Люблю сього чоловіка. У час світового дуріння на тему мужоложства, заквецяного кольорами веселки, небезпечно стало признаватися в чоловічій дружбі, але, гадаю, до 80-  річного поета це таки можна сказати. 

Знаю, що до своїх високих літ він набрався – нателіжився не тільки орденів, але й гострих шпичаків. Зрештою, він і сам все життя був шпичакуватим… Знаю і гостру, як лезо, відповідь геніальної Ліни Костенко на питання – що у них відмінного з Драчем? Ліна Василівна під дих садонула: «Драч дихав Лєніним, а я від нього задихалася!». Мова йде про поезію Драча «Дихаю Лєніним»…Дихали ним усі – крім Стуса, що сидів, та Ліни Костенко, яка заховалася від світу в домашній вежі, зведеній її чоловіком. Сідати та ховатися не могли усі українські поети… 

Читав недавно і пласке твердження Федюка – мовляв, Драч займався ядерним роззброєнням, а Павличко – армією, і бачите до чого докотилося… Такі дурниці і спростовувати неохота, бо не Драч і Павличко керували армією, підписували ядерне роззброєння, зрештою, коли у нації нема вождів – тоді поети стають її вождями. До речі, ядерне роззброєння порятувало б нас від російської агресії? Що – у відповідь на окупацію Донбасу ми би шарахнули ядерною ракетою по Москві? 

А за що ж люблю Драча? За поезію задерикувату – оту, що «Баладою про випрані штани» позначена. Хай і з впливом Маяковського та Вознєсенського, бо про нашого Михайла Семенка з його випендрьожним «Кобзарем» хтозна чи й Драч чув у часи своєї молодості – комуністи пильно ховали український модернізм, лишаючи калину та гопака…

А може й за політику, що нею займався 5 років і став дурнішим у 5 разів – за його зізнанням. Ні, його керівництво Держкомітетом не було вдалим, хоча звільнили Драча лишень за те, що Табачника послав туди, куди йому й треба йти. Але першим головою Руху стати – то таки треба було сміливості. Бо он Борис Олійник, який також був у числі започатковувачів Народного Руху за перебудову, швиденько здрейфиф, за що та ж таки гостроязика Ліна Костенко стала звати його просто: «б. Олійник». 

До речі, коли я став щось гостре пропонувати щодо перекинчика Олійника, Іван Федорович докірливо зауважив: «Василю, ми ж християни!». 

Люблю Драча за його поставу – доволі широкий, він, виступаючи, часто береться за місце, де мав би бути широкий козацький пояс, і тим нагадує десь, може, Бульбу, що зустрічав синів із Могилянської академії. Люблю його за гострий  погляд – фотографує нас молода чернігівка Мар’яна, а він помічає: «Ти диви, як сексуально ніжки поставила!». Та аж зашарілася від такої відвертості старого поета. 

Люблю його за поезії про старого Бажана, що повторював слова забороненого Евгена Маланюка «Час, Господи, на самоту й покору!», за оте «Старіємо, Паруйр, старіємо», за вірші, зрештою, про гриби, що їх в інеті навіть знайти я не зміг. За кіносценарії люблю. І чекаю – хто би змусив поета написати мемуари? Їх так бракує в українській суспільній думці! 

Люблю його за парадоксальність мислення, хоча один раз таки і таки його здивував, назвавши улюблену ним японську культуру високорозвиненою і примітивною. Було це на якомусь рухівському зібранні, коли ми сиділи, пропускаючи мимо вух нецікаві зтрибунні балачки.

 Коли востаннє ми бачилися в Чернігові і вели ми гуртом Івана Федоровича до педуніверситету, я попереджую, щоб не перечепився та не впав, а Драч миттю й реагує, знаючи про мою декомунізаторську місію: «Та нічого – зразу й вулицю назовеш!»… 

    А чому не встиг написати вчасно до ювілею? Та все ніколи («Не інакше – врекли» - з його вірша про нікольство).