Що ж до «Шизгари» Сергія Батурина, то, по-перше, це повість, по-друге, свої злободенні романи автор не кидав писати, а просто на якийсь час перемкнув жанровий регістр. З гостросюжетної оповіді – на майже документальну, але обрамлену безумовно художнім, ба навіть романтичним сюжетом. Але навіть у такому форматі це ніяка не безтурботність чи безвідповідальність супроти всуціль «майданного» нашого часу в літературі, бо відповідні книжки за патріотичною пазухою наш автор має. Проте він все одно залишається мало не таким собі романтичним одинаком посеред стурбованого грімкою риторикою люду, що заповнюють свої епохальні твори (тобто не «нетлінні», а всього лише присвячені тій чи іншій епосі) суцільним моралізаторством, що межує зі старечою депресією.

Натомість «Шизгара» Сергія Батурина не така. Її автор вибухає цілим букетом спогадів про 70-ті роки ХХ століття, що минали у Печерському районі Києва в СРСР, але у них ані «помирав уражений проліском сніг», як у дисидентській наші класиці, ані швендяли Хрещатиком шахраї-спекулянти, як у пізнішому «переможному» парку нашої автури.

Річ у тому, що це цілком практична, «енциклопедичного» кшталту повість з романтичним, повторимося, сюжетом (підліткові ігрища на лавочках під під’їздом), яку б назвати «романом речей», як у наських сусідів, що мають навіть «співця ґудзиків», але видавничий обсяг не дозволяє. Ну, то нехай буде повість – про ті часи, що у нашій мемуаристиці якось обминали увагою, славою та іншими жанровими почестями. Річ у тому, що в «Шизгарі» мова про «застій» - благословенні часи радянського палеоліту, коли абсолютно нічого, крім заборони гурту «Kiss», не відбувалося, бо про локальні війни, які Радянський Союз вів по всьому світу, підтримуючи «демократичні» режими, по радіо не розповідали і в телевізорі не показували, тож усе, як за царя-батюшки, благоденствувало. А що ж отруювало життя молоді – і в повісті Батурина, і в житті київського молодняка? Брак червоної рути на місцях? Відсутність Івана Купали на дніпрових кручах? Замала кількість тріо Маренич на двох (єдиних) каналах ТБ? Аж ніяк.

Цей хутірець, що Києвом зветься, як його називали у 1930-х, будучи призначений столицею Радянської України насправді бідував без заморського краму, якого не вистачало комсомольській нашій юні. Це номенклатурні її члени, будучи виписані зі своїх прикарпатських глибинок на догоду інтернаціональній доктрині, мали все, що хотіли зі шмаття і їдла-пиття, а пересічне юнацтво змушене було терти які-небудь польські джинси жорстким дніпровським пісочком, щоби ті, «постарівши», стали схожі на тодішній атрибут молодіжної  моди.

Отже, мова про речову, галантерейну, а заодно – гастрономічну та кулінарну складову епохи «застою», яка у «Шизгарі» змальована якнайдетальніше. Пригоди героїв у спальних районах нашої радянської Вітчизни, назви музичних гуртів і ціни на модне шмаття майже всюди були однакові. Пісні під гітару біля під’їзду, перше шкільне кохання, магнітофонні бобіни та інша ностальгійна, вже згадувана тут галантерея і бакалія того періоду – винні «бомби» і «бецмани», «по­лотняна торба з набитим олійною фарбою трафаретом «Slade» а також, безперечно, вартість і якість джинсів. «Справжні фірмові джинси, — які-небудь «Лі», «Ренґлер» чи «Супер-райфл», - коштували до ста вісімдесяти карбованців, - повідомляє автор. - Напівкустарні ж псевдоковбойські панта­лони «техаси» з братніх країн в молодняка абсолютно не котирувалися й презирливо звалися «чухасами». Мало того, що геть усі ті чухаси: і польські «Odra», і індійські «Miltons», і решта — шилися не зі справжньої цупкої джинсової тканини, а з легкої х/б, так вона, з ве­ликого розуму виробників, була пофарбована стійкими барвниками, так що чухаси ще й не «терлися», тобто, не мали ані форми, ані вигляду».

Саме на цьому галантерейно-кулінарному тлі відбувається історія кохання у цьому романі, приперчене «київськими» подробицями молодечого життя – бобіни-магнітофони, лавочки-гітари, сексу-в-Радянському-Союзі-не було. Головне, що автор чи не вперше у нашій літературі звертається до споду 1970-х, які у нас чомусь звикли не помічати – мова повсюди лише про грімкі 60-ті, які через це й тягнуться без кінця й початку. Але ж було на радянському Марсі ще й тихеньке малоросійське життя. Джинси в спекулянтів, тричі перезаписана музика, інша «модна» буденщина. «В кондитерському відділі - цукерки (шоко­ладні ще були), але торт зазвичай - лише бісквітний… У хлібному - нормально: булки, батони, паляниці, «кирпичики» (саме так, ніякі не цеглинки), калачі-хали й рогалики, сайки й «городські», український та «мо­сковський»… А от «жулік» - смачна житня булка з родзинками — геть зник ще наприкінці шістдесятих».

Цікаво ж, що увесь цей ностальгічний крам знову виринає на поверхню історії вже у таких ось «самописних» хроніках того «ностальгійного» часу.

Сергій Батурин. Шизгара. – К.: Нора-Друк, 2016. – 206 с.