Слово «секс» може або тішити вухо, або різати його. Може притягувати погляд або дражнити око. Проте байдужим не лишає нікого.

Скажімо, друковане видання, коли треба підняти тираж, виносить заголовок зі словом «секс» на перші шпальти. Це слово може прозвучати в анонсі, скажімо: «Далі в нашій програмі ви побачите…», і згадка про секс змусить людей мужньо перетерпіти рекламу. Просто сказане вголос слово «секс» змушує глянути в той бік, звідки воно прозвучало. «Скільки можна про секс!» - кричать вчительки української мови та літератури, а колеги, що викладають іншу мову та літературу, підтримують їх. «Заборонити навіть згадку про секс! Це розбещує наших дітей!» - вже кілька років товче в усіх інтерв’ю голова Нацкоммому Василь Костицький.

Це слово – найпопулярніше на ринку друкованої продукції. Воно має космічну кількість посилань у віртуальному просторі інтернету.

Політологи, політичні аналітики та політичні журналісти одностайні в одному: свій високий рейтинг Тимошенко втримує передусім завдяки тому, що її іміджмейкери, креативщики та фотошоп експлуатують сексуальну привабливість Юлі. Цей політик прямо асоціюється з сексом. Чоловіки її просто хочуть, навіть побачивши на картинці, а жінки хочуть бути такою, як вона – бажаною та агресивною, аби мужики слухалися, саме в такій послідовності. Здебільшого ж політики, незалежно від статі, взагалі сексуально не привабливі та до сексу байдужі (окрім, звичайно, моїх улюблених Джона Кеннеді та Біла Клінтона). Тобто, секс для політиків – не основне і навіть не другорядне, інакше б вони з політики давно пішли. Якби було не так, всі політичні кампанії будувалися б на слогані: «Я красівий!»  

Але нещодавно я прочитав: секс у образі Юлії Володимирівни можна експлуатувати ще років із п’ять. Проте навряд чи буде багато заперечень стосовно того, що в образі Тимошенко сексу набагато більше, аніж у її реальному житті. І ось звідси перекидаємо місток від сексу до ринку. Зокрема – книжкового, і виключно – в Україні.

«Ринок», як і «секс», для всіх, кого в Україні цікавить книжка (автор, видавець, так званий критик, споживач) – слово-подразник, слово-паразит і одночасно – слово-рятівник. Варто лише вжити слово «ринок» по відношенню до книги, яка друкується в Україні – все, одні починають ринок захищати, інші – лаяти за його суворий диктат.

Захопившись, сторони навіть не усвідомлюють – в житті української книжки стільки ж ринку, скільки в повсякденні Юлії Тимошенко – сексу. Винесене на обкладинку чи першу шпальту слово «секс» зовсім не означає, що зміст буде цим самим сексом наповнений. Це в більшості випадків – лише слово! Аналогічно «ринок» для книги, зробленої в Україні для внутрішнього користування – теж, НА ЖАЛЬ, поки що лише привабливе або відразливе слово. Довкола якого можна дискутувати так само жваво і без перерви на обід, як довкола того, потрібен чи не потрібен секс.

До чого це я, запитаєте ви? Пояснюю: до тотальних звинувачень у «ринковій» орієнтації, котрі отримують видавці та автори. Коли в Сергія Жадана в чаті на «Буквоїді» щиро запитали, що повинен писати молодий письменник, аби не поповнювати полиці з чтивом, відповідь була: «А де ви бачили полиці з українським чтивом?» Немає, з чим боротися. Ті, хто нарікає на ринок, борються з власною тінню та комплексами, подібними до сексуальних. Адже лише сексуально поранений може обурюватися, коли хтось десь згадає про секс. Хоча самого обуреного теж зачинали в гріху і випустили в світ грішним.

Хрестовим походом на книжковий ринок давно пішов, наприклад, пан Іван Рябчій. Ось тут хоча б подивіться: чоловік звинувачує видавців у тому, що вони працюють для ринку, а його перекладів не хочуть видавати, бо женуться за прибутками. Проте цей шановний громадянин України забуває – якби видавці СПРАВДІ працювали для ринку, тобто, якби ринок таки існував на ділі, а не на словах, знайшлося б місце і його, мабуть, геніальним перекладам тих письменників, чиї книги не читають погані дівчатка в метро. Гаразд, пане Рябчій, перекладайте та викладайте в інтернет. Хто заважає? Але ні, людина прагне паперової книжки, за яку захоче гонорару. І книжка повинна десь продаватися, та ще й аби люди її купували. Значить, ринок поганий, закони його вовчі, але на гроші людина все одно розраховує…

Хоча ринок із благодійністю не має нічого спільного. Вірніше, має: мільярдер Пінчук має благодійний фонд. Проте він заснував його вже після того, як став мільярдером.

Невідомо, проти засилля чого виступають сноби, котрих збирає довкола себе сайт «Літакцент». Для них будь-який тираж книги в Україні, котрий перевищує 500 примірників, вже є ненормальним. А місце, де книгу з великим тиражем найбільше купують, є зоною культурного лиха та культурологічною катастрофою. Тут теж починають нарікати на ринок з таким виглядом, ніби в кожному селі є книжковий кіоск. І в тому кіоску поруч лежить висока поезія та низька проза. Ми розуміємо, кажуть сноби, видавці хочуть видавати Карпу, бо вона користується попитом (замість прізвища Карпи можна вставити будь-яке інше, у «Літакценту» до тих, хто популярний, є власні рахунки). Проте не розуміють, а швидше – не хочуть розуміти: без ненависного їм книжкового ринку з його бездушними законами їхні фаворити, автори герметичних занудних текстів, так само загубляться. Причому – безповоротно.

Без сексу не народиться людина. Вона не може без нього не те, що жити, а навіть існувати, як без води.

Без ринку не народиться книжка. Вірніше, народиться, але не житиме. Бо живе та книга, яку хоч раз прочитали. А для цього пішли в магазин, вибрали і купили. Видання, здійснені за гранти – штучно запліднені та мертвонароджені. Надруковане власним коштом автора – онанізм, тобто, оргазм від самого себе, рухи для власного задоволення. Правда, якщо актор, котрий надрукувався за власний рахунок, свої книги ПРОДАЄ, а не роздаровує, він уже не мастурбатор, а повноцінний гравець того, що в нас називається ринком. Він вартий поваги.

«Старий, давай обміняємося – я тобі свою, ти мені – свою!» - часто чую я від людей на різних книжкових ярмарках. В мене нема своїх книжок. Аби помінятися, я мушу купити книгу з моїм прізвищем на обкладинці у видавця, що я, до речі, роблю при потребі. Те ж саме пропоную робити тим, хто сам собі видавець: або продавайте, або не даруйте. Натуральний обмін тут не годиться, інакше це не ринок, навіть не базар, а торгове місце часів громадянської війни, коли примус міняли на чотири яйця.

Вимагаючи від видавців таких грошей, як платять колегам у Росії, українські колеги чомусь при цьому не проводять паралель між відсутністю мережі книжкового розповсюдження та своїми (нашими!) мізерними заробітками. Колеги переконані – видавці додруковують їхні тиражі потай, аби обікрасти письменника. Видавці, може, так би й робили, аби ті додаткові тиражі було де і як успішно, бажано – оптом, реалізовувати.

Формування ринкових сегментів залежить від кожного з нас. Скажімо, проводять українські поети свій слем – аналог поетичного КВНу. В кожного є хоча б одна книга. І вже точно всі вони друкувалися в якихось спільних збірниках. Чому під час таких масових заходів, де збирається цільова аудиторія та зацікавлена публіка, не продаються поетичні книжки? Зиску від цього не буде, поезія збиткова. Але більшість колег, котрі сьогодні вважаються успішними, починали з того, що продавали свої саморобні, на ксероксі та за допомогою степлера зроблені книжечки. Вони на цьому не заробляли, навіть не самоокуповувалися. Вони доводили на власному прикладі: книга коштує грошей. А все, що виробляється, продається та купується – вже предмет економіки, а не мовознавства чи культурології.

До біса літературу – «Бітлз» давали концерти за гроші! Так прийнято – вони б могли і не витримати випробування ринком. Але їм би не платили, якби ринку не існувало!

Отже, існування нормального книжкового ринку – це оцінка нашої з вами, письменники, праці.

Бо книжковий ринок – це і є ринок праці.

Не воювати з ним, а підтримувати будь-який, нехай умовний комерційний успіх художньої книжки – наш із вами обов’язок, наше з вами майбутнє.

Натомість претензії до ринку та доволі умовного успіху подібні на претензії імпотентів та фригідних осіб до тих, хто пізнає радощі сексу.

Українська книга повинна надходити в книгарні. Книгарні повинні працювати і відкриватися по всій Україні. Книга повинна продаватися якщо не так активно, як пиво, то з аналогічною завзятістю. Лише в такому разі можна говорити про ринок та нарікати на нього. Попри визвольну боротьбу Івана Рябчія, снобів із «Літакцету» та рядових противників «попси» такого сегменту ринку, як жанрова література, попса різної якості, в Україні просто немає. Проте ринок, а значить – книжкове життя, всюди, крім України, формує вона, жанрова сюжетна література.

Я зараз скажу, яка ситуація видається мені близькою до ідеальної. Ранком у газеті надрукований портрет з підписом «український письменник». Або цей письменник виступив по радіо. Або його показали по телевізору. Далі пересічна людина, не киянин, заходить у магазин свого міста по ковбасу, і бачить відділ з книжками. На обкладинці однієї з них ця людина читає знайоме прізвище і згадує – о, та це ж письменник! Чому ситуація близька, а не ідеальна? Бо в ідеалі письменник так повинен зацікавити людину, що вона КУПУЄ його книгу.

Місце, де продаються книжки, написані українцями та видані в Україні, ми з вами не повинні надто довго шукати. Шлях книги: з голови письменника через видавця до книжкового магазину, а звідти – в сумку читача, на полицю або (таке теж буває) в макулатуру. Ось якій він – книжковий ринок.

Але поки що все це – на жаль, мрії. Бажання покритикувати закони ринку та полаяти їх за «попсову» орієнтацію несумісні поки з реальною дійсністю. Коли (приєднуюся до Жадана) українська література в більшості книгарень займає не більш, як одну полицю. Щоб видавати те, що не користується попитом, слід спочатку дізнатися, що попитом користується. Потім, на прибутки від актуальної літератури, видавати менш актуальну.

І – формувати попит на таку літературу!

Проте без ринку, без економіки, без книжкових магазинів, просто без культури не випрошувати, а ПРОДАВАТИ та КУПУВАТИ книгу, цього поки що зробити важко.

Якщо сподобалась тема – наступний текст буде через місяць.