Ми запропонували кілька запитань письменникам і критикам, не обмежуючи їх форматом відповідей.
Це — розмова з продовженням. А питання від «ЛітАкценту» такі:

1.     За визначенням філософа Сергія Кримського, «кохання — це перетворення інстинкту в духовну подію». Чи не виглядає так, що до «духовної події» у багатьох сучасних текстах справа не доходить — усе обмежується сексом, «траханням», фізіологією?
2.    Часи змінюються: шекспірівські Ромео і Джульєтта, «тургеневские девушки» — то вже глибоке ретро? Чи, може, Ви знаєте твори, в яких є ідеальна любов? І як, по-Вашому, виглядають сучасні «Ромео» і «Джульєтта»?
3.    Фемінізм по-українськи: патріархальні чоловіки — «колода» на шляху емансипації, чи жінки-феміністки — гігантська купа комплексів?
4.    Кохання в літературі «масовій» — та «елітарній».

Людмила Таран: «Нині — мода на порногламур»

1. У даному випадку сучасні тексти так чи так відтворюють загальний настрій конкретного суспільства, а то й усієї людської цивілізації на нинішньому етапі. Не будемо говорити про злиденні африканські широти. Та й не тільки там проблема елементарного фізичного виживання, відтворення людського ресурсу постає щохвилини. А в так званих цивілізованих країнах (навіть в Україні!) уже певний час основна маса людей тільки й думає про те, як дістати задоволення — в той чи той спосіб. Масштаби очікувань і масштаби реалізації — надзвичайно різні, звичайно. Але основний вектор — одержати задоволення. Тобто масова людина стала аж настільки тілесною, що їй не до «духовних подій».

Еріх Фромм  підкреслював, що кохання — це мистецтво, це постійна праця душі. Це, зрештою, також страждання, біль. А цього повсякчас уникаємо будь-якою ціною. І література адекватно віддзеркалює саме це: одержати задоволення, не обтяжувати себе зобов’язаннями, переживаннями, рефлексіями. Тобто, коли говорити про кохання, панує споживацьке ставлення до партнера, яке перетворюється врешті-решт на обкрадання самого себе. І про це, власне, свідчать тексти багатьох із покоління «генітальної літератури»: взяти хоча б Ірену Карпу…

Тут ще такий нюанс. Шкода: поки що ніде про це не прочитала чужих розумних думок. А на мій хлопський розум, сталася ось яка річ. Раніше, в доіндустріальну, до-інформаційну епоху, люди були більше пов’язані взаємозалежністю (що є діалектичною величиною). Це стосується, звісно, й світу емоційного. А нині з’явилося так багато технічних можливостей «утопити» свою самотність, тобто зменшити хоч у якийсь спосіб залежність від спілкування з собі подібними. І людина, потонувши у світі замінників, хоч і відчуває, що насправді порожнеча душевна не заповнена, втікає і втікає від справжнього, автентичного. Ми говоримо про відчуження людини. Причина — знову-таки настанова одержати задоволення. Загалом кажучи, людство давно стоїть біля розбитого корита. Так багато чого хотілося й багато що здійснилося…

2. Частково я відповіла на це запитання вище. Незмінного нічого немає у цьому плинному світі — це загальновідомо.
Ідеальне кохання? Найстрашніше, що нічого такого не спадає на думку — тобто не пригадую твору, де така любов була б описана.
А щодо сучасних Ромео та Джульєтти — пригадую одразу не літературний твір (перепрошую!), а британський фільм «Поцілуймося востаннє» (реж. Кен Лоуч; одержав премію «Сезар» як «найкращий європейський фільм»). До речі, в анотації так і було сказано, цитую: «Кінофільм про кохання ді-джея та вчительки музики — сучасна версія «Ромео і Джульєтти». Герой — із традиційної мусульманської родини, героїня — англосаксонка, вчителька католицької школи.

Так ось, мова цих закоханих, власне, дискурс —  майже суціль брутальний, але  ти, як глядач, розумієш: туркотіли б вони наче голубочки — не повірив би жодному слову! Зрозуміло: переконливості надала блискуча гра акторів, однак — було відчуття якогось специфічного жалю… Світ змінився, і змінилися вияви кохання, котре ще навіть давні греки класифікували — різновидів п’ять.

3. Це питання, здається, навмисне сформульовано так, аби гендерна ситуація  виглядала як крайнощі…
Звісно, не все є аж так однозначно. Можна було б почати відповідь на це питання, пригадавши… опус Чернишевського «Русский человек на рандеву» (хоч ми — все-таки не «рускіе чєловєкі», але в статті є моменти, які стосуються світоглядних підвалин українців також), а закінчуючи романом Оксани Забужко «Польові дослідження…» Тобто відсутність свобод, тотальна колоніальна атмосфера так чи так впливає на найінтимніші прояви людини.

Окрім того, так званий науково-технічний прогрес вивільнив жінку (в інший спосіб поневоливши людство загалом), вивів її з обмеженого домом простору, де вона була володаркою при каструлях та макітрах. І чоловікові, який був чи не єдиним «зв’язковим» тієї жінки з великим світом, який утримував родину, довелося переорієнтовуватися. Він і досі не може прийти до тями!

А найстрашніше для чоловіка, який носиться зі своїми патріархальними уявленнями, — економічна незалежність жінки. Фемінізм «по-українськи» не має чогось аж такого особливого. По всіх усюдах ситуація майже однакова: життя вимагає переосмислення реального стану речей. Патріархальні стереотипи заважають жити й розвиватися не тільки жінкам, але й чоловікам. Криза маскулінності спричинена не підступами розкутого жіноцтва, а тими-таки стереотипами, що диктували, яким саме має бути «справжній чоловік». А спробуй-но бути живим ідеалом!..

4. Протиставлення зрозуміле. Начебто само собою напрошується відповідь: кохання в літературі масовій відтворюється переважно як щось мелодраматично-порнографічне, з фізіологічними подробицями, а от у текстах елітарних… Насправді відповідь моя буде страшенно банальною: справа не в тому, ЩО. Річ у тім, ЯК! Мене вразила повість Єна Мак’юена «Чізес біч», надрукована в «Иностранной литературе». Там чимало фізіологічних подробиць (уся сіль, як відомо, у деталях). Однак ЯК це було подано! Еротичне відрізняється від порнографічного, щодо мене, певною не-домовленістю, незавершеністю картин і станів — із тим, аби читач (глядач) домислив, дофантазував. А коли вся «техніка» розжована… Пригадую, як свого часу заінтригував мене роман Уельбека (чи все-таки Вельбека?) «Елементарні часточки». Але після десятка сторінок, де все аж надто докладно описано, що хоч використовуй текст як інструкцію до заняття сексом, мені стало так  н-у-у-у-дно, що ледве дочитала. Вельбек начебто й не масовий письменник, але — модний. А нині мода на порногламур. Та порногламур — це ж не кохання.

Володимир Даниленко: «Туга за ідеалом підносить нас над світом інстинктів»

Гомер не переймався любовними стражданнями. Зевс у його епосах не співав під балконами серенад, а, як півень, наскакував на все, що понад ним пробігало, і не рефлексував стосовно морально-правових наслідків своїх нестримних бажань, пов’язаних із можливими публічними скандалами, судами, аліментами чи розподілом майна. Платон запліднив аскетичне лоно середньовіччя думкою про ідеальні  статеві пари, вправно перетасовані богами, наче колода гральних карт. Тож із часів середньовіччя література захищає ідеальну любов, яка передбачає вихід за межі буденного в стихію великої пристрасті, жертовності, благородних вчинків, і засуджує лицемірство узаконеної форми любові, благословенної церквою і державою. І поезія трубадурів, і лицарські романи, і література ХІХ та ХХ століть пропагували ідеальну любов, що проросла з платонівської ідеї пошуку своєї загубленої половинки. Відтак ідеальна любов увійшла в свідомість багатьох поколінь як  художньо вдосконалений образ гармонійної пари, почуття якої випробовує фатум. Тому в ідеальній любові затемнені побут, матеріальні проблеми, сварки і все, що руйнує чи спотворює образ романтичних стосунків між чоловіком і жінкою.

Однак читачі, виховані на романтичних образах  Трістана й Ізольди, Данте і Беатріче, Ромео і Джульєтти, Івана й Марічки з повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», Скарлетт O’Хари й Ретта Батлера із роману Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром», Делла і Джеймс із оповідання О’Генрі «Дари волхвів», Олівера та Дженніфер з повісті Еріка Сігала «Історія любові» чи героїв Януша Вишневського з роману «Самотність у Мережі», будуть розчаровані оглядом сучасної української літератури, особливо тих письменників, які перебувають у фаворі українських філологів.

Що ж сталося з українською літературою? Чи дійсно зникли у ній високі ідеали? І чи так погано усе, як здається?

У суспільстві, де розмиті релігійні, моральні, етичні, патріотичні, ділові та будь-які інші  принципи (а саме таким є сучасне українське суспільство),  аморальність і цинізм панують в усіх сферах. І література, як одна із цих сфер, не виняток. В українській масовій свідомості  деформовані ідеали, і тому письменники, які хочуть бути популярними, підігрують саме цим деформованим ідеалам. Якщо судити за домінуючими тенденціями в сучасній українській літературі, то ситуація виглядає саме так: любов у її духовному прояві підмінена коханням, з якого вилучену романтичну складову і залишено тільки спримітизований секс.

Однак ситуація була б не настільки безнадійною, якби в Україні була незаанґажована критика, яка є на шпальтах будь-якої зарубіжної масової газети. Того літературного потоку, який, попри мовні та економічні проблеми, створюється в Україні, цілком вистачає, аби з його маси відібрати зразки, що несуть ідеал, який можуть наслідувати читачі.

Між тим, в Україні є поезія і проза, герої якої здатні на благородні переживання і вчинки. І якщо я назву імена Ліни Костенко, Грицька Чубая, Наталки Білоцерківець, Неоніли Стефурак, Віктора Кордуна, Лялі Рубан, Юрка Ґудзя, Олега Романенка в поезії чи Олександра Жовну, Валентина Тарнавського, Василя Слапчука в прозі, то цей список буде далеко не повним, щоб означити аристократичний, а не плебейський, дискурс сучасної української літератури.

В Україні відсутнє критичне осмислення літературного потоку, занадто великого і каламутного, щоб у ньому розібратись. Ви скажете, що в усіх великих країнах він великий, але Україна  не схожа на інші країни. Вона велика за територією і кількістю населення (за європейськими мірками), але колоніальні комплекси роблять її культурним карликом, меншим за Естонію. І якщо цей карлик ще має талант щось написати чи намалювати, то не має ні розуму, ні бажання це осмислити, бо всі, хто може мислити, або куплені політиками, або виїжджають в  інші країни. Колоніалізм насамперед вражає гуманітарну сферу, яка заважає його експансії, і в першу чергу – розвиток критичного мислення.

І причиною цього є навіть не патріархальне суспільство, що передбачає диктат закону, моралі, традиції, церкви, нації, регламентовані обмеження жінки. В цьому сенсі Україна – не патріархальна країна. Патріархальні – Ірак, Іран, Афганістан, Туркменістан, Казахстан та інші мусульманські, африканські чи латиноамериканські країни, навіть сусідні Росія і Білорусь порівняно з нами – патріархальні монстри. Всі ж розмови про глибоку патріархальність українського суспільства провокуються здебільшого жінками, що пишуть наукові праці про фемінізм, або живуть за рахунок грантів, наданих феміністичними центрами. Українське суспільство насправді ментально фемінізоване – м’яке, безлике, рефлексуюче, хаотичне. У ньому немає чіткого розмежування між добром і злом, його закони однаково лояльні до чужинців, убивць і професійних казнокрадів. А те, що в Україні ще не узаконили одностатеві шлюби і Міністерство освіти досі не підготувало законопроект щодо відкриття  гей-клубів при школах, гімназіях і ліцеях – недоопрацювання  депутатів, яке, зрештою, можна виправити. Україною керують фемінізовані чоловіки і маскулінізовані жінки. То чи може при такому державному менеджменті суспільство бути патріархальним?

У літературі, якій в Україні відвели роль високого канону, немає пошуків ідеальної любові. Ця література, що претендує на роль законодавців мод, наповнена героями-маргіналами: богемою, бомжами, грантоїдами, оскільки самі автори такої літератури були або бомжами, або грантоїдами, й іншого досвіду виживання вони просто не знають. Однак туга за великим коханням є в сучасній українській масовій літературі. І тут одна Ірен Роздобудько чого варта.

Коли скептики говорять, що ідеальних пар не буває, бо це романтичний міф, смію заперечити, що в житті такі пари є. Хоч і не такі яскраві, як у літературі чи в кінематографі, бо життя – це все-таки не література, воно складніше й заплутаніше за найскладніший роман. Тому сучасні Ромео і Джульєтти ходять серед нас, ревнують, страждають і переживають великі пристрасті. Та їхні пристрасті недоступні для сторонніх очей, як усе глибоко інтимне, сховане від чужих поглядів. Тож письменникам, одержимим ідеєю створення благородних героїв, доводиться вигадувати сюжети і щось запозичувати з власного життя, а щось із життя знайомих.

І доки в людини живе мрія про благородні вчинки та ідеальну любов, доки жінки шукають своїх лицарів, а чоловіки – даму свого серця, людство не здеградує,  бо туга за ідеалом підносить нас над світом інстинктів.