Із одного боку, його тексти доволі герметичні й метафоричні, а з іншого боку, Сливинський активно займається тим, що робить український літературний простір відкритішим: підтримує активні, зокрема, й перекладацькі контакти з авторами й фундаціями інших країн, передусім слов’янських; часто виступає організатором різних літературних фестивалів і акцій, а віднедавна став учасником тримовного українсько-польсько-німецького журналу «Радар». І, здається, саме коливання між відкритістю й інтимністю стало головною (хоч і дещо суперечливою) смисловою лінією розмови про поезію, літературу в Україні й поза нею.

— Остапе, яким бачиш сьогодні читача сучасної української поезії?

— Не знаю. Я знайомий, може, з кільканадцятьма людьми, про яких точно знаю, що вони читають сучасну українську поезію. Всі вони мають вищу освіту, майже всі — дівчата, й всі без винятку самі щось пишуть. Такий в мене перед очима соціальний зріз, не знаю, наскільки він відповідає загальній ситуації. На різних поетичних читаннях і фестивалях з’являється набагато різноманітніша публіка, але більшість слухачів поезії — не читачі. Вони — сприймачі поезії не як тексту, а як акту, сценічного акту. Те, що в минулому столітті відстоювали європейські авангардисти й американські бітники, коли хотіли поезію вивести на сцени та вулиці, зараз стало для поезії нормою: вона злилася вже нерозривно зі слемом і перформенсом. Поки що переважно пародійно і критично, але поезія щораз більше починає відтворювати манери поп-сцени. Вірніше сказати, — не поезія, а поети, бо поетичний текст зараз невіддільний від автора, перформера власного писання. Можна відкласти в шухляду те, що колись писав Целан про вірш як потиск руки, про те, що поезія є найдосконалішим способом звертання до іншої особи — бо поезія тепер звертається не до особи, а до залу, на місце «ти» стає «ви», і говорить вона найефектніше тоді, коли — від імені якогось іншого «ми». Словом, поезія стає справою дедалі менш інтимною. Це з одного боку. А з іншого боку, поезія дедалі стає менш літературою — в тому сенсі, що вона щораз менше пов’язана з текстом і книговиданням, з книгарнею і бібліотекою, а більше спільного має з театром, візуальними мистецтвами і шоу-бізнесом. Добре це для неї, чи ні, — побачимо.

— Колись Оксана Забужко говорила щось на зразок того, що в кожній середньостатистичній країні є зазвичай не більш як кілька тисяч поціновувачів поезії. А як, на твою думку, чи є сучасна поезія продуктом для зовсім вузького кола людей і чи має це коло тенденцію до розширення чи навпаки?

— Ти кажеш про Забужко, а мені тим часом пригадалась інша думка — польського критика і мого майже однофамільця Пйотра Слівінського про те, що в сучасному західному світі поезія з «профеції» (тобто з пророкування, пророцтва) перетворюється на «професію». Тобто спеціалізується і займає свою чесно отриману нішу, хай навіть у кілька тисяч поціновувачів, але з якої її вже ніхто не вижене. Демократія дає право кожному задовольняти свої інтимні потреби — хтось ходить на курси крою і шиття, хтось займається пауерліфтингом, хтось читає поезію. І обов’язково будуть ці кілька видавництв і журналів, які друкуватимуть поезію, хіба що любителі поезії зникнуть зовсім. Для цього й існує демократія. На Заході поетів — за дуже рідкісними винятками — не впізнають на вулицях і не будують навколо них культів, і нікого це особливо не турбує, зате вони завжди мають де надрукуватися і можуть розраховувати на всіляку державну і недержавну підтримку. Мене б дуже турбувало, якби аудиторія читачів-слухачів сучасної поезії склала хоча б половину від аудиторії Потапа й Насті Каменських — це означало б, що або з поезією, або з Потапом, або з країною та її політичним режимом щось не так. Якщо ж аудиторія поезії буде такою, як у сучасної академічної музики чи контемпорарі-арту, мене це особливо хвилювати не буде.

— Чи може, таким чином, поезія впливати на суспільство і чи взагалі це потрібно?

— «Поезія не змінює нічого», — колись написав Вістан Оден, і нічого мудрішого, мені здається, на цю тему сказати неможливо. Поезія може і має впливати на одиничне, на індивідуальну чуттєвість, але коли вона впливає на суспільство, народ чи расу — це вже не поезія, це вже якийсь інший жанр.

— Суперечки між «традиційниками» та «постмодерністами» в українській поезії — чи вичерпали вони вже себе?

— Певно, що вичерпали і стали смішними, відколи постмодерністи самі стали «традиційниками», і тепер це схоже на ситуацію, коли двоє ветеранів сперечаються за право пільгового проїзду в транспорті. Найцікавішим і найактуальнішим у літературі є завжди те, що ще не має назви.

— Іще один привід для дискусій про українську поезію — це її умовний поділ на герметичніший і відкритіший напрями. Чи свідчить це про те, що наша література врізноманітнюється і стає здатною вдовольнити смаки більш різноманітного читача?

— Оцей поділ для мене справді дуже умовний і навіть загадковий. Є для мене достатньо видима межа між сценічною, слемовою поезією і поезією, призначеною насамперед для читання. І це не лише якесь таке моє суб’єктивне. На Заході серед критиків є тенденція взагалі застерігати термін «поезія» тільки за другою, тоді як перша — просто «слем», не поезія. Це вже ніби якийсь окремий вид мистецтва. Всі багато говорили про синтез мистецтв, про те, наскільки це добре й наскільки важливо, щоб мистецтво не залежувалося у своїх шухлядках, — і от маємо слем, поетичний перформенс. Це все речі не нові, а просто наново винайдені, але вони дуже розширюють аудиторію; якась велика частина з тих, хто приходить на слеми, можливо, далі зацікавиться боксом чи боями без правил, але хтось, напевно, почне читати поезію. «Літературні частини» всіх незліченних літніх фестивалів, переважно погано організовані й заглушувані музичною сценою, попри все, також дають свій ефект: хтось, хто втомиться стрибати під сценою і забреде туди, щоб випити вина і краєм вуха щось послухати, можливо, відкриє для себе цікавих авторів і буде їх читати.

— Чи плануєш ближчим часом видання якоїсь нової книжки?

— Є кілька десятків нових віршів, хочу їх зібрати і видати — ото і все. Як буде називатися, де вийде — ще невідомо.

— Що зараз пишеш?

— Вірші, есеї — те, що завжди. Останнім часом більше перекладаю, ніж пишу, просто так складаються обставини — є багато ідей стосовно того, що перекласти, і щасливим чином знаходяться видавці, які готові це видати.

— Остап Сливинський — з тих авторів, які активно підтримують культурний обмін з іншими країнами. Ти перекладаєш, береш участь у міжнародних літературних заходах та їхньої організації тощо. Скажи, чи відчув ти за той час, що цим займаєшся, якийсь прогрес в ознайомленні української читацької публіки з іноземними літературами і навпаки?

— Певно, що є якийсь прогрес в обох напрямах, але чотири роки тому, коли ми розпочинали проект міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові, в мене було набагато більше оптимізму, ніж зараз. Насправді нічого не змінилося, регулярним виданням перекладів художньої літератури в Україні далі цікавиться всього лише кілька видавництв, ніякої державної стратегії ані стосовно підтримки перекладів у нас, ані стосовно просування української літератури за кордоном нема, а це дуже тісно пов’язані між собою речі. Справді помітні автори не хочуть приїжджати до країни, де про них мало хто чув, а їхні книжки виходять мізерними накладами — приїжджають іноді хіба що з якогось «спортивного» інтересу. Що ж до руху в інший бік, то ми дуже втішилися чотири-п’ять років тому, що українською літературою нарешті зацікавилися на Заході, що з’явилася хвиля перекладів, але ось зараз ця хвиля дуже помітно спадає. Ми ніяк не використали цей момент зацікавлення нами, не розробили жодного механізму, який би мав цей інтерес утримувати на якомусь рівні, все спонтанно спалахнуло і гасне, а відповідальні особи в Мінкульті та Держкомтелерадіо (досі не можу зрозуміти, чому презентаціями української літератури на книжкових виставках займається це відомство) навіть цього не помітили. Це одна причина. А друга причина, як на мене, в тому, що українська література, хоч як би це було прикро визнавати, справді дуже кволо розвивається. Наприклад, протягом кількох років поляки переклали практично все найкраще, що в сучасній українській літературі було, що в ній назбиралося приблизно за часи незалежності, й далі перекладати просто нема чого. Я, наприклад, щиро не знаю, що із того, що в Україні з’явилося за останній рік, могло б зацікавити європейських читачів. Але одна, дві чи навіть три якісні книжки на рік — це все одно дуже мало. Часто в таких ситуаціях чути голоси, що ось, треба заохочувати іноземних видавців видавати українську класику. Треба, хоч невідомо, хто і як мав би «заохочувати», бо ніякої програми підтримки українських перекладів за кордоном досі нема. Але скільки в нас класики, яка могла б бути цікавою у світі? Якщо спробувати трохи абстрагуватися від нашого домашнього канону? Шевченко, Леся Українка? Щось із Франка? Коцюбинський, Стефаник, Хвильовий, Домонтович, Йогансен? Може, ще два-три імені. От і все. Тобто на цьому ми теж довго не проїдемо.

— Розкажи про проект українсько-польсько-німецького журналу «Радар», у редакції якого ти працюєш.

— Це повністю тримовний проект, тобто всі тексти як у друкованій версії, так і на веб-сайті з’являються водночас трьома мовами. Редакція так само міжнародна — до української частини редакції входимо Наталка Сняданко та я, а база редакції міститься на Віллі Деціуша в Кракові — це Міжнародний культурний центр, який діє на ренесансній віллі і, зокрема, організовує стипендії для письменників і перекладачів, головним чином саме з цих трьох країн — Польщі, Німеччини й України. Якраз у середовищі стипендіатів і виникла ідея такого журналу. Це складний проект, бо потребує дуже доброї координації авторів, редакторів і перекладачів. Журнал відкритий до дуже різних авторів і жанрів, хоча насамперед нас цікавлять молоді й ще не дуже відомі автори, для яких публікація водночас трьома мовами може стати, зрештою, початком якоїсь міжнародної кар’єри. Поширюється «Радар» у цих трьох країнах — переважно в книгарнях, літературних кав’ярнях, культурних центрах, і до того ж, безкоштовно.

— Що нового плануєш перекласти?

— Те, що має вийти найближчим часом. Це роман «Бігуни» Ольги Токарчук, над яким я вже майже закінчив роботу, а далі беруся за ще одну об’ємну книжку, теж польського автора — «Біла гарячка» Гуго-Бадера. Це репортаж про мандри Росією, про великий автомобільний вояж, який автор здійснив кілька років тому. Це ще одне, зовсім мало нам відоме, часом трохи моторошне обличчя Росії.

— На твоє враження, якого плану тексти іноземних авторів знаходять відгук у нашого читача?

— Ой, не знаю, немає чіткої закономірності. Тут дуже важко щось передбачити.

— Іноді доводиться чути, що український літературний текст, аби зацікавити когось в інших країнах, мусить містити якийсь винятково яскравий і виразний національний колорит, «національний меседж». А часом кажуть, що твір має, навпаки, містити якісь універсальні реалії, універсальні концепції, щоб бути зрозумілим читачам за кордоном. А яка твоя думка?

— Тут кожен має якусь частину рації — мусить бути і те й інше. Та, зрештою, будь-який якісний твір мусить містити «універсальні концепції». Але в кожному разі нецікавим є той, який їде на стереотипах, власних чи накинутих ззовні. «Ось так треба писати, щоб мати успіх у світі», — це безвихідь вже на самому старті.

Розмовляв Олег Коцарев