|
Аналіз одного вірша
Це покоління, яке ментально було українським і в глухі часи брежнєвщини. Як могли – пристосовувалися до умов совєтської окупації, боячись, звісно, і в думках назвати окупацію – окупацією, чорне - чорне. Бо знали, хай і туманно, про долю Стуса, Тихого, Марченка, Миколи Руденка та інших інтелектуалів, які сміли називати речі своїми іменами. Тому й – боялися до отерпу чи ні, але на рожон не лізли.
Це покоління вітало Незалежність України з радістю і острахом – чи ж це надовго? Адже зашпори батьків і дідів, порозкуркулених та постріляних, пофезеушених та поколгоспнених, ці зашпори ще й посьогодні не повиходили з душ їх синів. Нічого дивного – державна влада, на позір українська, в кращому разі нічого не робила для піднесення занепалих українських душ. А як правило – тлумила то здирницькою приватизацією а-ля чікагські хлопчики (як там Віктор Пинзеник казав: якщо, каже, ціни виростуть – відрубайте мені руку! Живе, сарака, з обома…), то постійними мантрами про всеслов’янське братство (яких не уникнув і автор рецензованого вірша), то триманням і надалі планки брехні про «Вєлікую Атєчєствєнную», про велику російську культуру, про занепад Заходу… Чи ж дивно, що на цьому фоні, як когнітивний дисонанс, розповзалися конспірологічні версії, яким, бачимо, віддав належне і Василь Буденний («що нам скажуть в ізраїльськім кнессі»)?.
Василь Стус трагічно чітко розумів, що таких, як він – вільних від совєтської облуди, лишень маленька копта. Слава Богу, що вона була, але маса совєтської інтелігенції ще й подосі видихує комуністичну заразу – можливо, в тому числі й через те, що в бібліотеках сьогоднішніх письменників – членів НСПУ і не тільки, повно гайдарів, катаєвих, вєрєсаєвих, маяковських, а Пушкін та Толстой – то взагалі недвижимі ікони. Але нема ні Стуса, ні Маланюка з їх пекучими словами, ні Багряного, що на дві голови вищий за досі поважаного ними Солженіцина, ні навіть нормального, без дзеверіних, прочитаного Шевченка…
Це покоління вже відходить. І вірш Василя Буденного гіркий не відходом (це, зрештою, природний процес), а розумінням нездійсненності того, про що мріялося та на що забракло сили.
І останнє: «покійного Янкеля зять» - то Кучма.
]
Отже, Василь Буденний, збірка «Мир вам» (Чернігів, «Десна Поліграф», 2020).
Сіра хвища латає підмерзлу до ранку грязюку,
Не спізнилася, бач, ні на день календарна зима.
В лісі дятел морзянку собраттям по духу простукав,
Навіть тим, хто давно, вже від Спаса, нема.
Хай у вирії їм по-пташиному легко ікнеться,
Ну а нам вже не вперш холоднечу у душах долать
Та зважати на те, що нам скажуть в ізраїльському кнессі,
Що порадить слов’янствупокійного Янкеля зять.
Бо самі розучились заготовити з літа дрівця та,
В своїй хаті нездатні і печі уже розтопить,
(Та яка там своя, незалежна для дурників, хата,
В котрій треба й мені, недоумку Господньому, жить).
Сіра хвища латає підмерзлу до ранку грязюку
І латає мізки у промерзлій моїй голові,
Прислухаюсь як серце собраттям по духу морзянкою стука:
Та невже ж оце ми, недолугі, ще й досі живі?
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2020/03/31/153804.html
|
