Чим пишатися?

Самоорганізація

Щойно в повітрі кінця 1980-х років запахло змінами, в Україні з´явилися нові літературні угруповання. Їх єднало прагнення заповнити порожні літературні ніші та розгребти порох довгих років соцреалізму.

Так з´явилися "Бу-Ба-Бу", "Нова дегенерація", "Червона фіра" тощо. Вони стали творцями естетики сучасної української літератури.

Самоорганізації письменників у групи сприяли й інші фактори. Зокрема втрата впливу та авторитету Спілки письменників України.

Крім цього, чималу роль зіграли впливові тоді літературні журнали. "Сучасність", "Четвер", "Кур´єр Кривбасу" - в цих виданнях свого часу відбулося чимало прем´єр культових сьогодні текстів.

Бажання та потяг до літературної соціалізації та самоорганізації можна помітити дотепер. Сьогодні очевидна поява нових численних форм взаємодії письменників між собою.

Наприклад, "Літклуб Маруся" для молодих авторів, традиційні щорічні "Семінари творчої молоді" видавництва "Смолоскип", сайт-каталог українських письменників "Автура", видання спільних антологій, робота сайту для критиків-ентузіастів "Сумно", захист книгарні "Сяйво" тощо.

Такі форми взаємодії та самоорганізації письменників - це не лише зародки громадянського суспільства.

Це насамперед наслідок цілковитої байдужості влади до проблем книговидання та відсутність програм популяризації сучасної української літератури.

Фестивальний рух

В Україні за 20 років незалежності виросла добра традиція проводити літературні фестивалі.

Один із епіцентрів фестивального руху - Львів. Саме там 1994 року почали проводити щорічний Форум видавців. З 1995 року до нього додався ще й Літературний фестиваль.

В Києві фестивальне літературне життя виглядало порівняно скромно. В Києві свій міжнародний книжковий ярмарок "Медвін" з´явився після львівського. Але він відбувається двічі на рік і має набагато менше цікавих гостей.

Натомість 2006 року в Києві з´явився міжнародний фестиваль поезії - "Київські лаври". А з 2010 після "Літреактора" в рамках "Гоголь-фесту" почалися літературні імпрези в "PinchukArtCentre".

Тенденцію до "вростання" літературної складової в не літературні фести ще раніше продемонструвала "Країна мрій". Важливою зміною було введення в програму фестивалю "Літературної сцени".

З 2011 року в столиці з´явилася надія на власне масштабне щорічне літературне дійство. Йдеться про проведення поки що єдиного київського міжнародного книжкового фестивалю "Книжковий Арсенал".

На сході України тривалий час відбувався щорічний "День Незалежності з Махном". Свято в Гуляйполі протягом 2006-2009 років збирало любителів музично-літературного відпочинку в палатках.

А цього року в Харкові Сергій Жадан проведе фестиваль екологічної урбаністики "Акумулятор".

Останній факт ілюструє одну наскрізну тенденцію - кругообіг митців фестивалями. Часто організаторами та гостями фестивалів з року в рік виступають одні і ті ж письменники.

Все тому, що в Україні не так багато активних письменників. Мало хто готовий самостійно організувати літературний захід. Сергій Жадан - один з таких небагатьох ініціативних письменників. Натомість організацій, які би прагнули робити щось подібне, на горизонті не видно.

Літератор-newsmaker

Репліка про "больше, чем поэт" протягом останніх років доречна, як ніколи.

Здається, всі більш-менш значні сучасні письменники мають свій блог, сайт або ведуть регулярну колонку "за жизнь".

На особливий статус українського письменника показують також його інтерв´ю та публічні висловлювання.

Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Ліна Костенко, Василь Шкляр... Вони - чемпіони за кількістю гострих фраз, які викликали широкий резонанс публіки останнім часом.

Сюди додайте безкінечні розборки деяких письменників між собою. А ще - любов до підписання всіляких листів з усіма наслідками.

Чому відомі українські письменники так близько підходять до політичних контекстів? Відповідь доволі проста й очевидна.

Участь у медійних політичних битвах - прямий шлях до відносно непоганих продажів книжки. Згадайте бодай, як виросли наклади роману "Залишенець" після скандалу навколо "ксенофобії" та відтермінування вручення Шевченківської премії.

Медійність письменників і їхній вплив на суспільну думку - явище позитивне та негативне водночас.

З одного боку, будь-якого письменника гіпотетично може "купити" якась політична сила. Тоді письменник легко та швидко зможе стати інструментом маніпуляції суспільною думкою.

З іншого боку, голос письменника може стати голосом розуму чи душі. Саме він може озвучити запитання, про які мовчить широкий загал.

Щоправда, світова практика показує, що такі вічні запитання краще формулювати в художніх текстах, а не в прямих ефірах. Тексти щонайменше більш довговічні.

Переклади українських книжок іноземними мовами

В Україні не існує ані державної, ані приватної стипендії для перекладачів української літератури іноземними мовами.

Але українську літературу таки перекладають. Це роблять перекладачі-альтруїсти, культрегери та великі патріоти України.

Наприклад, завдяки Олені Марінічевій роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів" вийде в Росії вже восени 2011 року. На рік раніше роман вийшов у перекладі німецькою мовою.

Інший роман Забужко ("Польові дослідження з українського сексу") перекладено англійською, російською, чеською, польською, угорською, болгарською, німецькою, шведською, італійською, румунською та голландською мовами.

Хорошу географію має роман Юрія Андруховича "Московіада" (1993, 1997). Його перекладено польською, російською, німецькою, французькою, іспанською, англійською та болгарською мовами.

Найбільше перекладів у доробку Сергія Жадана має роман "Депеш Мод". Його перекладено російською, польською, білоруською, німецькою, литовською, італійською мовами.

Польською перекладено "Солодку Дарусю" Марії Матіос (2010 рік). Того ж року литовською мовою переклали "Anarchy in the UKR" Сергія Жадана.

А в "International Poetry Review" нещодавно вийшов номер, присвячений останнім 25 рокам української поезії. Упорядники зібрали та переклали поезії останньої чверті століття з підзаголовком "Нові голоси свободи, яку ще слід створити" .

Але безперечним чемпіоном закордонного успіху є Андрій Курков. Ще у 1999 році його роман "Пікнік на льоді" став першою книгою із СНД, що ввійшла в десятку європейських бестселерів. Романи Куркова перекладено 36 мовами.

Прикладів перекладених іноземними мовами українських книжок чимало. Це зроблено без жодної копійки капіталовкладень з боку України.

В цьому контексті лишається сподіватися, що закордонним перекладачам не набридне задарма популяризувати в себе на батьківщині чужу літературу.

Взаємодія літератури з іншими мистецтвами

Активний обмін між мистецтвами в Україні - не новинка.

Ще 1992 року під час фестивалю "Вивих-92" у львівському Оперному театрі Сергій Проскурня поставив поезооперу Бу-Ба-Бу "Крайслер імперіал".

Фрагмент роману Андруховича "Рекреації" став основою сценарію одного з короткометражних фільмів циклу "Мудаки. Арабески".

Цілком закономірно з кінематографом співпрацюють автори сегменту масової літератури. Роман "Ґудзик" Ірен Роздобудько зацікавив кіношників, які попросили письменницю написати сценарій до фільму.

Андрій Курков також має досвід співпраці з кіно. Зокрема він адаптував для екранізації свій роман "Приятель покойника". Так в 1997 році на українські екрани вийшов непоганий трилер.

Інший приклад плідної співпраці - робота харківського театру "Арабески". Його трупа регулярно ставить п´єси Сергія Жадана. Останні постановки - "Червоний Елвіс" і "Радіошансон, або Вісім історій про Юру Зойфера".

Фрагмент п´єси з "Радіошансон" - "Адвокат трансвеститів"

Сучасна українська література залишила свій слід і в академічних театрах. Наприклад, за мотивами "Солодкої Дарусі" існує аж дві постановки - в Чернівцях та Івано-Франківську. Ще, кажуть, готують вистави за мотивами текстів Сергія Жадана та Люко Дашвар у театрі ім. Івана Франка.

В царині музики варто згадати пісні на сучасну українську поезію. Сюди ж додайте музичні спроби самих українських письменників. Отримаємо чималий список: "Вогні Великого Міста", "Karbido", "Плач Єремії", "Мертвий півень", "Собаки в космосі", "DrumТиатр", "Вертеп", "Калєкція" тощо.

Поєднання літератури з іншими видами мистецтва є безперечно позитивним фактом. Створення отаких гібридних форм споживання сучасної літератури дозволяє охопити більшу аудиторію. Відтак який-небудь письменник може мати фанів, які ніколи не читали його текстів, але чули його музику.

Але першопричини подібної співпраці насправді доволі сумні. Українське мистецьке поле дуже вузьке. До того ж тут катастрофічно бракує свіжої молодої крові. Відтак для створення якісно нового продукту та його поширення на більшу аудиторію може знадобитися зміна жанру.

За що прикро?

Книговидання

Суха статистика показує, що українському книговиданню з 1991 року живеться не солодко.

З початку незалежності триває падіння накладів. В 1999 році українські наклади сягнули свого дна - протягом року видано всього 25 мільйонів книжок.

Загальний спад можна пояснити руйнуванням радянської системи видавництв і системи книгорозповсюдження. До переліку причин можна додати погіршення купівельної спроможності українців, а також економічну кризу 2008.

За статистичними даними Книжкової палати України, 2010 року наклади сягнули 45 млн 58 тис. 300 примірників (усіма мовами). Це на 7,1% менше, ніж минулого року.

Та ще й Держкомтелерадіо скоротило держзамовлення на 40% після заяви про "відкати" в програмі "Українська книга". Хоча нещодавно пообіцяли держзамовлення збільшити та відродити закупи книжок у бібліотеки.

Загальний наклад 2010 року - це трохи більше, ніж середньорічний наклад україномовної книжки в СРСР часів Сталіна.

Україна - біла пляма

Українська держава не має жодної програми для створення попиту на українську книжку за кордоном. Не існує стипендій для перекладачів, не видно якісної роботи українських культурних центрів, Україна не має конкурентоспроможних стендів на світових книжкових виставках.

Про цей ганебний факт останнім часом не згадували тільки ліниві.

Переклади української літератури іноземними мовами здійснюють зазвичай на основі особистих дружніх зв´язків. Скажімо, два молодих поета переклали поетичні добірки один одного та опублікували в якихось електронних часописах. Ось і переклад, і публікація за кордоном - це престижно.

Крім того, є перекладачі-ентузіасти, котрі не лише люблять сучасну українську літературу, але й просувають її у видавництвах. Саме так свого часу почалася історія перекладів сучасних українських авторів у Росії. Робота таких людей - це гуманітарна допомога Україні.

 Завдяки їм українським письменникам подекуди вдається отримувати зарубіжні літературні нагороди.

 Наприклад, Оксана Забужко має чимало іноземних нагород: премія Антоновичів, премія Союзу українок Америки, Європейський Поетичний Ґран Прі-2004 Академії "Схід-Захід", нагорода Фонду Больяско, нагорода Фонду Джона Д. і Кетрін Т. Мак-Артурів, Премія "Global Commitment" тощо.

Сергій Жадан - двічі лауреат премії імені Конрада. Крім неї Жадан свого часу отримав премію ім. Германа Ленца та низку стипендій.

Юрій Андрухович отримав низку нагород у першій половині 2000-х років: премію ім. Гердера, премію миру імені Еріха Марії Ремарка, премію книжкового ярмарку у Лепцігу, премію Центральної Європи "Angelus".

Українські стенди ганебно виглядають на світових книжкових виставках. Видавців не возять туди державним коштом. А платити зі своєї кишені видавцям очевидно дорогувато.

Українську літературу майже не ідентифікують як окрему світову літературу. Внаслідок відсутності масштабних і рішучих дій у цій сфері Україна - біла літературна пляма на мапі світу.

Занепад культових літературних часописів

Колись давно в Україні існували впливові товсті літературні журнали та просто часописи культурного спрямування.

"Сучасність", "ПіК", "Слово і Час", "Наш", "Київ", "Кур´єр Кривбасу", "Дзвін", "Дніпро", "Авжеж", "Перевал", "Четвер", "Український журнал" тощо.

Деякі з цих часописів досі можна зустріти на полицях книгарень або кіосків преси. Але вони вже давно не виконують своєї функції авангарду літератури.

Сьогодні фрагменти нових текстів можна прочитати в журналах "Шо", "Київська Русь", "Кур´єр Кривбасу" та деяких інших. Цих журналів очевидно недостатньо для регулярного стеження за новими текстами та подіями в українській літературі.

Натомість виникло нове явище - волонтерські сайти про літературу. Кожен охочий може розмістити там свою рецензію чи фрагмент тексту. Поки що ці платформи не стали потужним і впливовим явищем. Але, можливо, скоро видавці шукатимуть нових авторів саме на таких сайтах.

Іншим позитивним наслідком занепаду паперових культурних часописів є поширення письменницьких блогів. Сьогодні українські письменники сміливо публікують фрагменти своїх нових текстів у мережі. Так само сміливо вони беруть участь у їх обговоренні. Чи просто спілкуються з читачами.

Письменник - невигідна професія

Сьогодні в Україні скандал навколо книжки - запорука гарних продажів книжки. Можливо, ще й гарантія заробітку письменника. Якщо він, звісно, домовився про виплати роялті.

Відтак сьогодні письменник сам має боротися за свій піар. Він стежить, аби рецензійні примірники отримали потрібні ЗМІ, проводить презентації та автограф-сесії, дає інтерв´ю чи активно коментує чужі публікації.

Але цей шлях - порівняно довгий. Натомість є базові складові швидкої популярності - розкручене ім´я та скандал.

Достатньо згадати найпопулярніші книжки 2010-2011 років.

Роман "Музей покинутих секретів" відбувся під акомпанемент агітації Оксани Забужко на виборах 2010.

Роман "Залишенець. Чорний ворон" розхапали після скандалу з Василем Шклярем, який попросив видати йому Шевченківську премію трохи пізніше - після відставки Дмитра Табачника.

До успіху "Записок українського самашедшого" долучився конфлікт між Ліною Костенко та львівськими критиками.

Просто написати хорошу книжку - це невигідна професія. Стати регулярним коментатором і ходоком на прямі ефіри - ось вигідна професія.

Розборки між письменниками

Історія Гоголя про сварку Івана Івановича з Іваном Денисовичем - вічна в Україні.

Письменники не соромляться з´ясовувати взаємини на людях. І не просто на людях, а в ЗМІ.

Наприклад, одна з письменників-ньюзмейкерів Оксана Забужко. Вона, як і багато хто інший, не підбирає слів, коли говорить про Ліну Костенко, Юрія Андруховича, Олену Захарченко та інших своїх колег по цеху.

Інші письменники також не приховують свого ставлення один до одного. Читачі "в темі" знають, хто проти кого дружить.

Наприклад, Ліна Костенко навряд чи любить львівських критиків і більшість своїх колег по цеху. Юрій Андрухович не приховує неприязні до видавництва "Фоліо". Анатолій Дністровий зарікся працювати з видавництвом "Факт". Євгенії Кононенко колись недоплатило видавництво "Юніверс". А Кость Москалець недолюблює "настирливий патріотизм" популярних в Україні романів.

Звідки всі ці точки зіткнення? Напевно, в усьому винні описані вище умови. Низькі наклади, малі гонорари, складність із пошуком видавця, обмежена кількість справді вигідних грантів і стипендій.

Водночас майже не з´являються дебютні тексти молодих авторів. Літературне середовище все більше консервується у власному соку. Та у власних сварках.

Все це перетворює сучасний український контекст на банку з павуками. Принаймні, так це виглядає на перший погляд неофітів, які читають газети та не входять до жодної з письменницьких тусовок.

Назагал

Те, що сьогодні відбувається в царині української літератури, не можна оцінити однозначно.

Низка вдалих починань закінчилася провалом. Водночас чимало нинішніх позитивів сучасної української літератури є наслідками наявних проблем. Вони виникли як реакція на нездорову загальну ситуацію.

На двадцятому році незалежності в літературний процес прийшла зацікавленість електронними книжками. Можливо, цей новий фактор суттєво вплине на подальший розвиток української літератури.

Через двадцять років буде видно.

Ірина Славінська