Володимир Даниленко пересічному читачеві відомий перш за все своїм текстом «Дзеньки-бреньки», де він із досить специфічним почуттям гумору пройшовся по вітчизняних літераторах від Нестора-літописця до сучасників – що ж, ми завжди вітаємо іронію й пародію як чинник оздоровлення літпроцесу. Пізніше автор оприлюднив спробу політичної сатири «Газелі бідного Ремзі» – що ж, з українського політикуму не кепкують хіба ліниві, і ми це завжди вітаємо як запоруку демократичності в державі. Проте, не вдовольнившись званням майстра іронічного слова, письменник почав наступ на привабливу сферу «серйозного» письма – і український читач дістав книгу «Кохання в стилі бароко», названу «вишуканим стилістичним парфумом із любовного роману, історичної белетристики, детективу й містики в одному флаконі».

Узагалі містичний напрям у літературі не дає спокою багатьом українським літераторам. Вочевидь, тут убачається пряма залежність між «таємничістю» і «глибиною», однак на практиці такі експерименти часто породжують поверховість і кітч. Володимирові Даниленкові, який так довго вправлявся у дотепах, писати про смерть, таємниці минулого й фатальне кохання з незворушно загадковим лицем теж удалося не дуже…

Звісно, варто віддати належне його допитливості: споруди Києва справді прекрасні, з багатьма із них пов’язані цікаві історичні факти, і Володимир Даниленко, я не сумніваюся, переписав ці факти все-таки не з путівника для туристів, а з якихось інших, більш поважних джерел. Як стовідсотково виграшний для містичного кітчу образ у романі «Кохання в стилі бароко» фігурує… книга, що приносить смерть її власникам: «У 1918 році у київському видавництві «Вік» вийшла друком книга Аполлінарія Закревського «Містика Києва», в якій він висловив думку, що Київ – найбільший містичний центр світу, бо тут є перелаз, що з’єднує світ живих і мертвих» (с. 23).

Власне, про цей перелаз Володимир Даниленко править також у своїх інтерв’ю, аж виникає суто гоголівський образ тину, через який усіляка нечиста сила лізе в столицю нашої батьківщини. Загалом більш притаманний авторові бурлеск випирає буквально на кожній сторінці попри всі спроби бути серйозним і таємничим, скажімо, коли він описує, як до Києва проникає головний і жахливий демон Баал-Зебуб – правда, не через перелаз, а через піхву Великої Мами – повії з Великої Окружної дороги, «…коли вона приймала Жору Жеребця з Гаврилівки. Спочатку Жорі здалося, ніби під ним щось загуркотіло… Останнє, що він почув, як хтось вйокнув, і з Великої Мами з гуркотом вирвалася запряжена кіньми карета. Від здивування Жора Жеребець сконав на місці» (с. 131). Зауважте, навіть Жорі не стало страшно.

З описів грандіозних пиятик Зебуба з вітчизняними політиками тирчать старі добрі вуха політичної сатири: на балю в ресторані «Веселий чернець» на Оболоні «Баал-Зебуб поважно всівся між настоятелем Печерської лаври владикою Павлом та горлорізом із Горлівки з лагідним прізвищем Панібудьласка» (с. 132), а національну свідомість засвідчує фрагмент, де автор глузує з  білявої синьоокої москвички Акуліни, яка привезла до Києва тарганів в коробочці з метою «падаріть» ( «Ані прікольниє, вішь, как лазяют?» ) і ридає, не розуміючи, «за што ви нас так нє любітє, пачіму рускава так мала-та?» (с. 196).

Для створення атмосфери таємничості автор вдається ще до одного поширеного прийому – оживлює кам’яних істот. Оповідачами є персонажі архітектурного Києва: Заплакана Вдова (голова Медузи) та Повітруля з будинку з химерами, двоє голих чоловічків із кажанячими крилами, що оберігають вхід до Будинку зі шпилем, атланти з сьомого будинку вулиці Костьольної, злоязика Горгуля з Великої Житомирської. Проте оскільки вся ця нечисть занадто олюднюється (свариться, заздрить, закохується, а головне – пліткує), то вона лякає не більше, а можливо, навіть менше, ніж ожилі пам’ятники з мультфільму про Нільса, котрий мандрував із гусьми.

Нарешті, обіцяне кохання у стилі бароко спалахує між головним персонажем архітектором Валерієм Колядевичем та загадковою вдовою Юлією Маринчук, чиї очі були «повні легкого смутку, ніби вона знала, чим закінчиться їхня зустріч і куди рухається цей світ. …Жінка була в білій спідниці і чорній блузі з бутонами троянд замість ґудзиків з колекції Людмили Кисленко» (с. 13). Уже ця обставина видається Колядевичові підозрілою, але він жене від себе подібні думки, бо ж це лише початок роману! З подальшого ходу подій стає зрозумілим, що найзагадковіша і найфатальніша жінка – це неврівноважена істеричка, що їздить на білому «Лексусі», перевіряє почуття чоловіка імітацією зради і годує його картопляниками, щипаними галушками, полуницею зі сметаною, борщем і кутею…

Показуючи розвиток взаємин головних персонажів, автор згодовує читачеві ще один стереотип – про те, що пристрасне кохання обов’язково має супроводжуватися сексуальним насильством. Утім, невинні утіхи «у стилі бароко» цілком до вподоби обом закоханим:   «Вранці після бурхливого ранкового кохання Юлія Маринчук, уся в синцях і подряпинах, із сяючими очима приготувала йому сніданок, поснідала і поїхала додому» (с. 183).

Якщо й після таких подробиць вам важко повірити, ніби дама на «Лексусі» – дуже демонічна істота, в хід іде найважча артилерія автора – історичні екскурси. Справа в тому, що головним завданням Колядевича є розв’язати кросворд, котрий залишив Юлії її покійний чоловік, – без цього Володимирові Даниленкові не вдалося б розповісти читачеві, як багато він дізнався про архітектуру Києва. Отож, наставивши одне одному фінгалів у пориві пристрасті, головні персонажі на іномарках вирушають Києвом, аби розкрити чергову «таємницю» – і тоді в нарації виникає пізнавальний пасаж, що починається фразами на кшталт «коли 1905 року поміщик Пирятинського повіту Полтавської губернії Лев Гербаневський продав садибу на розі Лютеранської та Банкової своєму земляку, купцю другої гільдії Сергію Аршавському…» тощо. Здебільшого в тих історіях усе закінчується погано, і це зайвий раз підказує, що з Юлею щось не те…

Як бачимо, текст роману «Кохання в стилі бароко», м’яко кажучи, стилістично неоднорідний і це дещо пригальмовує читання. Утім, якщо ви любите історію рідного краю і плітки про давно померлих історичних персонажів; рясно усіяну штампами любовну прозу; є давніми прихильниками творчості Володимира Даниленка; хочете все‑таки дізнатися, що утнула наостанок Юлія Маринчук Валерієві Колядевичу – завітайте до книгарень вашого міста.

Володимир Даниленко. Кохання в стилі бароко. – Львів: Піраміда, 2009.

Трофименко Тетяна