Це не можуть бути спогади, бо я не знав Олега Лишеги (30 жовтня 1949 – 17 грудня 2014). Я бачив картинку – не завжди ідеальну, і не завжди зрозумілу мені. Не влазив у спілкування, бо .. не влазив. Пригадую, як у листопаді 1994 року познайомився з Лишегою на квартирі Прохаська. Були такі часи. Привів мене Ципердюк, бо там, за його словами, буде Лишега. Я знав тільки збірочку „ Великий міст“, яка мені нічого не говорила про автора.

Ми сиділи в напівтемній кімнаті. Крізь просвіт від скла у дверях ( а може просто були прочинені двері) виднівся лик Олега: велика борода і тіні замість очей, які інколи пронизувала блискавка світла. Я хотів знати, з ким говорю (майже анекдотична ситуація з Миколою Воробйовим і Ґором Відалом, розказана свого часу Андруховичем: на якомусь прийомі в Америці Воробйов захотів випити з Відалом, сподобався йому. Сказав перекладачці. Та підійшла до письменника і почала переконувати, що тут поет з України знає творчість Відала і йому буде приємно з ним познайомитися. Відал чемно підійшов, і Воробйов раптом захотів показати своє знання англійської, й запитав: «Хто ти такий? ») …

Лишега не зрозумів мого сільського дилетантства і … розплакався: „ Звідки ви всі взялися? Чого ви хочете знати про мене більше, аніж я сам можу собі сказати?! “. Словом, я звідти пішов з чітким розумінням, що Лишега – дивак або ж дітвак.

Потім, дякуючи Карпʼюку, котрий Василь і котрий брустурівський поета і видавець, можливо, видавець кращий, ніж поет, зініціював фестиваль імені Тараса Мельничука, на який запросили Лишегу. Відтоді, се 2009 рік, Лишега був постійним гостем фестивалю Мельничука і першим його лавреатом, а відтак і фестивалю імені Квітки Цісик у Лісках, де ми спілкувалися, нехай спорадично, але ці спілкування були. На передостанньому лісківському фестивалі Олег вподобав мого малого (сина) і дуже просив мене, аби я залишив його із ним бодай на одну добу. Я не залишив. Тепер шкодую.

Лишега помер раптово і нелогічно. Хоча знайдіть логічну і не раптову смерть. Разом з Карпʼюком і Степаном Процюком був на похороні, ще й так склалося, що від хати до церкви, а відтак до цвинтаря ніс портрет Лишеги.

Цьогоріч в рамцях чергового фестивалю Мельничука група літераторів їздила у Белеїв на Долинщину, де проживає дружина Лишеги, режисер-документаліст п. Дарка Ткач, і де ми вшановували поета. А в листопаді провели вечір памʼяті, на якому виступала п. Дарка і читала свої вірші, присвячені чоловікові.

Після смерті Лишеги я прочитав його книги есеїв, видані Малковичем і Рутковським-Ґабором („ Поцілунок Елли Фіцджеральд“ і „ Старе золото“), і для себе зробив висновок, що сучасну українську літературу я не зможу інакше оцінювати, аніж справжністю Лишеги. Так склалося історично. Сьогодні минає рік, як Олег пішов у засвіти. Нам залишається вести діалог. Бо сей дивний чоловік говорить. І Голос його проникає у серця людські.