Новий роман Оксани Стефанівни Забужко став найбільшим українським романом з-поміж створених за останнє двадцятиліття, від часів відновлення української державности. Річ не так у кількісній величині, як в масштабі зображених подій.

Роман піднімає проблему історичної пам’яти й охоплює події від 30–40-х рр. ХХ ст. до початку ХХІ ст. Голодомор, партизанка у воєнний та повоєнний час, колективізація, виборчі технології, історія з кінотеатром "Україна"? діяльність КГБ та бізнес по-СБУ, маріонеткова журналістика, продажні депутати… Чимало з зображеного можна вважати документальним.

Практично усі персонажі переплетені між собою сюжетними нитками. Родинна сага, соціальний роман, детектив, містика, любовний роман – усі ці визначення можуть бути застосованими до гросбуха Забужко. Цей роман, коли його перекладуть на європейські мови, таки багато розкаже світові про Україну.

Окремі сторінки немов спеціально для того й написані. Бо для сучасного вітчизняного читача, скажімо, інформативна цінність та художня вартість тирад про розтлінний стан українського політикуму та ЗМІ, мені здається, є близькою до нуля – про такі речі краще читати з газет чи зі сайтів.

Тут, гадаю, Оксані Стефанівні варто було трохи зекономити на текстові, бо якщо виявиться, що західного читача більше цікавить література, ніж суспільно-політична ситуація на наших теренах, то він може знайти інші непогані способи, чим заповнити своє дозвілля, через що "Музей покинутих секретів" залишиться покинутим музеєм. А жаль, бо місцями твір таки виходить на рівень добротного роману.

Взагалі складається враження, що пані Забужко, яка є харизматичним публіцистом, поетом, мислителем тощо, дуже придався б ще й талант редактора.

Щоб, захоплюючись змістовою, сюжетно-композиційною стороною її творів, ми не дратувалися через ракурс її нарації – щоб монологи дійових осіб роману були монологами дійових осіб, а не монологом одного двостатевого мовця; щоб було менше авторських емоцій, оцінок, рефлексій і пафосу, а більше подієвости; щоб серед плинного, розкішного, образно насиченого мовлення письменниці не скреготіли камінчики мовних огріхів; щоб описи снів передавали зображення, а не були рефлексуванням довкола тих снів; щоб одна і та ж подія не дублювалася двічі (с. 111 та 335 – про загибель журналіста Вадима Бойка).

А то мені просто шкода, що такий серйозний матеріал подекуди так наївно подається. Адже, хто би що не казав про перевагу змісту над формою, читач все-таки іде до того змісту не безпосередньо, а через форму твору.

Щоб не видатися голослівним, принаймні один фрагмент для ілюстрації. Зал ІІІ, "Сни Адріяна"/ Після довжелезного, кількадесятсторінкового монологу Дарини Гощинської про приятельку-художницю (с. 86-124), що мав місце у попередньому залі, "Сни Адріяна" спершу читаються як досить концентрований текст – події динамічні, зображення предметне. Однак у другій їх частині зображення снів підмінюється монологом, внаслідок чого нарація втрачає переконливість.

По-перше, монологічне мовлення героя дуже нагадує монологічне мовлення Дарини. По-друге, це ж, я так розумію, задумано було автором як внутрішній монолог, – а насправді внутрішнім  його назвати важко. На той випадок, якщо ви все ще не цілком зрозуміли, що мене не влаштовує у нарації Забужко, то прошу до цитати: “…Штука в тому, моя дівчинко, що ніяк не можна сповна й без останку розповісти себе іншому – навіть найближчому, з ким із ночі в ніч ділиш дихання, а з дня на день – усю решту світу…. [Цитату випускаю. – І. К. ] … "Love’s Labours Lost" [1], як писав дєдушка Шекспір” (с. 163-164). Це сон? Внутрішній монолог?

Якщо ж абстрагуватися від стилю, то потрібно віддати належне пані Забужко у загальній концепції роману. Порушено дуже важливу проблему зради (під цим поглядом у романі є різні типи зрадників – Стодоля, Вадим, Юля; різні типи тих, хто загинув, але не зрадив – Геля, батько Дарини, Влада; десь на грані фолу перебувають “гергеписте бабисько”, мати Влади і мистецтвознавець).

Можна сказати, що весь роман обертається навколо того, яких ударів завдає політика приватному життю людини в нашому краї – в таких умовах хтось здає своїх рідних і друзів (як Стодоля), через що ті гинуть (Геля, Адріян Ортинський), хтось продається за гроші (народний депутат, що у романі фігурує як Вадим, а насправді ж таких в українській Верховній (з)Раді тьма; також Юлічка), когось система знищує фізично (батько Дарини; а крім нього ж – скільки не названих у романі осіб!), багатьох ламає психологічно, інтелектуально, обрубує їм творчі крила…

Тих для профілактики було вивезено на заслання, ті не мали іншого виходу, як накласти на себе руки, тих підкупили, ті загинули від штучного голоду, ті – під час війни, ті гинуть за нез’ясованих обставин на відрізку траси, де у 33-му був могильник…

Доля народу максимально виразно прописана у тій ситуації, коли протистоять між собою Адріян Ортинський та Бухалов-старший. Перший гине, другого важко поранено, він стає інвалідом. Читач потім дізнається, що той другий усиновить хлопчика, якому дав життя перший; ця дитина – син партизана УПА, – коли виросте, то оберігатиме архіви КГБ-СБУ! Але йому самому, Бухалову-молодшому, офіцерові тієї державної інституції, яка знала про всіх усе, так і не дізнатися ні імени рідного батька, ні за що той воював і проти кого, ні як він загинув. І така людина – у державному архіві (!), з якого, до слова, найцінніші документи успішно розпродано. Цей образ архівіста-без-пам’яти у прикінцевій частині "Музею", як і змальований у першому “залі” секс в архіві – це офігенні метафори нашого життя, нашої історії, що їх Забужко розписує на сюжети.

От у цьому я бачу поетичний талант авторки "Музею". Натомість до зовнішніх поетичних прикрас її роману – багатої лексики, порівнянь, епітетів – у мене індиферентне ставлення; можливо тому, що текст надто багатослівний та емоційний.

Через багатослівність образні засоби втрачають свої контури, деякі тонко (або й грубо – як у випадку з тим “гергепистим бабиськом”) зауважені деталі інколи стають недоречними, невідповідними до ситуації (як в епізоді, коли Адріян Ортинський під час виконання ризикованого завдання помічає красу піруетів снігу, музику дзеленчання трамваю) або невідповідними до читацької компетенції (апеляція до анального сексу – явно не для пересічних читачів).

Так ми знову повертаємося до того, про що вже йшлося: необхідність літературного редактора, який би почистив текст Оксани Забужко від деяких надмірностей, інколи напевно спонукав би авторку поміняти ракурс оповіді, надати сюжетові стрункости.

Без такої роботи я не бачу у "Музею покинутих секретів" шансів стати шедевром світової літератури початку ХХІ ст. Але той обсяг матеріалу, який охоплено, розмаїття тем, сюжетно-композиційна основа, синтез жанрів та уважність до деталей (подеколи аж надмірна) обіцяють, що за умови доопрацювання твору він такі шанси має.

[1] "Love’s Labours Lost" – "Марні зусилля кохання" (англ.), назва комедії Шекспіра. (Прим. О.З.)