І, вважайте, перетворилася на видатну суспільну подію всеукраїнського масштабу. Як зауважив хтось із промовців на сцені: «…Всі ми примчали сюди побачити, як виглядає Свобода».

А Свобода, до речі, серед інших привітань отримала і благословення від самого Папи Римського. І того вечора вона була справді прекрасною… Гострий розум, незмінне сяйво очей, майже фізично вловимий потік живої думки.

І хоча сама пані Ліна спочатку наголошувала: «Ми зібралися тут не для ювілейних привітань, фальшивих урочистостей, квітів і подарунків, а прийшли перш за все на презентацію історичного роману», — наприкінці вона все ж таки сказала, що на цьому заході пережила і «презентацію» власного життя, а не тільки книжки.

Власне, і життя самої Ліни Василівни — ніби розгорнута книжка… Майже кожну її фразу на тому вечорі хотілося занотувати. «Ми всі бажали для себе чогось кращого, достойної країни, але, на жаль, вже вона є, яка є… Чого ж тепер бідкатись? Багато говорять про поразку… Але хіба ми програли? Це — кроки історії. І ми повинні набратися сил…». Або: «Український народ як народ до сих пір не переміг тому, що він пережив і переживає велике історичне приниження. Вся ця сволота його принижує, і він десь у самому собі втратив гордість…». Або: «Є високовольтна лінія духу, яка проходить через усі віки: от до неї ми й повинні підключитись…».

«Берестечко» Ліни Костенко — це також високовольтна лінія духу.

До офіційної презентації свого роману, побудованого як монолог державного діяча й водночас спопелілого від зради закоханого чоловіка — Богдана Хмельницького, Ліна Василівна ще й не тримала «Берестечка» в руках… Більше того — навіть боялася глянути на сигнальний примірник.

«Коли я отримала від видавництва «Либідь» лист із пропозицією перевидати «Берестечко», — каже Ліна Василівна, — то навіть не відповіла. І хоча для мене це дорога річ, але я була як обпечена з тим романом. У незалежній Україні його видали тиражем 10 тисяч — і чорт знає як. Так паскудно мене ще не видавали. Потім почали виходити піратські видання. Причому зловити тих, хто це робив, було чомусь неможливо. А нещодавно дізналася, що львівське видавництво «Каменяр» видало роман без мого відома і договору. Всього цього було досить! Я того «Берестечка» більше не хотіла. Але завдяки «операції» моєї дочки Оксани, яка сказала, що в перевиданні буде задіяний і художник Сергій Якутович, якого я дуже люблю, і Петро Бойко, який читає книжку тим, чим я в собі її писала, — я не витримала і сказала: «Добре, нехай готують»…

Хтось пожартував: мовляв, ще ніколи не бачив у проекті стільки геніїв на один квадратний метр, — і я всім їм справді дуже вдячна».

Про що ж роман? Про одну з найбільших трагедій української історії — сумнозвісну битву під Берестечком, від якої пані Ліна відняла просякнуте стогоном історичне кліше, надавши їй нового, людського звучання. За словами самої авторки, «Берестечко» — не про поразку, а про перемогу над нею.

Ми звикли оцінювати сторінки власної історії за візерунками хронікального рядна, але воно не спроможне відтворити ні сумніви, ні душевний біль, ні справжні наслідки зради. Костенко підкреслила: навіть Костомаров писав, що ніхто не знає, яку роль у битві зіграла сімейна трагедія Богдана. «Високу душу теж стрясає дріж, Бо я стояв до ворога обличчям, а жінка в спину застромила ніж» — каже Хмельницький у «Берестечку». І ці слова срібною ниткою проходять через увесь твір. Немає нічого страшнішого за зраду…

Вікторія Сорокопуд

Фото: Україна молода