До прози поетів я ставлюся з такою ж підозрою, як до співів танцюристів чи віршів солісток «Віагри». Нехай дарують мені поети, але що, крім підозри, може викликати сучасна їхня мода на продукування романів?
Ну, не зовсім романів, для цього поетичній прозі зазвичай бракує як банальних обсягів, так і різноманітності сюжетних ліній, героїв, точок зору, антуражу тощо. Прозу їхню критики зазвичай так і сприймають – як продовження їхньої ж лірики з незмінним ліричним героєм, і – як продовження їхніх верлібрів, цього разу записаних вже не в стовпчик, а рядком. Що характерно, поети зазвичай не розмінюються на оповідання і пишуть одразу оті «романи» на сто сторінок, які раніше називали б у кращому випадку повістями. Мода є і потрібно за нею поспішати. Поганий той поет, який ще не видав роман.
На цьому тлі збірка таки оповідань Олега Коцарева «Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого» вже повинна була заінтригувати мене. Таки не роман. Уже оригінально. Заінтригувала ще більше, коли виявилося, що це збірка не зовсім оповідань, а «пригодницьких повідомлень». Нескладний підрахунок вказує на те, що в книжці кишенькового формату цих «повідомлень» умістилося аж двадцять сім – забагато як на звичний розмір оповідань. Таки дійсно – «повідомлення», трохи більші за SMS-ку чи меседж у пейджері.
Сентиментальне……………….180
Тумбочка і зима………………...182
Холодна зима нуль шостого……183
І таке інше. Наприклад, демонстративна присутність в паперових текстах ознак електронного синтаксису й орфографії. Наприклад, таке:
- Кхххххххххххххххххххх! – підтвердив Жоржевич.
Або:
- ффф
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2010/01/11/075311.html
|
