Re: цензії
- 08.04.2024|Ігор ЧорнийЗлодії VS Революціонери: хто кращий?
- 04.04.2024|Ігор Бондар-ТерещенкоЛеді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
- 03.04.2024|Марта Мадій, літературознавицяФантасмагорія імперського пластиліну
- 28.03.2024|Ігор ЧорнийПрощання не буде?
- 20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наукСвітиться сонячним спектром душа…
- 20.03.2024|Віктор ПалинськийУ роздумах і відчуттях
- 20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професорЖиттєве кредо автора, яке заохочує до читання
- 20.03.2024|Віктор ВербичНіна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
- 18.03.2024|Ігор ЗіньчукКумедні несподіванки на щодень
- 17.03.2024|Ольга Шаф, м.ДніпроКоло Стефаника
Видавничі новинки
- Ніна Горик. "Лінії оборони"Книги | Буквоїд
- Олег Крот. "Комунікації"Книги | Буквоїд
- Таіс Золотковська. "Лінія зусилля"Книги | Буквоїд
- У Vivat вийшла нова книжка Марка ЛівінаКниги | Буквоїд
- Юрій Яновський. "Майстер корабля"Проза | Буквоїд
- Ольга Кобилянська. "За ситуаціями"Проза | Буквоїд
- Іван Франко. "Маніпулянтка"Проза | Буквоїд
- Анатолій Дністровий. "Битва за життя: щоденник 2022 року"Історія/Культура | Буквоїд
- Павло Паштет Белянський. "Я працюю на цвинтарі"Проза | Буквоїд
- Марк Лівін. "Космос, прийом"Проза | Буквоїд
Авторська колонка
STEFANYK
Василь Стефаник– Бог селянської кривди, яка звучала в Европі дев’ятою симфонією Бетховена. Покутські селяни ж сприймали його Слово, як сороміцьку пісню в жидівській корчмі.
Що людина робить з Богом? Звертається до нього з молитвою всуєі згадує «незлим тихим словом» як щоденний пісний хліб: „Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і, схилившися, слухали, що стіл говорить. Нарікали та й пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінці“ [„У корчмі“].
Не можу відчути, не можу вловити часу, коли Стефаника почали боліти Слова. У Снятинській міській школі? У Коломийській гімназії? Анна Павлик зрушила його серце чи розпусні коломийські дівки, серед яких жив школярем? Таке враження, що Він з тим болем народився, все життя прожив і глушив його алкоголем і грубим словом. Іван Федорак (1890 –1954), який директорував у Русові на початку 20-х років ХХ століття, згадує таке:
„За мною виходить Подюк і Заячківський. Франко безумовно більший письменник від Стефаника, але ніколи не вів себе некультурно, як Стефаник позволяє собі, - каже Заячківський“ [Іван Федорак. Мій шлях. Снятин. 2009. – С.227].
Чомусь усі чи майже усі його сучасники не приймали Стефаника, а торгували його словом, як фарисеї в церкві. І так є по нинішній день. Він вистояв. Витримав. Покутський Прометей, якого приймали за простого Палія:
„Він скакав, танцював, реготався. Віконце дрожало, тряслося, і щораз більше тої крові напливало у хатчину. Вибіг на поріг. Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під землі добувалися скажені голоси і зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огні.
– Я чужого не хочу, лиш най моє вігорить!“ [„Палій“].
Усі спроби створити хрестоматійний, глянцевий портрет Стефаника вбивають осиковий клин у Його серце. Але Він ніколи не був, не є і не буде з князем тьми, тому не вмирає, а після чергової страти половою, яка осідає від словенят, відроджується мов Фенікс. З’являється на Світ Чистим і Білим, мов Янгол в образі Вічної Дитини:
„ – Я йду, йду, мамо.
- Не йди, не йди сину…
Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека. Кожні ворота минав, усі білі вікна. Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи. У днину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.Земля цвіла і квітами своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав за буйний волос.
Кожна квітка кидала йому одну перлу під ноги. Очі його веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі…“ [„Дорога“].
Стефаника не можна, не маємо права читати „залпом“, немов чергову сільську мелодраму. Це український Есхіл – батько української трагедії. А трагічне не піддається сентиментальному знечуленню. Воно потребує вмирання і відродження. А відтак очищення. Тому питання про „літературне мовчання“ Стефаника є навіть не учнівським, а злочинно безтактним. Бо людина раз народжується і раз вмирає. А якщо хтось балакає, що він вмирає постійно і відроджується постійно – бреше. Стефаникове відродження суто індивідуальне. Як тільки нашою (власною?)є наша смерть. Бо ми або проростаємо до Стефаника, або говоримо про мирське. Стефаник йшов по межі: „Кирило Гаморак, приятель, старший від мене на сорок років, сказав: «Не пиши так, бо вмреш»“ [„Cерце“].
Я не знаю, як довго в Україні говоритимуть про Стефаника. Зрештою, мене таке питання і не цікавить. Мені добре від того, що я з таким Чоловіком не розминувся. І Він мене провадить. Не єдиний, але Важний у моєму житті. Якщо наблизитеся, –легко не буде. Але буде СПРАВЖНЬО. Сьогодні така хода майже переможна: „І чого ти, серце моє, гріху багато в собі маєш? І чому ти, серце моє, не тріснеш?“ [„І чого ти, серце моє…“].
Хто хоч раз собі таке питання поставить, той пройде шлях. Стефаник знає.
Євген Баран з Мотрею Стефаник, червень 2019 року
Коментарі
Останні події
- 16.04.2024|18:08Помер Дмитро Капранов
- 16.04.2024|18:05Електронні книжки: що і як читають українці?
- 14.04.2024|20:47«Видавництво Старого Лева» започатковує цикл подій про Схід та Південь України
- 10.04.2024|14:36Переклади книжок Асєєва та Жадана номінували на PEN America Translation Prize
- 08.04.2024|17:579 квітня у Івано-Франківську Юлія Чернінька презентує книгу "Барні 613"
- 08.04.2024|13:56Війна та нові співбесідники для України
- 08.04.2024|13:54Польською вийшов друком роман Олександра Клименка «Орфей і Соломія»
- 05.04.2024|16:06У ВСЛ виходить новий роман Юлії Чернінької "Спадок на кістках"
- 04.04.2024|17:19Анатомія Шонди Раймс, або Як уникнути покарання за серіали? Лекція від кінокритикині Катерини Сліпченко
- 20.03.2024|14:23У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук