Шевченківський комітет за Гончара, за Яворівського, за Дзюби, за Лубківського, за  Жулинського, за Олійника – завжди притча во язицях. Найбільше намагався щось змінити в сій шерезі „мертвих, живих і ненароджених“ Іван Дзюба. Хоча за головування кожного якась та Людина творча потрапляла в орбіту нагороджених. Тут згадуються імена Тараса Мельничука, Ігоря Калинця, Леоніда Талалая, Володимира Базилевського, Олеся Уляненка, Євгена Пашковського, Ігоря Римарука, Василя Герасимʼюка, Вʼячеслава Медвідя, Василя Слапчука, Анатолія Кичинського (контекст премійованих літературознавців я опускаю, тут, порівняно із письменниками, ситуація краща). Закулісні „комітетські“ ігри або доводили до інфарктів (Григорій Нудьга), або ж до глибокого розчарування (Ігор Павлюк). Уявляєте собі картину, серед ночі тобі телефонують і вітають з Шевченківською премію, а на ранок по радіо передають інше прізвище. Виявляється на світанні відбулося ще одне, позачергове переголосування…

Хаос і спонтанність для творчих спілок – органічний стан. Коли ж гер Янукович звузив установи та інституції, які мали право пропонувати кандидатів, почалася чергова „вакханалія“ на могилі Шевченка: корумпованість та клановість т.зв. Національних творчих спілок зашкалювала і зашкалює…

Сьогоднішнє „соломонове рішення“ Національної спілки письменників України допустити всіх претендентів „на папаху“ є найправильнішим. Не кажу найсправедливішим. Бо се рішення відкидає звинуваченням у якихось  заангажуваннях чи лобіюванні, і перекладає усю відповідальність на Комітет. Нехай читають, а не тільки займаються інтригами.

З тих  28 літераторів, які опинилися в ролі „щасливців“, яких допустили до черги, є декілька імен вартісних. Назву Володимира Даниленка, Василя Кухту, Любов Пономаренко, Степана Процюка, Василя Рубана, Богдана Чепурка, Олега Чорногуза. Щодо інших – я промовчу. Хоча, той же Павло Вольвач і Станіслав Чернілевський як поети, починали не просто обнадійливо, але сильно; Петро Сорока найцікавішим і найоригінальнішим залишається у своїх денниках, ще якби залишався „чистим“ письменником, а не перебирав на себе то ролю християнського місіонера, то лісового духа. Є декілька імен одіозних, та ж Марія Якубовська, яку „висунув“ Конгрес українських літераторів (є і такий). Є декілька імен молодих і перспективних – Костя Мордатенко, Вʼячеслав Гук. Є декілька традиціоналістів, дисидентів,  авантюристів літературних, графоманів … Словом, як на тому Ноєвому ковчезі…

Але мене хвилює інше (ніхто не повинен знати, що мене це вже і не хвилює). Розмовляв я десь місяць тому з одним своїм знайомим про „шевченківські перегони“, й він мені каже, що вже знає імена лауреатів 2015 року. При цьому додає: „Тут головне правильно себе повести і правильно витримати павзу, тоді черга дійде й до мене“. „А як же естетичний рівень?“ – наївно запитую я. „Ти бачив, кого висунули? Тоді я що, не вартую?!“…

Можна писати багато і ріжного про переваги і недоліки сучасного літпроцесуального стимулювання преміями. Твердити, що Шевечнківська премія – пережиток тоталітарного майбутнього чи нею не повинна опікуватися Держава. Говорити про торгування лауреатськими значками і корпоративні змови. Все це нечистої води балачки.

Найголовніше те, що ніхто не ніхто не згадує імені Тараса Шевченка. Бо там де торгують, питають про ціну, а не про те, як ти називаєшся і  ким працюєш…

P.S. Кажуть, що комуніста і „головного комітетчика“ Олійника  хочуть замінити на естрадного писателя Андруховича. Якщо це правда, повний „алєс капут“ не літературі, – вона жила, живе і буде жити за своїми законами, – повний „алєс капут“ ідеї позитивних змін в культурі. Значить, ми й далі залишаємося тими, кими стали в сучасному світі, – варварами. Але в чому завинив Тарас Шевченко? Сего зрозуміти не годен…