Останнім часом кілька поважних науковців публічно висловились щодо надміру публікацій в зайвих, з їх точки зору, українських наукових виданнях. 

Хто грає з Дюшаном в шахи, п’є каву з Муссоліні, передбачає війну і, наче Пітер Пен, вперто не хоче бронзовіти? Власне, як і в попередніх книжках-історіях – «Rепортаж», «Від Благбазу до Монмартру» і «Вважайте мене Студебекером»… 

Кажуть, це густа автобіоґрафічна проза, в якій автор фіґурує скоріше як свідок родинної і клянової історії, ніби підглядаючи за життям інших «крізь непротерту шибку». 

Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Ця аксіома пригадалася під час прочитання книги «Моя війна» генерала Валерія Залужного, колишнього головнокомандувача ЗС України (Валерій Залужний. Моя війна: роман. – Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2024 – 260 с.). 

Те, що будівля у дворику на Хрещатику за номером 26 направду велична, ніхто не заперечує. Хоч знадвору потинькована у мишачий, сіро-чорний колір. Але, коли ввійдеш усередину – занедбана, мов у поганого господаря стайня. 

У вересні 2025-го, коли Пу і Сі жваво обговорювали перспективи дожити до 150 років, я відкрив до прочитання книгу Вадима Денисенка та Віталія Пировича — "Постпутін. Росія, з якою нам доведеться жити наступні 50 років".  

Не лише про своїх діда-бабу, батьків; село, містечко, місто звідки він родом, а значно більше. Український письменник зрештою, у нинішні часи, повинен стати врівень, скажімо, з Сомерсетом Моемом. Чому? 

Олесь Ульяненко. Хрест на Сатурні: Роман. – К.: Видавнича майстерня YAR, 2025. – 240 с.   

Павла Чубинського знаємо переважно як автора слів українського гімну. Не вдумуючись, а що ж то був за чоловік, що ним написаний вірш «Ще не вмерли України ні слава, ні воля» попервах частенько ставили в заслугу Тарасу Шевченку. 

Щойно дочитав збірку короткої прози Артура Дроня "Гемінґвей нічого не знає". Це – не просто література. Це – пряме свідчення солдата з окопу російсько-української війни, записане без фільтрів і прикрас.