Re: цензії
- 22.04.2024|Ігор ЧорнийРозтікаючись мислію по древу
- 08.04.2024|Ігор ЧорнийЗлодії VS Революціонери: хто кращий?
- 04.04.2024|Ігор Бондар-ТерещенкоЛеді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
- 03.04.2024|Марта Мадій, літературознавицяФантасмагорія імперського пластиліну
- 28.03.2024|Ігор ЧорнийПрощання не буде?
- 20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наукСвітиться сонячним спектром душа…
- 20.03.2024|Віктор ПалинськийУ роздумах і відчуттях
- 20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професорЖиттєве кредо автора, яке заохочує до читання
- 20.03.2024|Віктор ВербичНіна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
- 18.03.2024|Ігор ЗіньчукКумедні несподіванки на щодень
Видавничі новинки
- Рената Пйонтковська. "Китиха"Дитяча книга | Буквоїд
- Фредерік Верно, "Рейвах"Книги | Буквоїд
- Ніна Горик. "Лінії оборони"Книги | Буквоїд
- Олег Крот. "Комунікації"Книги | Буквоїд
- Таіс Золотковська. "Лінія зусилля"Книги | Буквоїд
- У Vivat вийшла нова книжка Марка ЛівінаКниги | Буквоїд
- Юрій Яновський. "Майстер корабля"Проза | Буквоїд
- Ольга Кобилянська. "За ситуаціями"Проза | Буквоїд
- Іван Франко. "Маніпулянтка"Проза | Буквоїд
- Анатолій Дністровий. "Битва за життя: щоденник 2022 року"Історія/Культура | Буквоїд
Авторська колонка
Сіра хвища для покоління, що відходить
Аналіз одного вірша
Це покоління, яке ментально було українським і в глухі часи брежнєвщини. Як могли – пристосовувалися до умов совєтської окупації, боячись, звісно, і в думках назвати окупацію – окупацією, чорне - чорне. Бо знали, хай і туманно, про долю Стуса, Тихого, Марченка, Миколи Руденка та інших інтелектуалів, які сміли називати речі своїми іменами. Тому й – боялися до отерпу чи ні, але на рожон не лізли.
Це покоління вітало Незалежність України з радістю і острахом – чи ж це надовго? Адже зашпори батьків і дідів, порозкуркулених та постріляних, пофезеушених та поколгоспнених, ці зашпори ще й посьогодні не повиходили з душ їх синів. Нічого дивного – державна влада, на позір українська, в кращому разі нічого не робила для піднесення занепалих українських душ. А як правило – тлумила то здирницькою приватизацією а-ля чікагські хлопчики (як там Віктор Пинзеник казав: якщо, каже, ціни виростуть – відрубайте мені руку! Живе, сарака, з обома…), то постійними мантрами про всеслов’янське братство (яких не уникнув і автор рецензованого вірша), то триманням і надалі планки брехні про «Вєлікую Атєчєствєнную», про велику російську культуру, про занепад Заходу… Чи ж дивно, що на цьому фоні, як когнітивний дисонанс, розповзалися конспірологічні версії, яким, бачимо, віддав належне і Василь Буденний («що нам скажуть в ізраїльськім кнессі»)?.
Василь Стус трагічно чітко розумів, що таких, як він – вільних від совєтської облуди, лишень маленька копта. Слава Богу, що вона була, але маса совєтської інтелігенції ще й подосі видихує комуністичну заразу – можливо, в тому числі й через те, що в бібліотеках сьогоднішніх письменників – членів НСПУ і не тільки, повно гайдарів, катаєвих, вєрєсаєвих, маяковських, а Пушкін та Толстой – то взагалі недвижимі ікони. Але нема ні Стуса, ні Маланюка з їх пекучими словами, ні Багряного, що на дві голови вищий за досі поважаного ними Солженіцина, ні навіть нормального, без дзеверіних, прочитаного Шевченка…
Це покоління вже відходить. І вірш Василя Буденного гіркий не відходом (це, зрештою, природний процес), а розумінням нездійсненності того, про що мріялося та на що забракло сили.
І останнє: «покійного Янкеля зять» - то Кучма.
]
Отже, Василь Буденний, збірка «Мир вам» (Чернігів, «Десна Поліграф», 2020).
Сіра хвища латає підмерзлу до ранку грязюку,
Не спізнилася, бач, ні на день календарна зима.
В лісі дятел морзянку собраттям по духу простукав,
Навіть тим, хто давно, вже від Спаса, нема.
Хай у вирії їм по-пташиному легко ікнеться,
Ну а нам вже не вперш холоднечу у душах долать
Та зважати на те, що нам скажуть в ізраїльському кнессі,
Що порадить слов’янствупокійного Янкеля зять.
Бо самі розучились заготовити з літа дрівця та,
В своїй хаті нездатні і печі уже розтопить,
(Та яка там своя, незалежна для дурників, хата,
В котрій треба й мені, недоумку Господньому, жить).
Сіра хвища латає підмерзлу до ранку грязюку
І латає мізки у промерзлій моїй голові,
Прислухаюсь як серце собраттям по духу морзянкою стука:
Та невже ж оце ми, недолугі, ще й досі живі?
Коментарі
Останні події
- 23.04.2024|14:56Open call на участь у благодійній виставці “1000 ШЕДЕВРІВ, ЗНЯТИХ НА СМАРТФОН”
- 23.04.2024|10:59У Києві презентують роман Галини Лицур-Щадей «Вдома чекає Марко»
- 23.04.2024|09:20Стартував передпродаж на роман Артема Чеха «Пісня відкритого шляху»
- 22.04.2024|15:36У столичному «Комфорт Тауні» відкривається нова «Книгарня Є»
- 22.04.2024|15:15110 тонн макулатури російських і радянських книжок обміняли на два пікапи для ЗСУ
- 21.04.2024|14:39Восени побачить світ роман Степана Процюка про Євгена Чикаленка
- 21.04.2024|14:36У ВСЛ вийде підліткове фентезі Джордана Ліса «Шептосвітичі»
- 19.04.2024|19:24"Бородатий Тамарин" готує до друку книжку Роберта Пíрі "Північний полюс"
- 19.04.2024|18:17Галину Крук номіновано на Griffin Poetry Prize
- 18.04.2024|16:40Автор дитячого фентезі «Кий і морозна орда» розповість про новий мультивсесвіт за мотивами української міфології