Бува, ляпнеш собі на втіху, а воно обернеться тобі боком. Я про що – про творчість. Се така шельма, що й чоловіка – маю на оці Ю. Андруховича та їже з ним, які носять штани – віддаються тобі раз, а потому, сука, махне рукою на  тебе… Як колишній ловелас, не дам збрехати.

Українське красне письменство тепер потребує осучаснення повійні, де, скажімо, Василь Шкляр, удає з себе Володимира Винниченка.

Як кажуть старі гуцули: «Тєжко, дуже дєжко» вести мову про сучукрліт і вітчизняну естраду.

Бува, мандрую високогір’ям Карпат, цікавлюся в старезного гуцула:

– Вуйку, а чому ми такі дурні і бідні?

– Бо не є на нас Параджанова? Всі мої діти і внуки роблять у Буковелі на Коломойського.

– Гм… А «Дикі танці» Лижичко і «Польові дослідження українського сексу» Забужко» так і пруть у підгір’ї Карпат.

– Що тайстра, то не міх, – не дав мені збрехати останній з могікан. – Гівно вони.