Re: цензії

«Тривожний місяць вересень» – так називається повість українського радянського письменника Віктора Смірнова, написана 1971-го та екранізована студією імені Довженка 1976-го. Стрічку, між іншим, екранізував Леонід Осика, уже тоді класик українського кіно, який не спеціалізувався на жанрових стрічках. За сюжетом, у рідне село після поранення на фронті повертається військовий розвідник, який вступає в двобій із бандою поліцаїв.

За дивним збігом обставин, нині маємо схожий сюжетний заділ. Військовий розвідник Андрій Саєнко з позивним Бандерас після майже двадцяти років розлуки повертається в рідне село Веселе на Донбасі, аби знайти і знешкодити ворожого диверсанта з позивним Ходок. Зрозуміло, що в часи товариша Смирнова ворог – то посіпаки німецьких нацистів, а в часи нинішні – нацисти російські та їхні українські посіпаки-сепари.

Свій дебютний роман «Позивний «Бандерас» наші сучасники, Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов, створили на основі власного однойменного сценарію. Книга вийшла в день всеукраїнської прем`єри, що останнім часом стало нормальною практикою синергії двох мистецтв – літератури й кіно, та мусить підтримувати. І часто – справді підтримує взаємний інтерес до продукту.

Фільм ще йде в прокаті. Проте автори обіцяли: з книги стануть зрозумілішими деякі моменти, котрі довелося забалакати в процесі зйомок та монтажу. Тим, хто кіно вже подивився, прочитати книжку все одно варто. Хоча б тому, що йдеться про рідкісний, але в часи війни – де факто потрібний жанр військового детективу. Втім, пропоную говорити про військові пригоди, так само популярний жанр навіть там, де з сусідами не воюють і людей не вбивають, а з`ясовують стосунки на дипломатичних полях.

Від початку Незалежності той крихітний сегмент жарової прози, який мала українська література, все ж запропонував роман Леоніда Кононовича «Довга ніч над Сунжею» - військово-пригодницький роман з легкою детективною інтригою. За сюжетом, ветеран Афганістану, приватний детектив і український націоналіст з позивним Оскар мав ліквідувати російського терориста в Чечні. Адже чеченці вважалися союзниками українців у Першій Чеченській й навіть не приховували, що воювали там на боці чеченців проти Росії. За що, до речі, кілька років тому від Росії перепало Арсенію Яценюку. Далі був роман Василя Шкляра «Елементал». Тут уже під час Другої Чеченської український суперагент, щоправда – вояк Іноземного легіону, вивозить із Чечні доньку одного з лідерів опору, а потім – ліквідує російське терористичне кубло. З певною натяжкою до військово-пригодницького сегменту можна віднести романи «Невидима павутина» Богдана Кушніра та «Ворог або Гнів Божий» Сергія Постоловського

Військовий роман вдався. Проте саме детективу з «Позивного «Бандерас» не вийшло з двох причин. І вони, як не дивно прозвучить, проявляються не в фільмі, а саме в романі. Бо сторінки можна перечитати, якщо не знайшов відповіді чи не зрозумів. Але перечитавши, розумієш - є огріхи.

По-перше, Саєнко-Бандерас, шукаючи Ходока, діє не логічно, а інтуїтивно. Маркерами для нього служать недопалок, армійський ніж та вміння володіти ним, факт служіння підозрюваного в «Беркуті» - словом, що завгодно, окрім неочевидного. Навпаки, контррозвідник Саєнко йде за логікою очевидного, а отже – ймовірного. Що характеризує його як сищика не з кращого боку. Навіть особистість Ходока він розшифровує, ставлячи читача перед фактом: дійшов такого висновку, бо автори захотіли. Уважний читач не побачить прямого злочинного зв`язку між фактом, що хтось там лагодив приціл артилерійської установки, й тим, що ця сама особа, полагодивши електрику в штабі розвідників.

По-друге, Бандерас залегендований, як сапер. Але в легенді нема аж такої потреби. Бо Ходок, якщо не дурний, знає – його шукають. І невже української контррозвідки боятиметься більше, ніж «укропівських» саперів? Терористу-вбивці один чорт, від кого шифруватися. Тим більше, як буде сказано далі, Ходок звідкілясь знає про крутість Бандераса. Натомість читач про успішний розвідницький кейс капітана Саєнка не має зеленого поняття. Відомо, чим таким крутий Ходок – і не ясно, чим же крутий Бандерас.

Тут варто повернутися до деталі, яка підсилює драматизм та конфлікти в цій історії. Мова про повернення Бандераса в рідне село, де його знають з поганого боку. Тобто, прийшовши в рідні місця, він насправді опиняється в подвійному колі ворогів: по той бік фронту і в тилу, де мусить діяти на випередження й виконувати завдання. «Докрутити» тут вдається краще, ніж власне детективну лінію. Тож є підозра: саме протистояння з «сепарами», серед яких – друг дитинства Льоха, й спроби достукатися до «ватників»-односельців і було головною метою авторів твору.

Наостанок – деталь, яка теж зчитується лише в книзі. Антон Саєнко не був удома майже двадцять років. Відповідно, подався звідти в люди підлітком. Сталося це в 1994-1995 роках. Коли телевізор мав три або чотири програми, а в селі Веселому Донецької області – взагалі навряд більше двох. Також сільські підлітки навряд могли відвідувати відеосалони чи брати касети на прокат – у селах типу Веселого цього добра в згаданий період не було. А якби в когось і був відик - на той час іспанський актор Антоніо Бандерас ще не знявся в культовому бойовику «Відчайдушний» та трилері «Наймані вбивці». Він тоді був зіркою фільмів Педро Альмадовара, які в селі Веселому підлітки не дивилися б навіть безкоштовно. Їх ніде не показували. Звідки однокласники Саєнка по сільській школі на початку 1990-х дізналися про існування актора Бандераса – ось справжня детективна загадка…

І попри все варто лише вітати появу таких фільмів. Котрі дають життя не менш потрібним для розвитку масової літератури в Україні видавничим проектам. А той, хто тільки зацікавився книгою, нехай неодмінно сходить у кіно.

Оцінка**** (-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.