Re: цензії

16.01.2025|Ігор Чорний
Бориславу не до сміху
09.01.2025|Богдан Смоляк
Подвижництво, задокументоване серцем
07.01.2025|Тетяна Качак, м. Івано-Франківськ
Володимир Полєк – жива енциклопедія
03.01.2025|Віктор Вербич
Обітниця Олександра Ковча: «Любити, вірити, чекати»
02.01.2025|Галина Максимів, письменниця
Про вибір ким бути: ножицями чи папером
31.12.2024|Михайло Жайворон
Між рядками незвіданих тиш
31.12.2024|Галина Максимів, письменниця
Подорож, яка змінила світ на краще
30.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Femina est…
30.12.2024|Віктор Вербич
Коли любов триваліша за життя
30.12.2024|Петро Білоус, доктор філології, професор
«Небо єднати з полем...»
Головна\Авторська колонка\Хіросіма наших душ

Авторська колонка

Хіросіма наших душ

Деякі новини воєнного часу не старіють із тим самим часом, а переходять у розряд чи то апокрифів, а чи вічної слави. Головне, не пропустити той момент, коли ми ще здатні це розрізняти.

У знайомої письменниці зі Львова на фронті пропав безвісти син, а у харківському міському парку запустили фонтан. Всі ці події, відповідно, на заході та сході України, стають під час війни в один ряд новин, і це лякає. Страшно навіть не те, що сьогодні, коли з неба летять бомби, до поганого швидко звикаєш, а те, що до доброго давно вже ставишся з острахом. Увімкнули світло на вулицях? Чекай тепер російських ракет, які летять «на вогник». Відкрилося кафе? Від нього, мабуть, до найближчого бомбосховища не добіжиш.

Почорніла з горя мати не вірить у смерть сина, не спить ночами, постить у Фейсбуці його старі фото. Молодий львівський програміст, який працював у престижній фірмі, і який писав листи командувачеві, щоб його послали на фронт, до Бахмута. Там і пропав.

Свого часу президент Володимир Зеленський порівняв Бахмут із Хіросімою. Один із спальних районів Харкова теж було знищено. З вікон його будинків було видно, як у місто на початку війни входили російські танки. Неподалік – Німецький цвинтар часів Другої світової. Багато хто з сьогоднішніх окупантів під час бою там і залишився.

До речі, про Другу світову. Сталінське гасло того часу «Все для фронту, все для перемоги!» сьогодні вже не працює. І навіть не тому, що тил нічого не може дати фронту, окрім живої сили, і майже всім – від харчів до зброї – Україну забезпечують країни-партнери. Найгірше інше – «фронт» і «тил» найчастіше поєднує не загальний порив і бажання перемоги, а байдужість і звичка. Страшні речі, якщо замислитись. Причому не лише під час війни.


Тобто зрозуміло, що на війні сьогодні гинуть найкращі – українські письменники, співаки, музиканти. Але найкращі – це також ті, хто в тилу збирає кошти на потреби армії, хто не втік з країни, і хто до ранку не сидить у нічному клюбі, чекаючи кінця комендантської години. Втім, з гнівним патосом про це вже мало хто говорить – звикли. Офіційні новини лише підтверджують нашу байдужість. За добу в Україну повернулося тридцять п´ять тисяч людей, і за цей час стільки ж виїхало за кордон.

З ким ми опинимося поряд після війни? З ким сядемо за стіл, який доведеться накрити між небом та землею? Небайдужі – мертві, решта – звикли до смерти.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери