Ну, не зовсім романів, для цього поетичній прозі зазвичай бракує як банальних обсягів, так і різноманітності сюжетних ліній, героїв, точок зору, антуражу тощо. Прозу їхню критики зазвичай так і сприймають – як продовження їхньої ж лірики з незмінним ліричним героєм, і – як продовження їхніх верлібрів, цього разу записаних вже не в стовпчик, а рядком. Що характерно, поети зазвичай не розмінюються на оповідання і пишуть одразу оті «романи» на сто сторінок, які раніше називали б у кращому випадку повістями. Мода є і потрібно за нею поспішати. Поганий той поет, який ще не видав роман.

На цьому тлі збірка таки оповідань Олега Коцарева «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого» вже повинна була заінтригувати мене. Таки не роман. Уже оригінально. Заінтригувала ще більше, коли виявилося, що це збірка не зовсім оповідань, а «пригодницьких повідомлень». Нескладний підрахунок вказує на те, що в книжці кишенькового формату цих «повідомлень» умістилося аж двадцять сім – забагато як на звичний розмір оповідань. Таки дійсно – «повідомлення», трохи більші за SMS-ку чи меседж у пейджері.

Сентиментальне……………….180
Тумбочка і зима………………...182
Холодна зима нуль шостого……183

І таке інше. Наприклад, демонстративна присутність в паперових текстах ознак електронного синтаксису й орфографії. Наприклад, таке:

-    Кхххххххххххххххххххх! – підтвердив Жоржевич.
Або:
-    ффф<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<

<<<<<<

За що у стародавні часи друкарі неодмінно згадали б автора незлим тихим словом, шукаючи небхідну кількість літер у своїй касі. Ці грашки комп’ютерної ери наче поставили собі на меті звернути увагу неуважних критиків на прийдешню пейджеризацію вітчизняної прози.

Втім, і оповідань більш звичного нам розміру і пунктуації в збірці теж не бракує. Не маючи змоги розглянути в рецензії геть усі, я пішов на хитрощі – відклав книжку на полицю на місяць з наміром написати лише про ті оповідання, які пригадаються, коли цей фітокарантин скінчиться.

В багатьох, навіть невеличких, оповіданнях збірки в Коцарева є своя «старуха Ізергіль» – обрамлювальна новела, в якій якраз хтось комусь щось оповідає: придворний хроніст короля Хлорофітума, два поети, що гуляють міським парком і витоптують черевиками печерки в снігу, врешті решт – загальні збори трамвайного депо в ролі колективного оповідача. Це теж не може не подобатися на фоні повені автобіографічних прозових творів, де головний герой і наратор зазвичай тотожний авторові попередніх поетичних збірок. Втім, буду безстороннім, імена більшості цих нараторів через місяць карантину я вже не зміг пригадати, а старуху Ізергіль ніяк не можу забути ще зі шкільної лави.

Не так із самими оповідками, запропонованими Коцаревим вустами своїх вигаданих оповідачів. Вони запам’яталися. Бо зазвичай мають стрімкий сюжет, подолання різноманітних, аж до казкових, перешкод, кульмінацію й геть несподівану розв’язку. Як несподівано перетворюється на тхора (підозрюю, що це тотемна тварина племені Коцаревих) герой оповідання «Як важливо вміти перетворюватись» – ще однієї версії вічної історії про розлучених закоханих, в якій роль монтекків-капулеттів виконує позавідомча охорона науково-виробничого об’єднання.

Або оповідання, що дало назву всій книжці, – «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого». Просто тобі реалізація прихованих мрій затурканого мешканця мегаполіса та жителя України взагалі. Ну хто з нас не мріяв, що нарешті хтось рішучий розжене неспроможну Верховну Раду, чи, наприклад, проїдеться в танку через автомобільний затор від Московського моста до Петрівки? Втім мрії Коцарева ще винахідливіші, аж до превентивного бомбового удару штурмової авіації по мерії. Навіть шкода, що, хай хоч у оповіданні, це відбувається з харківською, а не київською міськрадою. Проситиму автора в разі перевидання збірки виправити цю кричущу несправедливість і напустити якусь кавалерію чи флот і на цитадель київського міського голови. Втім, харків’янину, що в Києві буває частіше ніж вдома, видніше, де ця справа нагальніша.

До речі, про географію. Все ж таки добре, що автор має час і натхнення мандрувати. В оповіданнях Коцарева наявна майже вся Україна. Харків, Київ, Львів, Одеса – аж до невеличких райцентрів на прикордонні з Росією включно. Якщо все це – наслідки презентацій «Цілодобово» по містах та сільських клубах нашої неозорої країни, це буде для мене перший, хоча й несподіваний, аргумент на користь прози поетів.

В прозі поета Коцарева багато не тільки міст, але й Міста. Урбаністична така, знаєте, проза, в якій будують 96-ти поверхові хмарочоси «на Богдана Хмельницького, у сквері біля продуктового ринку». (Що такі координати можуть існувати в кожному українському містечку, то навіть добре, примушує злякатися і згадувати, чи не побудували вже таке одоробло саме в твоєму місті). Також неабиякий сентимент відчуває автор до громадського транспорту: до метро, тролейбусів і трамваїв. Особливо до останніх. Трамваям присвячено декілька оповідань. Деякі  навіть так і називаються – «Трамвайний інцидент», «Депо на Либідській». Але в ньому трохи збентежений читач знайде вже лише привиди київських трамваїв, що сунуть по привидах рейок центральними вулицями міста, бо навіть у тому трамвайному депо підприємливі ділки кінця 90-х вже розташували якийсь торговельний центр. А подробиці їхніх кримінальних розборок вже стали міськими легендами, ретельно записаними Коцаревим.

Ще в книзі багато поетів, що пірнають в рятівне метро, гопів, що женуться за поетами, неформалів-слухачів шарових рок-фестивалів, що на те метро запізнилися і тепер палять багаття в очікуванні першого вранішнього поїзда просто в навколишніх подвір’ях мікрорайона, чергових та позачергових виборців, підпільних агітаторів на тих виборах і навіть кандидатів у народні обранці, неважливо від якої партії; втікачів з міської в’язниці, трамвайних контролерів, незамінних сантехніків, що стали авторами оповідань, безробітних, що мешкають на чиюсь пенсію, офіціантів генделиків, що обрахувалися не на свою користь, наближаючи загальну перемогу над капіталізмом. І таке інше і таке інше, що зазвичай називають словом соціум. Міста Коцарева таки залюднені усіма прошарками городян, і в них не засумуєш.

При цьому важливо, що цікавим у Коцарева буває не лише ота оповідана оповідачем оповідка, тема, сюжет і несподівана розв´язка, але й окреме несподівано побудоване речення, яке виводить з автоматизму сприйняття й примушує посміхнутися.

Мушу зазначити тут ще про настрій, який виникає після першого прочитання збірки, бо таке потім забувається. Проза Коцарева нагадує розмову з давнім знайомим. Зустрілися, погомоніли. Через чверть години вже не згадаєш, про що. Та ні про що. Але настрій покращився. На весь день.

А пейджеризація оповідань таки має місце. Але виявилося, що саме цих пейджеризованих, писаних чи то для твіттера, чи то для аськи, я через місяць вже й не пригадую. Тому з чистою совістю раджу шукати книжечку Коцарева у навколишніх книгарнях. Для покращення настрою.

Антон Санченко