Чим можна пояснити неабиякий інтерес до поезії в Україні? Наскільки поезію можна конвертувати в гроші? Що таке поетичний туризм? Про це та інше – розмова у студії Ч/Б з гостею Тараса Чубая й Андрія Бондаря, однією з організаторів фестивалю Meridian Czernowitz Іриною Вікирчак.

Тарас Чубай: Сьогодні ми говоритимемо про поезію.

Андрій Бондар: У нас сьогодні особлива гостя. Уявляєте, вона намагається з поезії зробити комерцію!

Тарас Чубай: Вона намагається менеджерувати поезію, – я так сказав би.

Андрій Бондар: Так, тобто зробити її комерційно привабливою. Я просто наполягаю на тому, що, в принципі, вони не збираються пасти задніх. Ми говоримо про Meridian Czernowitz – є такий фестиваль, є така Ірина Вікирчак, яка працює на цьому фестивалі, скажімо так, однією з перших осіб.

Вітаємо вас на Ч/Б. Як ви вже зрозуміли, ми сьогодні розмовляємо про поезію, про поезію в сучасному світі. З нами сьогодні Ірина Вікирчак, людина, яка дотична до поезії безпосередньо – і як автор, і як промоутер поезії.

Тарас Чубай: Тож починаємо цю невдячну справу – говорити про поезію.

Ірино, чи не здається і чи створилося останнім часом таке враження, що поезія з масової літератури якось відходить на задній план і втрачає свої позиції?

Ірина Вікирчак: Цікаве питання. Тут можна, напевно, сперечатися. Але якщо говорити про якесь співіснування жанрів, то, звичайно поезія є таким більш елітним жанром, тим більше зараз. Такий жанр, який не розрахований на масовість, найімовірніше. Такий жанр, на який приходить на поетичний вечір, скажімо, невелика кількість людей, готових сприйняти поезію.

Поезія не є масовою. І те, що іноді відбувається…

Тарас Чубай: Апріорі не є масовою?

Ірина Вікирчак: Так, вона апріорі не є масовою.

Андрій Бондар: Тобто вона завжди була, скажімо так, долею фриків – небагатьох людей, які мають підготовку, мають бажання, мають якийсь внутрішній запит на це.

Ірина Вікирчак: Ну, не знаю, були часи, коли, мабуть, було навпаки – коли поезія була такою первинною і ходовою в побуті. Бо ж не завжди домінували великі форми – скажімо, якісь романи. Але поезія апріорі є жанром такого вузького кола слухачів, вузької аудиторії. В Європі це дійсно так. А як воно в Україні – треба спостерігати.

Тарас Чубай: В Україні, мабуть, все-таки інакше, судячи з ажіотажу на форумах видавців, на поетичних фестивалях.

Андрій Бондар: От на Форумі видавців я був свідком, мене як учасника не пустили на "Ніч поезії" – вони просто зачинили двері. А річ у тому, що коли почався цей захід – "Ніч поезії", відбулася сутичка між охоронцями і людьми, яких не хотіли впускати…

Тарас Чубай: Яких було багато, просто місця не було.

Андрій Бондар: Так, був переповнений Театр юного глядача і охоронці не пускали вже людей з квитками. Там зчинилася сутичка. А я вже прийшов пізніше і вже не зайшов, тому що просто щільно замкнули двері.

Ця ситуація дає підстави говорити про нову якість поезії. І люди з Заходу, приїжджаючи сюди, роблять такі великі очі…

Ірина Вікирчак: Так-так, це правда.

Андрій Бондар: "Як так? У вас так люблять поезію!". Звідки це в нас?

Тарас Чубай: У нас так люблять поезію, що готові забити охоронців.

Ірина Вікирчак: Ну, такий ажіотаж ми бачили хіба що ще в Південній Америці і в нас. Не знаю, про що це свідчить.

Тарас Чубай: Може, це така, як ви кажете, доля країн третього світу – так любити поезію?

Андрій Бондар: Значить, від неї чогось вимагають, щось хочуть почути від поезії досі у нас.

Ірина Вікирчак: Ну, от в Південній Америці, на фестивалі в Меделіні, де ти також був, я дійсно помітила, що дуже сильно відчутна потреба в поезії як у якомусь такому духовному провидінні. В поетах вбачають людей, які повинні дати духовну їжу і кудись вести великі маси.

В Україні це якось навпаки. Якщо в Південній Америці поет – національний герой, людина з якимось політичним меседжем, то в Україні це, швидше…

Тарас Чубай: І майже завжди обов´язково революціонер, так?

Ірина Вікирчак: Так, скажімо, якщо ніч поезії – то це такий entertainment, більше розвага, напевно. Бо ми робили цього року наMeridian Czernowitz – на поетичному фестивалі в Чернівцях – також ніч поезії і також був ажіотаж.

Андрій Бондар: Нікого не вбили там?

Ірина Вікирчак: Це була величезна зала на 500 людей, але позаяк люди сиділи ще й у проходах, у коридорах і так увесь час ще якось мінялася частина аудиторії, то, напевно, було 600 глядачів. Причому це молодь, студенти.

На "Меридіані" також був мій колега з Берліна Томас Вольфарт, директор Literaturwerkstatt Berlin. Це організація, яка займається суто поезією, суто поетичними подіями. Вони організовують Poesiefestival Berlin, а також фестиваль ZEBRA, на якому збираються кращі відеопоетичні (тобто відеопоезія) фільми з усього світу.

І найкращі з цих фільмів він презентував також у Чернівцях окремим заходом, з показом із десятка цих фільмів – вони коротесенькі. І так само зал був повний. Звичайно, Томас був вражений двома речами: перша – те, що зали були повні; і друга річ, якою він був вражений, – це передусім вікова категорія відвідувачів. Тому що переважно це молодь і це студенти, особливо на якихось таких-от заходах. Та, власне, на всіх: і на поезії німецькою мовою з перекладом, і на польською мовою з перекладом, так само і на "Ніч поезії", де виступали молоді автори, – було 90-80 відсотків молоді. Тобто це студенти, десь така вікова категорія до 30-ти, напевно.

Тарас Чубай: Мені здається, що такий інтерес до поезії в Україні можна пояснити тим, що в нас взагалі немає пропозиції якогось елементарного культурного інтертейменту, в принципі. І тому це можна пояснити і це, напевно, зручний момент зараз для того, щоб поезія могла рвонути і стати більш масовою. Що ви думаєте?

Андрій Бондар: Ну, і ми підходимо теж до питання комерціалізації поезії: наскільки цю поезію можна конвертувати в гроші? Тобто ви виступаєте теж як видавець, – я маю на увазі Meridian Czernowitz, – ви видаєте книжки, які тут стоять. Як у вас взагалі успіхи? Ви виходите "в нуль", скажімо так, з поезією?

Ірина Вікирчак: Питання про монетизацію, комерціалізацію книжкового ринку і поезії окремо мені нещодавно ставила Ірина Славінська на "ГогольFest" під час однієї з дискусій. І я навела приклад, що, скажімо, в Цюріху є величезний “Літератургауз”(Literaturhaus) – це такий центр культури, літератури, там проводяться заходи, вони там щось видають, проводять якісь конкурси. У них, звичайно, величезні бюджети від міста і від якихось там комерційних речей. І ця кураторка “Літератургаузу” каже, що на вечори літератури, вечори-зустрічі з авторами – з поетами чи з прозаїками, неважливо – вони виставляють ціну за вхід. І ця ціна така сама, як ціна, скажімо, на квиток до сусіднього кінотеатру. Тобто по вартості проведення твого часу чи твого вечора воно виходить по грошах однаково, але ти вже вибираєш: хочеш піти подивитися якесь кіно чи хочеш, власне, піти поспілкуватися з живим автором, послухати літературу. Не знаю, мабуть, така форма літературного проведення часу має більш якесь таке інтелектуальне навантаження.

Андрій Бондар: Власне, це питання, наскільки ви виходите "в нуль" як видавці поезії, – це дуже цікаво.

Ірина Вікирчак: Як видавці? Можна поділити нашу діяльність на кілька секторів: окремо взяти фестиваль, вхід на всі події якого є безкоштовним (цього року було 28 подій) – і окремо видавництво, яке ми називаємо "не видавництво", тому що це якісь поодинокі вибрані книжкові проекти.

Так, ми видавали поезію. Торік це були чотири українські молоді автори, і цього року вийшли, скажімо, Прохаська "Есеїстика" й Іздрика "Поезія".

Андрій Бондар: Тобто ти так не відповідаєш прямо на це питання – і я бачу, що ви не виходите "в нуль". Поезія – це збитково для вас, так?

Ірина Вікирчак: Так-так, я доходжу... Скажімо, коли виходять книжки, як-от "Есеїстика", то вона продається, звичайно, і за рахунок цього можна видавати поезію. Тобто самі поетичні збірки не продаються добре. Хоча аудиторія на фестивалях велика, але книжки продаються гірше, тим більше – поезії.

І ще є якийсь такий феномен – коли поетична збірка двомовна, вона насправді продається гірше, ніж одномовна. Я теж не можу для себе зрозуміти походження цього феномену – чи це якась така боязнь невідомих буквочок на сторінці, чи це…

Тарас Чубай: В українського читача боязнь шизофренії, бо він і так її має постійно з цією російсько-українською двомовністю, а тут ще пропонують якусь мову.

Ірина Вікирчак: Ну, мені здається, що це ще таке відчуття, ніби ти купуєш щось зайве, те, що тобі непотрібне, в книжці, коли вона двомовна. І ти думаєш: "Та чого ж я маю купувати те, чого мені не треба?"

Тарас Чубай: І з тебе, очевидно, за це також здирають зайві гроші...

Ірина Вікирчак: Ну, таке. Звичайно, що поезія гірше продається.

Тарас Чубай: Але, повертаючись до цих повних залів на поетичних вечорах, – це свідчить про те, що все-таки можна це продати і можна не те що виходити "в нуль", а якісь отримувати з цього прибутки. І це буде таке явище нестандартне, можливо, навіть неймовірне для Європи чи де там, де видають по 500 примірників і деколи автор сам фінансує це все. Буває таке…

Ірина Вікирчак: Так, і в нас часто теж так буває.

Андрій Бондар: Тому є проблема: в чистому вигляді поезії не продаси, але її можна підверстати під якісь інші речі.

Ірина Вікирчак: Під івенти.

Андрій Бондар: Під івенти, під поетичний туризм так званий. У принципі, Чернівці…

Тарас Чубай: Поетичний туризм – це дуже гарно звучить. Взагалі в Україну може бути тільки виключно поетичний туризм, як і відоме українське кіно тільки поетичне…

Андрій Бондар: Так, або секс-туризм, або поетичний туризм – я не бачу інших розваг.

Тарас Чубай: У цьому є щось поетичне.

Андрій Бондар: Так, абсолютно. Тобто Чернівці – це місто поетичного… хотів сказати "секс-туризму". Чернівці уже мають марку – поетичний туризм. От яким чином усі інші речі, які відбуваються в місті, працюють на ідею фестивалю – і яким чином фестиваль працює на образ міста, на імідж міста?

Ірина Вікирчак: Мені здається, що якраз термін "поетичний туризм" ти вигадав щойно перед записом. Але є такий термін точно, я знаю, "подієвий туризм". Власне, багато гостей з-за кордону, котрі приїжджають до нас на фестиваль, вражені, звичайно, архітектурою Чернівців, бо це зовсім руйнує їхні уявлення про якусь там Україну…

Андрій Бондар: Це останній форпост Європи візуальної…

Ірина Вікирчак: Так, а там австрійська архітектура. Але о´кей, приїжджають, наприклад, ті самі австрійці, і їх ще мотивує ця ностальгія: "Оце могло бути наше, чи воно було наше, бо воно належало до Австрійської імперії". І це є ностальгійний туризм. Але просто подивитися архітектуру, якої і в Австрії, вибачте, багато, – воно не має сенсу. Тобто воно має сенс, але не настільки мотивований…

Тарас Чубай: Це треба наповнити якимось змістом.

Ірина Вікирчак: Так. Але якщо є шанс приїхати в ті ж Чернівці, подивитися архітектуру, подивитися на людей, подивитися атмосферу, подивитися, що сталось із цим форпостом, – та цікавіше, напевно, приїхати і чути там мову свою (наприклад, німецьку чи польську) приїхати і зустрітися з якими цікавими людьми… Тобто якусь ще інтелектуальну їжу отримати, отримати якийсь такий кайф від зустрічей, абсолютно неочікуваних, чи від зустрічей із людьми, яких ти вже знаєш у себе на батьківщині; відчути, що ось це не просто будинок, що цей будинок має якусь там історичну цінність, а прийти туди і відчути, що він живий, що там щось відбувається.

Ірина Вікирчак: У нас, до речі, цьогорічна концепція фестивалю (спочатку ми її назвали гучно: “Не (відомі) Чернівці”, потім трошки скоротили) полягала в тому, щоб проводити події в місцях, які є частиною мультикультурної спадщини Чернівців як мультинаціонального міста.

Андрій Бондар: У нас запитання від людей, які дивляться програму. Катруся Нечай запитує: “Хто виконує роль критиків? Хто, зокрема на Meridian Czernowitz, вирішує, варта поезія промоції чи ні? І які фактори на це впливають: соціальний статус поета, освіта, особисті вподобання критиків, загальні світові тенденції, гроші спонсорів тощо?” Тобто хто судді?

Ірина Вікирчак: Гроші спонсорів абсолютно непричетні до того творчого процесу, які б це не були кошти: чи культурних інституцій, чи меценатів якихось, чи комерційних спонсорів. Власне, ми не займаємося промоцією поезії. У цьому випадку використовуємо поезію як інструмент для досягнення інших цілей. Так, можна було б працювати з будь-яким культурним інструментом – це міг би бути театр, чи хореографія, чи кіно, чи будь-який інший жанр, не поезія.

Тарас Чубай: Тобто ви – прагматики.

Ірина Вікирчак: Так, ми – прагматики, менеджери насамперед, команда робоча. Поезія має для читачів сенс.

Тарас Чубай: Що впливає на вибір авторів?

Андрій Бондар: Ви не берете людей випадкових, графоманів…

Ірина Вікирчак: У жодному разі. Графомани можуть висловитися біля відкритого мікрофона, звичайно, іноді трапляються дійсно хороші вірші… Власне, є робоча команда прагматиків-менеджерів, а є окрема команда, яку ми називаємо “Олімп” – це ініціативна група фестивалю, люди, які були його співзасновниками, розробниками концепції Meridian Czernowitz. Щоби не бути голослівною, просто назву імена людей, які до неї належать. Це, скажімо, Ігор Померанцев – письменник, винний критик, журналіст (радіо “Свобода” і ВВС уже майже сорок років); Юрій Андрухович, який має безліч контактів у німецькомовній Європі; Сергій Жадан – абсолютно аналогічно; Вера Багальянц – директор Ґьоте-інституту (фестиваль, нагадаю, українсько-німецькомовний і орієнтований на цю культуру, тому що є мотивація: поезія, Целан, всі інші імена німецькомовної культури світової), інші громадські діячі, які допомагають спрямувати цей інструмент на досягнення поставлених цілей. Перекладачі наші, звичайно, в першу чергу рекомендують. Це Петро Васильович Рихло – уже легендарна постать…

Андрій Бондар: Тобто у вас є кілька стадій, параметрів оцінювання цієї поезії?

Ірина Вікирчак: Безумовно, в нас є експерти. Крім того, ми консультуємося з нашими партнерами в Берліні.

Андрій Бондар: Чужі тут не ходять...

Ірина Вікирчак: Тобто це такий нет-воркінг із колегами, які компетентні у стані сучасної поезії у своєму середовищі, у своїх країнах.

Андрій Бондар: А от цікаве запитання від Андрія Деревенка. Він цілком резонно запитує про адресну аудиторію промоції поезії. Мова винятково про читачів – чи теж у такий спосіб ви спонукаєте видавців, щоб вони більше видавали поезії, показати, що в цьому є успіх?

Ірина Вікирчак: Так, у цьому є успіх, але він підкріплений зовсім іншими схемами, специфічними дуже.

Андрій Бондар: Чи це певним чином натяк книгарням, комерційним структурам: дивіться, поезія реальна, можна продавати.

Ірина Вікирчак: До речі, поезія продається добре – звичайно, тоді, коли є автор. Фестиваль чи будь-яка подія дають нам не лише зустріч з автором, а й перформенс. Тому, власне, багато успішних сучасних європейських авторів не просто пишуть добрі тексти, вони є перформерами, акторами, ними заслуховуються. Від перформенсу має перебивати подих, і затамувавши дихання, їх слухаєш.

Ми стараємося запрошувати різних письменників: з глибокими текстами поважного віку панів чи пань і молодих авторів. Скажімо, вже вдруге в нас була Нора Гомрінгер – швейцарсько-німецька авторка. Вона чудова! Вона читає так, що, навіть не розуміючи німецької чи англійської, ти просто сидиш і слухаєш, тому ще це звучання, її голос. Дуже цікаво.

Тарас Чубай: Чи всі поети розуміють, що на сьогодні ця особиста подача автора, декламація, взагалі роль поета не просто як людини, яка це написала, а як актора на сцені чи навіть якогось блазня – це дуже важливо?

Ірина Вікирчак: Складно сказати, чи всі сьогодні розуміють. Мабуть, не всі. Сучасний читач будь-якої літератури, поезії, прози всіх жанрів став дуже вимогливий. Він хоче зафрендитися на “Фейсбуці” й тролити чи хвалити, хоче подзвонити і сказати: “Андрію, ходімо на каву, у мене є запитання щодо твоєї книжки”. Читач хоче дивитися в очі, чути голос – і це особливість сучасної аудиторії.

Андрій Бондар: Умовно кажучи, є така амбіція читачів, радше не амбіція, а бажання: бути співавтором, впливати.

Ірина Вікирчак: Навіть не так. Раніше ти брав книжку в руки і спілкувався з автором через неї. А тепер мені іноді навіть здається, що автором цікавляться більше, ніж його текстами. Це така гра: я хочу, щоби автор, твори якого я читаю, знав про моє існування. Я не просто хочу знати про книжку, про автора – хочу, щоб автор знав про моє існування.

Андрій Бондар: Щоби він мене поважав – він же пише для мене, а не просто в простір. Це резонно, в принципі, в суспільстві, де правлять закони шоу-бізнесу, де кожна домогосподарка має бажання потиснути руку своїй улюбленій акторці із серіалу. Чому з поезією має бути по-іншому? Мені дорікають іноді: дивіться, поезія має бути висока, не псуйте її музикою, не псуйте “втюхуванням” (це люди кажуть про “втюхування”).

Тарас Чубай: Як можна поезію музикою зіпсувати?

Андрій Бондар: Є люди, які так вважають. Дехто, мабуть, вважає, що й ти псуєш. Тобто є люди, які вважають, що поезія – це божественна даність, яка нависає над нами.

Тарас Чубай: Сподіваюся, їх небагато.

Андрій Бондар: Їх небагато, але вони є. Ось вони вчора мені у “Фейсбуку” порвали три баяни на цю тему. Поезія – щось таке, що має жити на сторінках книжок, її треба сприймати тихо, це молитва тощо. Я дуже часто таке чую. Вважаю, що великий шанс поезії – це співпраця з іншими видами мистецтва: з відео, музикою…

Ірина Вікирчак: Це, до речі, допомагає також розширити читацьку аудиторію на поезію. Ми трошки з цим експериментуємо на наших подіях, оце злиття жанрів. Причому, якщо це музика, то різна: скажімо, електронна, в стилі драм-н-бейс і поезія чи класична.

Тарас Чубай: Це просто супровід музичний і декламація накладається на нього чи це вже заїзд у пісенний жанр?

Ірина Вікирчак: Це заїзд у пісенний жанр, але зовсім іншим музичним жанром.

Андрій Бондар: Ми сьогодні постаємо перед дуже цікавими викликами. З одного боку, велика кількість нових медій пропонує різні можливості, з іншого – люди скаржаться на те, що затирається головне. Наскільки затирається головне? Мені здається, якраз головне, навпаки, виживає в цьому. Як ти вважаєш?

Ірина Вікирчак: Про головне в поезії? Те, що поезія стала різною – від традиційної до медійно підв’язаної, – позитивне явище. Кожен для себе тепер може вибрати те, що йому ближче. Якщо вам до душі традиційна поезія, яку сприймаєте як медитацію чи молитву, – будь ласка. Якщо хочете якогось екстриму…

До речі, про медійну поезію. На зустрічі, здається, дикторів у Берліні директор Роттердамського фестивалю презентував проект медійної поезії. Одна його частина – це сайт, на якому відбуваються експерименти з поезією: вона крутиться, форму змінює, зображення додаються. А інша частина проекту, який він презентував, стосувалася заповнення поезією громадського простору. Як у нас були “Вірші в метро”, які Польський інститут організовував, так у них програма зі створення медійної поезії в громадському просторі. Для того, щоби цю поезію зчитати, потрібен айфон або смартфон, який зчитує коди. Ти ідеш зі своїм айфоном, бачиш телефонну будку зі спеціальним значком, наводиш пристрій на цей код – і бачиш у себе якусь доповнену реальність, тобто вірші з’являються на стінах будинків, у повітрі, з якимись ілюстраціями.

Тобто від традиційної високої поезії до поезії вперемішку з жанрами сучасного найбожевільнішого мистецтва. Тобто поезія настільки цікава, бо вона є універсальним жанром, як і література загалом. Поезія первинна, на неї можна накласти будь-що. Вона гнучка, її можна з’єднати з будь-чим.

Дмитро Лазуткін: Думаю, що поезія – це така штука, де думка й емоція настільки концентровані, що її перетравити отак просто пересічній людині важкувато, можливо. І це не та штука, яка читається в метро. Як явище, як жанр воно і маргіналізується, і менш, можливо, помітне зараз. Але все-таки так чи інакше оці всі тусовки поетичні – в них створюється певна емоційна креативна модель світу, яка потім, через деякий час, проявиться в багатьох сферах. Ми навіть не уявляємо, наскільки це більш значуще явище, ніж здається.

В літературі поезія – це найвищий жанр. Все інше – це вже робота. А поезія – це квінтесенція творчості і власне світосприйняття через літературу.

Коли у кожного в руці є лептоп чи якийсь планшет, то іти на літературний вечір всією родиною чи компанією друзів якось не прийнято. Але це не означає, що у нас поезія виходить в якесь гетто. Це гетто дуже умовне, бо знову той маргінес, на який зміщується література, – це як така пружина, яка стискається, а потім розтиснеться. Я переконаний, що цей процес циклічний, так було в усі часи. А поетичне слово зараз може проявлятися в тих чи інших варіантах у різних сферах життя.

Ці поетичні механізми сприйняття світу і створення нових світів через літературу нікуди не діваються, вони продовжують впливати на суспільство. Просто іноді не згадується ім’я автора, але його конструкції виринають назовні.

Поезія шукає свої форми. Є аудіопоезія, відеопозезія. Є ще якісь прояви, які намагаються наздогнати час – іноді це вдається, іноді не вдається. Але в будь-якій сфері суспільства, особливо малобюджетній, це природно.

Так чи інакше, потрібність душевна в поезії у людині закладена. Чи не закладена – але вона зникла б, не пережила б тисячоліття, якби не було якогось гену поезії чи якоїсь потреби в серці.

Андрій Бондар: Дмитро Лазуткін сказав речі абсолютно оптимістичні. Ми говоримо постійно про те, що маємо знаходити нові форми. А він сказав про якийсь ген поезії. Наскільки в сучасному світі цей ген можливо пробудити в якомога ширших верствах населення – і чи є в цьому сенс?

Ірина Вікирчак: Напевно, ще раз нагадаю, що поезія не розрахована на широкі маси. Хоча сприйняття змінюється. Якщо поезія стає розважальним жанром – якийсь слем, поезія з музикою – то це вже так, розрахована на ширший загал.

Тарас Чубай: А як же рок-поезія? Вона ж насправді на широкі маси розрахована.

Андрій Бондар: Рок-поезія стала частиною поп-культури – й іноді це досить високі зразки.

Тарас Чубай: І, до речі, це те, що мало розвинене в Україні.

Андрій Бондар: “ВВ” і “Брати Гадюкіни” – це приклад того, наскільки рок-поезія може досягти якщо не мільйонів, то сотень тисяч в цій країні точно.

Тарас Чубай: І це знову наш шанс – ще один. Співана поезія – це ще один шанс поезії вийти на широкі маси. Бо дуже багато людей навряд чи коли-небудь розкрили б книгу, якби не почули цей текст у пісні.

Ірина Вікирчак: Так, насправді тут йдеться про поєднання доброї музики і доброго тексту. Тоді, може, і не треба вигадувати ніяких медійних штук.

Андрій Бондар: Тобто не все так погано, нічого не треба з руїн піднімати – його лиш треба мудро використовувати. Для цього й потрібні такі менеджери, як ти.

Ірина Вікирчак: От побачила Лазуткіна – і захотілось розповісти, як ми їхали таким експериментальним поетичним потягом. Крім фестивалю, цього року ми організували таке турне, яке почалося в Києві з читань в PinchukArtCentre, потім ми їхали до Чернівців нічним потягом, який їде 14 годин – і вирішили спробувати таку річ (ми періодично робимо якісь соціальні експерименти) як читання в плацкартному вагоні, бо він ніби має єдиний простір. Але все-таки наважилися і орендували вагон-салон – таку послугу пропонує Укрзалізниця. Він не є надто великий, там теж є конференц-зал, який ми переробили під зал читальний.

Ми з Лазуткіним все це модерували. І власне з нами їхали дуже багато поетів – іноземних і наших – але, крім того, була і публіка. Це люди, які брали квитки на цей потяг у касах, котрі знали про поетичні читання. Бо так, щоби свою публіку залишити, ми цього не оголошували десь у залізничних касах, але по наших ресурсах було сказано – беріть квитки в касах і приходьте в кінець потяга, в наш оцей причіплений вагон-салон.

І публіка насправді була. Хоча було дуже тісно, була авдиторія з потяга – тобто люди, яким було по дорозі випадково, чи ті, які спеціально їхали на фестиваль в Чернівці. Вони прийшли в цей салон. Посол Німеччини теж з нами їхав, причім він ішов з сьомого вагону в тринадцятий, через увесь поїзд – плацкартні, купейні вагони. Отака була подорожня пригода з читаннями.

Було досить цікаво – а ще дивно і приємно, що була авдиторія. І навіть по авдиторії фестивалю за чотири роки я бачу, як вона виросла, сформувавшись кількісно.

Тарас Чубай: Тобто ви вже виховали певну аудиторію?

Ірина Вікирчак: Так, вже є певна аудиторія, з якою можна працювати. Бо ще десь із два роки тому я розмовляла з польськими колегами – і вони розповідали про те, як працюють з аудиторією. Я сиділа й стримувала сльози – бо розуміла, що такої аудиторії, з якою вже можна працювати, яку ти добре знаєш, знаєш, які там в неї бажання, що вона готова сприйняти, а що ще ні – її не було.

А цього року на фестивалі я мала більше можливості спостерігати і спілкуватися з аудиторією. І я була здивована, коли люди в залі вимагали від польської перекладачки говорити польською, від білоруської – говорити білоруською. А коли були переповнені зали на поезію з Німеччини і Польщі – це двомовні читання були – Швейцарії чи Австрії, і ця публіка наша сиділа, слухала і сприймала все й іноземною мовою, вслухалася в переклад... Це було дуже приємно.