Заходив днями в книгарню "Наукова думка" на Європейській площі. І зрозумів остаточно – щось із нашим книжковим господарством не так. От закрилася книгарня «Сяйво», як перед тим ще з десяток подібних крамниць на Хрещатику. У центрі лишилися тільки "Знання" і "Наукова думка", не рахуючи бутіки і кіоски в «Глобусі». Отож можу вам офіційно повідомити – вони порожні. У них немає відвідувачів, і ще менше покупців. Це страшна таємниця, але Україна таки справді – «зона культурного лиха» (брати Капранови). І не тільки тому, що не пишуть, не видають і не торгують, але передовсім – тому що не читають і не цікавляться книгою. Ніякою.

Ось це відкриття привело мене до логічного завершення тих сумних констатацій, що ними традиційно наповнюються мої колонки на «Буквоїді». Пам’ятаєте: нема чого читати, не хочеться писати... І ось вона, фінальна крапка. А тут ще й підтвердження, суто для чистоти експерименту. Заходжу на Рейтарську. А тут замість книжкового магазину, який відкрився вже у постпомаранчеві часи, вже запрошує нас магазин зоотоварів. В цьому елітарному старокиївському кварталі є кому цікавитися дієтами для котів і собак, але книжки читати нікому.

Тому я знімаю всі звинувачення з вітчизняної письменницької братії і відчуваю все менше готовності до акцій протесту з приводу рішень Київради, або ж її не менш корумпованих клонів у вигляді райрад. Тому що український народ не хоче читати. Ні Пушкіна, ні Шевченка. Ні Джойса, ні Андруховича. Ні Достоєвського, ні Дюма. Ні Забужко, ні Матіос. Український народ хоче їсти, дивитися телевізор і слухати радіо «Шансон». Можливо, він хотів цього завжди, але тільки зараз йому це дозволили робити вільно.

 А хто б йому міг це заборонити? Українська інтелігенція. А де ж вона, і куди ж вона дивиться? Розбіглася в різні боки, а саме: а) маргіналізувалася і втратила будь-який зв’язок з дійсністю, б) подалася в обслугу політики і бізнесу й там злилася нарешті з українським народом в спільних потребах, але розійшлася з ним у можливостях їх задоволення. Частина цієї інтелігенції їздить у депутатських шестисотих лімузинах і має кабінети на Банковій та Грушевського (одну панську приймальню я знаю навіть у Будинку письменників). Інша частина їздить на електричках до своїх шестисоткових «фазенд», а при цьому «дописує» або «дочитує» якийсь загальнонаціональний часопис, що друкується тиражем від 1 до 3 тис. прим.

Свободу не спинити. Хоч як би не прагнула українська інтелігенція затягнути український народ в тенета високої культури і національної свідомості, але не втримавши за гриву, за хвоста вже не впіймаєш. Наш народ тепер має не тільки «талант» і «фабрику», але й Савіка Шустера, Валіда Арфуша, Альошу і безліч серіалів. Я вже не кажу про російське кримінальне і воєнне телевізійне вариво, яке щедрою рукою розливає по всіх наших телеканалах невидима рука... ринку.

І все це закономірно. Все це мало статися як не з нами, так з нашими дітьми. Бо світ змінився, так само, як це траплялося вже не раз в історії цивілізації. Світоглядні рефлексії, суспільні інтереси, культурні проекти – все лишилося в минулому, так само як академічна вченість, художня вартість і бюрократичне сумління. Панує світ шоуменів, піарщиків, політтехнологів, рекламістів, арт-директорів, діджеїв, депутатів, слемерів, камеді-клабників та інших звьозд. Україна в цьому процесі пасе задніх, тому у нас книжка ще асоціюється з традиційною культурою. А в них книжка вже давно інтегрована в культуру нетрадиційну, і тому дає прибуток.

На завершення – про мого друга юності Андрія Кокотюху. Його титанічні зусилля, спрямовані на те, аби прищепити українському інтелігентському середовищу смаки і звички маскультівської індустрії мають в історії вітчизняної культури тільки одну аналогію. По суті, Кокотюха – це другий Іван Франко, який так само безуспішно тягнув до світла прогресу й соціалізму патріархальне галицьке українство. Соціалізм невдовзі в Галичину прийшов. І книжковий ринок в Україну прийде, можливо, з тим же успіхом...