Перефразовуючи Тичину, міряю ногами від Жовтого корпусу до Червоного Шевченкового університету. Хоч кацап і лупить по Києву, а я собі середмістям гуляю. Чхав на москаля та юкрейн-запроданців. Ох, скільки ж то тої нечисті, а другої – не приведи! Всратися й не жити… Та я собі гуляю сквером Шевченка. Й спало на думку он що… 

З початком українсько-російської війни сучукрліт, як і вітчизняна естрада не мають що сказати. Що Руслана Лижичко, що Оксана Забужко. Тоскно! 

Крім актуального уточнення вічних питань (хто ми? звідки? куди ми йдемо?), які автор цієї мудрої книжки дещо корегує щодо сучасної людини («Хто вона, чого хоче та куди йде»), нам нагадують, що буває, коли їх ігнорують. 

Стус В. Вибране. Видання-білінгва / Упорядкування та перекл. французькою Жоржа Ніва. – Київ: Дух і Літера, 2022. – 136 с. 

Російська агентура на Закарпатті завжди почувалася себе комфортно. Настільки, що не боялися видавати в Ужгороді напередодні війни книжки з відверто московськими наративами. 

Навічно відлинув в Українське Небо Ігор Калинець — один з найтонших, найвишуканіших, і разом з тим — один з найвідважніших і найнезламніших українських поетів усіх часів; «…чи не останній зі шляхетного родоводу з гербом де на щиті блакиту осінній листок калини». 

Кілька думок після прочитання першого тому «Персональної справи Івана Чендея» 

Споглядаєш за літпроцесом в Україні – не надивуєшся. Перед веде не Київ, а «Станіславський феномен» разом з Лемберґом. Тьху!.. А де ж те місто, що я люблю безтями… Брехня… Не віриться… Тут Панько Куліш з Тарасом Шевченком, і той само Іван Франко вважали його, сей осередок, за дух їхньої праці. Тепер – на, Станисла́вів і Lwów заряджають в українському місті. 

Цього дня перед 17-м лютого сніг поки ще не падав, але тьмяно і може випасти сніг. Френк О ’ Гара 

Хоч убий, ніяк не збагну – селюк, містечковий жлоб, чому я дуже-дуже закоханий у Київ! І треба ж… Пояснити се – й Фройд з Юнґом не осилять. А що вже казати про наших жулинських з гундоровими. Шкода праці! Отоді я шукаю відповіді в пісні, поезії… Зрозуміло, власне вони тішать мою душу. Гріють… Піднімають – тьху! – з колін.