«Звільнення незаконне, а ви запитуєте про мою вину...»

— Пані Діано, ваше звільнення з посади шеф–редактора видавництва «Грані–Т» уже обросло фантастичними чутками. Нещодавно відкритий лист на ваш захист опублікували кілька десятків літераторів. Шкандаль...

— А що ви хочете, якщо у своїх офіційних заявах видавництво «Грані–Т» повідомило, що моє звільнення мотивовано неможливістю поєднувати роботу з написанням роману про кохання. Про який я, до речі, вперше почула! Це при тому, що у відповідному наказі роботодавець мотивував моє звільнення зов­сім по–іншому: численними «прогулами без поважних причин».

— Але ж у згаданій заяві видавництва вам висловлюється велика подяка і бажання далі тримати високо підняту вами планку!

— Отож–бо й воно! Жодного разу за весь час моєї роботи у видавництві жодного разу з боку керівництва мені не було висунуто офіційних претензій про недотримання трудової дисципліни. Про відсутність будь–яких підстав для звільнення свідчить також те, що на мій запит про надання документальних підтверджень зазначених керівництвом «прогулів» мені було сказано, що всі документи будуть надані винятково судові. Так я після двотижневої відпустки опинилась у ситуації кафкіанського процесу і «запрошення на страту».

Зрозуміло, що за тижні, які пройшли з моменту незаконного звільнення (до слова, зі мною не розрахувалися ще ні за липень, ні за відпустку), я шукала відповіді на складне запитання: як це пояснити? Троллінг, який влаштували моїй заяві, що її помістив сайт «Буквоїд», численні анонімні коментатори, як це не дивно, утвердили мене у думці, що ця подія має бізнесово–економічне підгрунтя.

На моєму робочому комп’ютері в офісі залишилась інформація про більш ніж 40 проектів різного ступеня готовності, які підкріплені угодами й домовленостями. Чимало дзвінків схвильованих авторів та художників, що пролунали після мого звільнення, стосувались їхньої долі. Чи будуть вони реалізовані — стане зрозуміло впродовж найближчого часу. Адже деякі автори вже готові й до розірвання угод із видавництвом, яке поводить себе так, м’яко кажучи, дивно.

— Чи вважаєте ви себе у чомусь винною?

— Звільнення незаконне, інформація на сайті видавництва неправдива, а ви запитуєте про мою вину... Я не відчуваю і не можу відчувати своєї провини, оскільки прогулів, про які йдеться у наказі, не скоювала. Адміністрації видавництва треба буде доводити наявність прогулів і законність процедури звільнення у суді. Відповідний судовий позов я вже подала. А що стосується моїх «розмов із сумлінням» — за ці два тижні їх відбулось чимало, і з нічним, і з реальним адвокатом, і все, чим я (чи працівники видавництва) можу собі дорікнути, аж ніяк не стосується інкримінованих прогулів. Будь–яка інша дисциплінарна процедура могла бути застосована до мене, але ж не така абсурдна!

Чому не були зібрані загальні збори колективу? Чому не були пред’явлені претензії? Чому мого сина Антона, дизайнера–верстальника видавництва «Грані–Т» з чотирирічним стажем, звільнили за тією ж процедурою, за тією ж статтею, у той же день разом зі мною? Чому не було нам обом зроблено перерахунок, який є обов’язковим при всіх видах звільнення? То на що ж перетворюється «новий етап роботи найпотужнішого українського видавництва» — на колективне знищення неугодних?

— Але до чого тут писання «любовного» роману?! Ніяк не второпаю...

— Я вже казала, що не працюю над жодним літературним твором — ані над любовним романом, ані над будь–яким іншим — повістю, віршем чи есе... Не розумію, що мало на увазі керівництво видавництва, коли розповсюджувало цю недостовірну інформацію. І головне: навіщо конкретні особи, які писали цей текст і розсилали по адресах, скопійованих із контактів моєї приватної електронної скриньки, пішли на брехню?

Криза загального менеджменту

— Гаразд, трохи абстрагуємося від ситуації і подивимося спокійніше в минуле. Що вам вдалося зробити за чотири роки керування «Гранями–Т»?

— У моєму житті за ці чотири роки більше нічого і не було, лише книжки і книжкові проекти «Грані–Т». У мене склався певний ритуал: забирати додому, у власну книжкову шафу, перший, принесений з друкарні, примірник тієї книжки, якій було віддано найбільше серця, емоцій, зусиль, які стали подією для мене особисто. Таких — дві полиці, за які не соромно ні перед ким, ані на цьому, ані на тому світі, і про кожну сторінку котрих є що згадати.

Не всі ці книжки мають нагороди конкурсів, ба більше — деякі з них мають прецікаві поліграфічні хиби (шеф–редактору такі просто «скакали» до рук), та про більшість із них як життєвий феномен я сподіваюсь у майбутньому написати. Бо досвід створення бренду, досвід плекання монополіста, який намагається знищити тепер ту людину, яка цей феномен власне й «породила», є вартим документальної фіксації.

— Чим «Грані–Т» відрізнялися від інших українських видавництв?

— Для мене це була рідкісна можливість надрукувати твори багатьох мудрих і талановитих людей і придумати у мистецтві української книжки щось нове, незвичне, нестандартне, не подібне до всього, грубо кажучи, «совєтського».

Мені можна дорікнути, що я видавала тексти чи замовляла ілюстрації тим, кому симпатизувала: так, із багатьма складались теплі, довірливі стосунки. Але, повірте, невелика кількість цього тепла збереглась по відношенню до мене, коли я опинилась «за межами офісу». Напевно, стосувалися вони радше моєї посади і можливостей.

Хоча в перші, найтяжчі дні мене підтримали психологічно, фізично, морально, економічно люди, яких я і не видавала. Були також і ті, чиї проекти (чи гонорари) залишились «під питанням», однак вони відверто «стали на мій бік» і висловили солідарність з моїм обуренням цією, як виявилось — типовою для українського бізнесу, ситуацією. Оце для мене також урок, і один із найцінніших за все життя: перед лицем пихатого насилля ми разом можемо відчути, що увага, підтримка, бажання допомогти, порадити, поклопотатись, поділитись, порекомендувати нову роботу — у наш час ще не перетворилися на винятково родинні цінності. Цей урок уже докорінно змінив і мене, і моє ставлення до багатьох–багатьох людей.

— Які проекти «Граней–Т» були запропоновані особисто вами?

— Із культурологічних проектів — практично все, що є сьогодні у прайс–листі видавництва. Інше питання, що не всі ідеї цих книжок були власне моїми. Я генерувала їх із спілкування, із бажань, із потреб часу, як я їх розуміла, врешті — із цікавості до теми, до автора, до формату. Певне, саме тому в новій стратегії видавництва для такої культурології місця не знайшлося. Для бізнесу, в якому «нічого особистого», таке справді не потрібно.

— Невже справді ситуація з вашим звільненням є типовою для українського видавничого бізнесу?

— Ситуації з незаконним звільненням є типовою навіть для українського бізнесу в цілому. Достатньо лише подивитися на матеріали, що публікуються в iнтернеті. Це, мабуть, такі в Україні ділові звичаї — звільнити неугодних, вигадавши примарні підстави та підробивши документи, що свідчать про якісь порушення.

Чому це відбувається? Тому що численні конфлікти між роботодавцями і найманими працівниками, на моє переконання, просто волають про посилення у нашій країні тоталітарних методів керування інтелектуальними і гуманітарними ресурсами. Якщо узагальнити — про кризу загального менеджменту.

Я вважаю, що свавільне порушення прав людини не сумісне з місцем, де створюються книжки. Для тих, хто причетний до створення інтелектуального простору, не може бути притаманний стиль натяків і дезінформації. Я вважаю, що книги створюються не «під керівництвом», а у творчій співпраці, що фраза «робота у видавництві дає можливість бути удостоєною почесного звання» є сов’єтизмом, який спотворює як сенс поняття «робота», так і розуміння значення «державна нагорода».

Я вважаю, що анонімний текст від імені безособового «колективу» є продовженням традиції «колективного засудження чи схвалення» і нівелює поняття індивідуального вибору та персональної відповідальності. Я вважаю, що «перехід до нового етапу роботи» відбувається через тактику «зачистки непотрібних». Я вважаю, що такі методи є поверненням до аж занадто добре відомої практики тоталітаризму, з його нагнітанням атмосфери страху і абсурду.

Про що може думати персонал, який бачить те, що зроблено, наприклад, зі мною? Навряд чи про якісні книжки...

«Сучасна дитяча література привчає дітей жити у штучному світі!»

— Отож «Грані–Т» перетворюються на суто дитяче видавництво. А яка нині ситуація в Україні з дитячою книжкою?

— Усе ще тривожна. Я не раз писала і говорила, що в Україні чимало добрих письменників, які можуть (і вже створюють) добрі тексти для дітей, та небагато нових ідей. Як правило, все базується на жанрах літературної казки та фантастичної повісті, де одним із головних героїв є або фантастична істота, або тварина. Навіть дорослі персонажі відходять на другий план! Ніби сучасна дитяча література навмисно привчає дітей жити у штучному світі!

Гадаю, спрацьовує звичка говорити з дітьми — а література і є формою розмови, діалогу — оминаючи або прикрашаючи те, що за вікном. Ще одним тривожним симптомом для мене є невміння багатьох (не усіх, підкреслюю!) письменників створювати якщо не смішні, то усміхнені тексти для дітей, — гумор, який об’єднує автора і читача, також ніби витіснений із дитячої літератури.

Біда не лише в тексті, а й у принципах ілюстрування: на кафедрах графіки кількох київських інститутів власне книжкова графіка є або пасербицею, або рідкісною гостею. Що вже казати про сучасну дитячу книжку! Суцільні мрії про її наявність... Дівчатка і хлопчики, які мені носили папки з малюнками, можуть стати художниками дитячої книжки років так за п’ять–десять як мінімум, і то за умови, що будуть дуже багато творити «в шухляду», не розраховуючи, що кожен зайчик, ведмежатко чи принцеса тут же перетвориться на сторінку в книжці й хоч невеликий, але гонорар...

Останнім часом зменшується кількість сімей, для яких читання книжки дитині є щоденною нормою життя. Ті двадцяти–тридцятилітні, хто нині задумується над розвитком дітей, скоріше увімкнуть дитині мультик чи комп’ютерну гру, аніж будуть гортати розумну і гарну книжку. Культурний рівень батьків стосовно книжки катастрофічно падає. Як це може спонукати видавців до збільшення накладів і асортименту, до пошуків нового типу дитячої книжки? Книгарні — не надто поширене явище в Україні, але будь–яка із них має дитячий відділ, і він не є найменшим. Автори є, книжки є, але ми майже нічого не знаємо, яких нових книжок наш читач–покупець потребує. І чи потребує...

Тільки цифри продажів, які кожне видавництво знає «для себе», про це не скажуть: оперативно реагувати на потреби читача/покупця в різних регіонах України (а вони різняться навіть не Ліво– чи Правобережна, а й по містах) можна, але це потребує і дуже метких продавців, які зацікавлені у підвищенні продажів. У нас же продавець, який знає кожну нову книжку у власній книгарні — то велика рідкість, а що вже казати про наявність тих, хто відслідковує динаміку продажів кожної назви?

Нині багато чого ніби застигло на якійсь точці, в очікуванні змін. Чи вказівок?

— Чим далі буде займатися Діана Клочко?

— Виданням книжок (усміхається). Інтелектуально важливих книжок. Коли вийшли з сином із «рідного» офісу під пекуче сонце, здавалося, вже ніколи більше не схочемо взятися за цю справу. Аж потім, коли усвідомили, що нас на таке й провокують, прийшло розуміння: позови і суди — це одне, пошук «хліба насущного» — то інше, а книжки будемо робити — тільки з іншим типом просування та розповсюдження.

Упевнена: ті, кому життєво потрібна інтелектуальна книжка, часто доступу до неї чи інформації про неї не мають. А тому автори й видавці не знають достеменно — хто їхній читач і як він сприймає думки, втілені у книжках.

Тож буду відновлюватися психологічно, інтелектуально, і поступово виходити з розуміння, що «живу гранівською книгою єдиною». А також не казати собі повсякчас: «Карфаген має бути зруйновано...».

ДОВІДКА «УМ»

Діана Клочко — за фахом художник–кераміст та мистецтвознавець. У минулому — кореспондент відділу популярних тем газети «День», редактор журналу МФВ «Відкритий світ», керівник видавничих проектів видавництва «Дуліби», художній редактор та менеджер iз досліджень і розробок видавництва «Кальварія». Останнє місце роботи — шеф–редактор видавництва «Грані–Т», в якому пропрацювала на цій посаді майже від часу створення.

Олександр Гаврош