторики (йдеться про заклик Оксани Забужко голосувати проти всіх кандидатів на останніх президентських виборах – «Власкор») на Галичині зокрема, багато хто змінив ставлення до Вас. Чи змінилась Ваша позиція?

-Це не була риторика перед парламентськими виборами, це був крик. Я не бачу жодних підстав, щоб змінити свою позицію, але думаю, що ця позиція потребує обґрунтування, бо навіть за минулі півроку в Україні слабо зрозуміли, як нас «розвели» московські політтехнологи. Тобто як зіграли з нами в оті самі наперстки, як виставлялася оця вся комбінація, при якій має вийти два кандидати, обоє на гачку у Кремля — однакові. Кажуть, не однакові. Минуло вже півроку і досі «розведені» й ошукані українці, досі хохли тягають один одного за чуби в боротьбі, хто ж би був меншим злом. Меншого зла не буває. І це правда. Я це сказала тоді перед тим самим другим туром, це є правда. Те, чого я не сказала за 5 хвилин ефіру, я обов´язково мушу написати. Написати статтю більшого формату для того, щоб пояснити те, що я побачила наживо, чітко, і усвідомила для себе у 2008 році. Все те, що відбувалося у цій грі в наперстки між Кремлем і тими людьми, котрі чомусь у нас називаються політиками, вона дуже чітко підтверджувала те, про що я писала у вірші «Диптих 2008 року». Тому я кажу -- вимикайте телевізор, читайте хороші книжки і більше спілкуйтеся з власними дітьми.

-Як Ви прокоментуєте заяву міністра освіти про живих письменників (Дмитро Табачник запропонував вилучити зі шкільної програми твори тих українських письменників, що нині живі – Vlaskor.net)?

-Він зробив цю заяву не першою на своєму міністерському посту. Це була спроба особистої помстимені. І це було підверстано в абсолютно абсурдне пояснення, що живих письменників не повинно бути в програмі. Моя реакція була перевірена, оскільки я відреагувала на цей лист виключно сміхом і глумом. Це такий момент, коли можна протистояти, будь-якими спробами, навіть нахамити, тому що не страшні ці люди, вони смішні. Вони заповняють порожнечу. Україна — дім без господаря. Україна вже 20 років без господаря. Це догниваюча, сповільненої дії УРСР. Тут ніхто нічого не реформував, не будував, не перебудовував. Це УРСР конаюча сьогодні природнім темпом. Це все метастази отої великої ракової хвороби, котра називалась УРСРом, котра ніколи не була вилікувана в Україні хірургічним втручанням, як це було в країнах Балтії, не кажучи вже про країни Східної Європи. Те, що сьогодні відбувається — це відхилення, це наш невивчений урок.

-Для чого живе людина?

-Незалежно від того чи ми люди віруючі, чи агностики, кожен день наділений таким чуттям якого загального задуму, в якому ми є однією з клітинок. Кожен з нас приходить на цей світ з якимось своїм призначенням. Це те, що древні говорили: «Пізнай себе». Реалізувати те призначення -- значить зробити світ трохи кращим. Як буддисти казали: «Спасися сам і довкола тебе спасеться десять тисяч». Їучи експресом з Києва до Львова, давала інтерв´ю по мобільному телефону, цілий час зв´язок був поганий, зривався. Я розмовляла не в тамбурі, бо там був гуркіт, а в коридорчику біля купе провідника. Коли я закінчила розмову, виявилось, що її чув весь вагон. Я до кінця дороги розмовляла з молодими хлопцями. Вони спершу підійшли обережно так з острахом:

-Извините пожалуйста, вот как Вы тут сказали, ми тут подслушали, Вы сказали, что у нас живут люди на улице, которые живут вчера и которые живут послезавтра?

-Да так и сказала.

-Вот это мне очень понравилось, да.

Через 5 хвилин приходять і знову:

-Вот про совок Вы очень здорово сказали.

Потім я проходжу до туалету і чую в тамбурі: «Вот чего ты боишься? Чего ты боишься? Тут человек на всю електричку словами бросался и ничего не боялся». Останні півгодини мені довелось відповідати молоді на питання: «Що робити?», «Як жити?». Я думаю це швидше материнське в мені прокинулись, це ті речі, які молодим людям важливо усвідомити, важливо почути. Тому оттака вийшла довга відповідь на питання: «Для чого живе людина?» — для того, щоб зробити світ кращим.

Оксана Забужко. Народилася 19 вересня 1960 р. в Луцьку в родині філологів. 1968 р. переїхала з батьками до Києва.

Друкуватися в літературній періодиці почала з 1972 р. (вірші).

Закінчила: Київську середню школу №82 (1977), філософський факультет Київського університету ім.Шевченка (1982) та аспірантуру при кафедрі етики і естетики цього ж університету (1986). 1987 р. захистила дисертацію «Естетична природа лірики як роду мистецтва» на звання кандидата філософських наук.

В 1986-1988 рр. викладала естетику та історію культури в Київській консерваторії ім.Чайковського. З 1988 р. - співробітник Інституту філософії Академії Наук України. В 1992-1994 рр. перебувала в університетах США (Пенсильванському, Гарвардському, Пітсбурзькому) як “запрошений письменник” та Фулбрайтівський стипендіат. Від 1996 р., коли було видано «Польові дослідження з українського сексу» в Україні та «A Kingdom of Fallen Statues» у Канаді, провадить кар’єру професійного літератора. Багато подорожує (див. Календар). Має низку громадських навантажень - Віце-президент Українського ПЕН-центру, член Наглядової Ради Міжнародного Фонду «Відродження», член багатьох редколегій, журі, конкурсних комітетів в Україні та за кордоном.

Записала Ірина Панчишин