Більшість дискутантів схильні ігнорувати об’єктивний характер явища, який доречно було б назвати «культурним ескапізмом», з огляду на те центральне місце, яке посідає читання в структурі культурного самовідтворення «галактики Гуттенберга».

Більшість списують проблеми книжкового ринку на нашу вітчизняну недолугість (письменників, видавців, власників книгомереж, – кожен обирає своє, але всі хором – дер-жа-ви!). При цьому посилаються на сусідів. З одного боку, на Росію, де на прикінці 90-х книжкова індустрія вийшла в число прибуткових, та, з іншого боку, на Європу, де книжками торгують у престижних торгівельних центрах, на сотнях і тисячах квадратних метрах. Аргумент серйозний і потребує детального розгляду, але тут обмежуся лише двома побіжними міркуваннями.

Російський книжковий бум, на мою думку, був викликаний трьома чинниками: а) не до кінця задоволеним культурним попитом (чи навіть голодом) радянських людей, які нарешті отримали доступ до класики і культурних альтернатив; б) сприятливою кон’юнктурою у вигляді вчасних інвестицій і практично вільного ринку, – до того ж, не лише Росії, а й цілого російськомовного СНД; в) кризовим станом російської самосвідомості, в який країна увійшла в період пізнього Єльцина (як відомо, саме в стані кризи людина особливо активно поглинає плоди чужої мудрості). 

Європейське книговидання і книгорозповсюдження, що викликає тиху заздрість в української інтелігенції, є спадком великої культури і не менш блискучої цивілізації, золоті часи якої вдалося спостерігати нашим мігрантам і туристам у пам’ятні 90-ті. Цей спадок складають також архітектурні ансамблі європейських міст, знамениті театри, музеї і галереї. Усе це залюбки відвідують і фотографують туристи з Японії, Китаю, і вже значно менше – з Росії та інших країн СНД (оскільки віддають перевагу більш активним формам відпочинку). Простіше кажучи – усе це видається і спонсорується, але скоріше за звичкою і з почуття самозбереження. Моє побіжне знайомство з життям європейців говорить про те, що Гайдеггер чи Кафка присутні в їх житті такою ж мірою, як фонтани Версалю чи «Соняшники» Ван Гога. Вони є, і цього досить. Виявляти справжній інтерес до цього можуть хіба лише туристи.

Із державного та інших бюджетів виділяються кошти на те, аби утримувати культурний спадок в належному (музейному) стані, а також кошти на те, аби утримувати людей, які присвятили своє життя тому, щоб про цей спадок писати статті і монографії, читати лекції в університетах та обговорювати його на конференціях. Я розумію заздрість наших «працівників культури» щодо цього бюджетного розкошування, але тут вже нічого не вдієш – немає в Україні для цього ні належних коштів, ні традицій, ні відповідного статусу, який треба було заслужити не роками, а сторіччями подвижницької праці.

Але зараз, якщо абстрагуватися від долі конкретних індивідів-членів української спільноти, які, попри все, бажають стипендій, пенсій, великих гонорарів, телеефірів і багатотисячних тиражів, наші шанси зрівнялися. Незалежно від того, хто скільки надбав у власну культурну скарбницю, настала інфляція смислів, яка перетворює на фантики і наші скромні купюри, і їхні грандіозні заощадження.

Програми заохочення до читання прийшли до нас із Європи. Європейські хранителі культури побачили, що їхня паства стрімко розчиняється в тумані клубно-інтернетної доби. Поняття, символи, запитання і відповіді, які несе традиційна культура у вигляді друкованого слова, практично не має відношення до життя тієї європейської молоді, яку я міг спостерігати у центрах Мюнхена, Брюселя, Кракова, Парижа, Берліна. Це життя і його центральні теми мають значно більше схожого з хрещатицькою пивною публікою вихідного дня, ніж думають наші єврооптимісти. Тільки що замість троєщинсько-броварських діаспор, тут перед ведуть курдсько-алжирські, а офісна братія в кафе не зображає з себе поплічників Аль Капоне, а скоріше косить під панків-переростків. Писати для них у Європі ще тільки вчаться, а в нас уже є певні здобутки – і Дереш, і Женя Галяс. А Лесь Подерев’янський – це взагалі авангардне явище, до якого в Європи ще руки не доросли. Щоправда, коли вони доростуть, то ми знову будемо… в ар’єргарді, скажемо тіпа по-культурному. 

* Розумникам, які люблять коментувати на сайті: не треба звинувачувати мене в плагіаті назви з Боеція чи ще когось. Це я практикую такі контрабандні методи залучення культурної спадщини до сучасних контекстів.