Жанр: політичний детектив

На обкладинці пропонованої книги – не «особа, схожа на Володимира Путіна». Для її оформлення використано справжнє фото чинного російського президента. Під качиним носом – штрих-код із початковими цифрами «46…», що означає російське походження товару, і водночас – гітлерівські вусики. Під носом у Путіна їх малюють уже майже два роки, від часу вторгнення російської армії на українську територію.

Не зрозуміло одне: чому Богдан Кушнір у своєму новому романі «Невидиме павутиння» називає диктатора, якого треба знешкодити, Володимиром Бутиним. Невже справжній Путін подасть на автора до суду за використання його справжнього прізвища в художньому творі? А красномовної обкладинки для гіпотетичного позов не досить? Насправді Путін міг би судитися як із усім цивілізованим світом, так і з, наприклад, фейлетоністом Василем Рибниковим – той ненависне прізвище використовував навіть у зоофільських контекстах. Ну, а футбольних фанатів Путін міг би виловлювати особисто, мстячись за славнозвісну кричалку, яка розкриває його суть. Тобто, назвати Путіна Путіним у негативному контексті в Україні безпечно.

Оцей «Бутин» замість Путіна дратує в романі найперше. На мій погляд, ніхто й ніщо не могло завадити автора називати речі своїми іменами. Від того, що в фіналі диктатора знищили, художня правда не страждає. Навпаки, додає до пригодницькому роману ще й дещицю альтернативної історії. А будь-яка історія про фактичну перемогу над Путіним поки що є альтернативною. І не лише живий російський президент зазнає атак майстрів художнього слова. У фільмі «Безславні виродки» Квентін Тарантіно легко й невимушено підірвав у паризькому кінотеатрі Гітлера, Геббельса та інших нацистських бонз, завершивши війну в Європі уже влітку 1944 року. Там усі реальні персонажі названі своїми іменами, і ніхто зі споживачів художнього твору цим не переймається.

Повертаючись до більш реалістичних текстів, згадаємо хоча б дуже близький за до «Невидимої павутини» жанром роман Юліана Семенова «Експансія». У його фіналі Штірліц, персонаж вигаданий, знаходить у Аргентині колишнього шефа гестапо Мюллера, персонажа реального, і викрадає його, аби доправити літаком до Москви. Від того, що Семенов описав подію, якої з Мюллером ніколи не траплялося, жоден читач морально не постраждав. А історична наука, по-моєму, цього не помітила.

Тож Богданові Кушніру для кращого ефекту таки не варто було шифрувати Путіна, хоча Бутин – дуже умовний шифр. Компенсацію за таке роздратування є те, що роман «Невидима павутина» читається краще, аніж попередній роман цього автора – «Помста оперативника розвідки».  На прикладі пропонованого твору бачимо той рідкісний для української белетристики випадок, коли продовження значно краще за початок.

Насамперед маємо якісну, чітко продуману та зрозумілу інтригу. Після провалу описаної в попередньому романі операції «Пояс стабільності» Росія почала пряму військову агресію проти України. Провалив справу оперативник російської розвідки Антон Чумак, опублікувавши її схему в книзі. Тут опустимо наївну віру не лише Богдана Кушніра в те, що саме книга тиражем у кілька тисяч примірників здатна зірвати геополітичні плани якогось диктатора. Для сюжету важливо інше: Чумака та його куратора Олександра Габрілайтіса списали на вторинну сировину.

Габрілайтіс прагне реабілітуватися. Тому, коли біля бази відпочинку в Сочі, де любить бувати Бутин-Путін, побачили присутність снайпера, відставлений розвідник-аналітик вирішує реабілітуватися – знайти, хто готує замах на диктатора. Проте довкола йде боротьба за вплив на першу особу РФ, тож історію зі снайпером дехто з відповідальних за його безпеку подають, як театралізовану виставу. Щось на зразок замаху на Гітлера, організованого Гіммлером і ним же попередженого – аби ввійти в ближнє коло. Дізнатися, справжній замах чи це просто гра, можна лише взявши слід диверсанта. Веде він у гарячу точку, на Донбас. Чумак записується у «ополчення», затесавшись до загону сепаратистів. Так ми бачимо війну на українському Сході очима ворога, що цікаве саме по собі. Тож «Невидима павутина», серед іншого – один із перших художніх творів, де ця тема взагалі підіймається.

Які зміни сталися з Чумаком, і як він у результаті вирішив нейтралізувати диктатора, про якого багато зрозумів, простіше дізнатися, прочитавши книжку. Бо друга помста оперативнику розвідки вдалася навіть краще за першу. Взагалі пропонуючи читачеві динамічну – на відміну від статичності першого твору – оповідь, Богдан Кушнір виконує корисну для українців місію. Він карає нашого ворога на відстані. Так, як роблять адепти магії вуду. Хіба що вудуїстські шамани втикають голки в маленькі опудала тих, на кого спрямовують гнів, а письменник може на сторінках свого роману знищувати Путіна з не меншим завзяттям. Адже слово – зброя, гостріша навіть за голку чи ніж. Щоправда, якщо назвати ворога на власне ім’я, магія подіє швидше.

 Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:             

*  Жодної надії;               

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;             

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;             

**** Хочеться краще, але загалом поживно;             

***** Так тримати!             

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.            

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.   

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику       

Оцінка****