Переважно у цій збірці мова йде про українську прозу перед повномасштабним вторгненням і під час нього. Значну увагу присвячено книжкам про російсько-українську війну та іншим виданням, пов’язаним із темою української ідентичности. Наскрізна тема збірки — пам’ять. Висвітлено її у різних контекстах: від національного до індивідуального, від літературного до музичного.

Збірка складається з шести розділів: «Пам’ять історична», «Пам’ять пострадянська», «Пам’ять війни», «Пам’ять переміщених», «Пам’ять письменницька» і «Пам’ять музики».

Наклад книжки обмежений, з питань придбання потрібно звертатися до видавця або до автора.

До вашої уваги авторське «Переднє слово» до «Пам’яти дисгармонійної».

Переднє слово

Уявити собі літературу без пам’яти – це як уявити мову без референції: словá, що не мають відношення до речей, людей, понять. Фактично, то вже були би й не слова, лише зовнішня оболонка. Без пам’яти література неможлива. Пам’ять формує літературу. Пам’ять формує людину. «Формула людського – це пам’ять плюс надія», – писав Юрій Андрухович в есеї «Центрально-Східна ревізія». Пам’ять – те, на що ми спираємося, надія – те, до чого ми прагнемо. Але пам’ять – це також те, що нас переслідує.

Ця книжка – не монографія, сфокусована на темі пам’яти, вона – лише збірка статей про сучасну літературу, переважно українську. А в тих статтях – як у колесі шприхи – раз по раз крутиться тема пам’яти. Шприх багато, а функція одна: творити колесо. Колесо – це рух, сучасність. Шприхи – пам’ять багатьох. Колесо тримається на шприхах, наша сучасність тримається на пам’яті багатьох.

Пам’ять постколоніальної нації несе на собі сліди колоніального минулого. Російсько-українська війна, особливо з часу повномасштабного вторгнення, формує нову соціокультурну реальність, спонукає до «ревізій пам’яти» (за Ярославом Поліщуком) – осмислення і переосмислення минулого. Сучасна українська література, безумовно, реагує на такі запити. Вона ж і до війни здійснювала цю деколонізаційну функцію, часом доволі активно, часом не дуже, а загалом література була на вістрі процесів національного самоствердження з часів Романтизму, коли інтерес до минулого став її невіддільною ознакою.

Лейтмотив осмислення та переосмислення історичних процесів минулого – провідний у перших розділах книжки. Він звучить у рецензіях на родинні саги Максима Дупешка й Олени Захарченко, романи Остапа Українця і Сергія Германа, Оксани Луцишиної, Анастасії Левкової, Юлії Чернінької, у текстах про есеїстику Оксани Забужко, про біографічне дослідження Ігора Набитовича, у статті про новелістику Василя Портяка, у рецензії на книжку репортажів Олега Криштопи тощо. В рецензії на «Амадоку» Софії Андрухович мовиться про те, що історичний наратив у цьому романі подано в постіронічній рамці. 

Проблема пострадянської ментальности відрефлексована у статтях другого розділу книжки, де розглянуто прозу Анастасії Левкової, Оксани Луцишиної, Артема Чеха, Олега Шинкаренка та есеїстику Андрія Бондаря. У текстах цих авторів не обійшлося без фіксації колоніальних наративів. Заклики не сквернити пам’ять предків, що в цьому контексті означає підтримувати імперські амбіції Кремля, зневажати право колонізованих націй на самовизначення, чує і долає в собі головна героїня кримського роману «За Перекопом є земля». Але долати такі наративи здатні не всі, тож у романі «Бандера Distortion» маємо протилежний приклад – зображення деформації свідомости під впливом російської пропаганди. З розмаїтих ракурсів трактує тему пам’яти есеїст Андрій Бондар. Тут і хаотичний характер пам’яти, випадковість чи мимовільність її змісту – те, що Аляйда Ассман назвала накопичувальною пам’яттю (на противагу до функціональної), – і зв’язок пам’яти з негативними емоціями. Як і багато хто з інтелектуалів, Бондар вважає, що незасвоєний досвід травм попередніх поколінь, крихка історична пам’ять – це одна з передумов теперішньої російсько-української війни. Та незасвоєні уроки минулого, про які пише есеїст, – проблема суспільна, а що стосується вузької соціальної групи літераторів, то, на думку А. Бондаря, висловлену незадовго до повномасштабного вторгнення, тут проблема в іншому: письменники часто втікають в історичні теми, аби дистанціюватися від аналізу насущних суспільно-політичних проблем. Історія, звісно, штука складна, але сучасність не менш заплутана.

Низка текстів, про які йде мова у цій книжці, стосується воєнних періодів нашої історії. Тема Другої світової війни та Голокосту звучить в «Амадоці» Софії Андрухович і в «Теплих полярних ночах» Юрія Тарнавського. Другий із цих романів має автобіографічний характер, а написано його аж через 75 років після трагедії, яку авторові випало пережити десятирічним хлопцем. Така величезна часова дистанція від пережитих подій до написання книжки може бути частково пов’язана з підсвідомим бажанням письменника відтермінувати процес занурення у спогади про травматичний досвід. Ціла лавина воєн проходить через книжки Василя Махна, Максима Дупешка, Ігора Набитовича. Романи Сергія Германа й Остапа Українця сфокусовані на революціях і війнах, що знаменували постання боротьби за українську справу. Яскравими зразками меморіалізації теперішньої російсько-української війни є художня проза Бориса Артемова, Павла Паштета Белянського, Сергія Жадана, Владислава Івченка, документалістика Станіслава Асєєва, Олександра Михеда, Сергія Руденка та Олени Чернінької. Поруч з книжками цих авторів у третьому розділі відрефлексовано також три воєнні антології і щоденник Євгенії Кононенко за 2022 рік. 

Четвертий розділ присвячено літературі еміграції та близькій до неї літератури про депортацію. Мова в основному про тих, що зазнали переміщення в середині ХХ століття, під час або після Другої світової війни. Серед них – Юрій Тарнавський і його колеги по Нью-Йоркській групі, літературознавець Юрій Шевельов, громадський активіст і засновник видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич. Доповненням до цього є книжка репортажів Олега Криштопи і повість Оксани Смерек про депортованих в рамках акції «Вісла», роман Аскольда Мельничука про психологію нащадків переселенців, а також нариси знаменитого утікача з тюрми народів Слави Курилова.

Мемуари письменників і про письменників – основа п’ятого розділу, в якому йдеться про щоденникові записи Василя Ґабора, нариси Павла Вольвача, том спогадів про Олега Лишегу. Тут-таки й рецензія на автобіографічну повість Богдана Задури «Роки спокійного сонця». А ще – два тексти, пов’язаних темою спецслужб: огляд дослідження Джованні Кателлі, в якому той викладає гіпотезу ймовірної причетности радянських спецслужб до загибелі Альбера Камю, і розмірковування над книжкою Вадима Ададурова про Віктора Петрова (Домонтовича) як аґента НКВС-КДБ. На завершення розділу – огляд збірки літературознавчих студій Миколи Ільницького, в якій мотив дисгармонійної пам’яти звучить у статті про Дмитра Загула: аби не потрапити під каток машини терору, поет стер із власної біографії цілу збірку, однак врятуватися йому не вдалося.

Характеризуючи пам’ять як дисгармонійну, я маю на увазі кілька речей. Перше. Конфліктогенність пам’ятей: розбіжність пам’ятей може спричинити конфлікт. Друге. Травматизм спогадів. Третє. Розриви української культурної пам’яти, перешкоди, цензура і репресії в умовах тоталітаризму, а в постколоніальні часи – засилля несмаку і попси, ретрансляція колонізаторського культпродукту, витіснення на маргінес якісної української культурної продукції. І четверте, останнє, але теж важливе. Вжитий на означення пам’яти музикознавчий термін вказує на естетичний вимір пам’яти, більшою чи меншою мірою помітний у літературних творах, які за визначенням є художніми артефактами, незважаючи на елементи дисгармонії. Тут, звичайно, багато залежить від естетичного смаку, але я сподіваюся, що більшість читачів погодяться зі мною, що надмір гармонії, милозвучности може бути шляхом спрощення, примітивізації, відгонити штучністю, а елементи дисгармонії в помірних межах є засобом вираження складности. Складні мелодії – це складні історії, виражені за допомогою музичних звуків. Говорячи про свій стиль гри відомий джазовий саксофоніст і науковець Валентин Учанін зауважує, що прагне до логічних структур, системности, але при цьому час від часу може «зануритися у підсвідоме, насолоджуватися дисонансами, бо вони життєві, в житті не буває лише консонансу, благозвучних звуків, частіше трапляється дисонансне звучання, без нього не можна обійтися».

Як на мене, то блискучими прикладами високохудожніх літературних творів про дисгармонійну пам’ять є новели Василя Портяка «Хованець» і «Перед косовицею», про них мова йде у студії, присвяченій Портяковій збірці «У снігах». 

У двох романах, про які можна прочитати у цій книжці і в яких виразно звучить тема конфлікту пам’ятей, дисгармонійність закладена у заголовках: «Дискордія» і «Бандера distortion». У першому з них події розгортаються на теренах західноукраїнських земель та в столиці Австро-Угорщини у час «Весни народів», тобто в епоху дисгармонії етносів, розбрату, з яким пов’язане становлення національної свідомости. Слово «дисторшн» із назви другого роману означає ‘спотворення’ і зазвичай уживається на позначення модифікації електрогітарного звуку у рок-музиці, а в цьому специфічному романі воно слугує образом спотвореної історичної правди і необмежених маніпуляцій на історичну тематику.

Серед нехудожніх виявів пам’яти дисгармонійної, про які зазначається далі, найперше спадають на думку епізоди з книжок О. Криштопи, І. Набитовича, С. Асєєва. Що приховує дно найбільшого у Польщі штучного озера – популярного місця відпочинку, з дорогими готелями і віллами на берегах? Який дар поховано у псевдонімі Дарія Віконська? Чому героя «Світлого шляху» охоплює розпач від того, що він бачить у звичайному вагоні метро? 

В останньому, шостому розділі книжки, закладено інтенцію перенести акцент з центрального концепта книжки, тобто з пам’яти, вмістилища соціальних досвідів, у бік музики, яка, як відомо, є найменш заполітизованим і найабстрактнішим з мистецтв. Переважно у цьому розділі йдеться про перекладні видання. Головний герой першої статті – знаменитий джазовий піаніст американець Білл Еванс. Сюжет про приватне життя «Шопена джазової гармонії» переходить в сюжет про безпам’ятство, викривлення історичної правди і пробудження. Лояльно налаштований до радянської дійсности американський музикант зрештою приходить до усвідомлення деспотизму в Радянському Союзі і наприкінці свого життя здійснює різкий політичний вчинок. Розглянутий у передостанньому параграфі книжки аполітичний аспект поезії «бубабіста» Віктора Неборака – зв’язки з рок-музикою – теж торкається тем нівелювання ідентичности, маніпуляції свідомістю, а також реставрації пам’яти.

Між статтями про Білла Еванса і Віктора Неборака вміщено рецензії на книжки двох особистостей, які реалізували себе і в музиці, і в літературі: мова про Кетіля Бйорнстада та Патті Сміт, а посередині завершального розділу – ще одна музична книжка: «Ноктюрни» Кадзуо Ішіґуро. Ішіґуро і Бйорнстад пишуть про близьких між собою людей, музикантів, які через мистецтво дарують гармонію іншим, але тримати баланс у своєму житті нездатні. 

До музичного розділу потрапила також рецензія на злегка позначену мистецтвом танцю книжку малої прози Василя Карп’юка. У його збірці «Повільні танці» нема реставрації минулого, але є творче переосмислення міфологічних і християнських культурних кодів, отже, без роботи пам’яти не обійшлося, навіть якщо така робота відбувалася на рівні інтуїтивному.

Тексти писалися впродовж 2019–2024 років, переважно в рамках виконання планових тем Інституту Івана Франка НАН України, публікувалися на сайтах «ЛітАкцент», «Збруч», «Читомо», «Буквоїд», на сторінках празького «Українського журналу» і познанського збірника «Studia Ukrainica Posnaniensia», у львівському «Українському літературознавстві», а також у колективних монографіях «Екземпляри ХХ» і «Модернізм в українській літературі ХХ – початку ХХІ століття: пам’ять, коди, практики». Автор складає сердечну подяку за можливість творчої праці колегам з Інституту Івана Франка, редакторам зазначених видань, рецензентам, а найперше – Збройним силам України. Частина рецензій та статей друкується зі змінами. Читаючи цю книжку, не обов’язково пам’ятати про пам’ять і не потрібно відчувати дисгармонію. Пам’ять – це шприхи. Якщо колесо читання рухається динамічно, то за ними й не встежиш.