Травень місяць. 1986 рік. Гепнув Чорнобиль. У Києві порозбігалися хто куди… Якраз у Жовтому корпусі я захищаю свою дипломну роботу. На захисті дипломної мене оцінив, але поставив четвірку головред «Сільських вістей» Іван Васильович Сподаренко. Газета «Сільські вісті» тоді мала мільйонний наклад передплатників. Не так собі! Флаґман радянсько-українського газетярства. Так ось – на захисті дипломної роботи цікавлюся в Івана Васильовича, чому ж він замість п’ятірки, поставив четвірку? Сподаренко всміхнувся та й каже:

– Ззовні ночви, глянеш, хороші, а придивишся добре – протікають. Але, коли ти такий сміливий, не побоявся мене запитати, то післязавтра приходь до редакції, погомонимо з тобою. Може, про щось і домовимося. Візьму тебе на роботу до себе.  

Радий старатися, я так і зробив. Післязавтра, не відтягуючи на потім, увійшов до кабінету головреда «Сільських вістей» (До речі – органу КПУ. Тоді всі видання в УРСР підпорядковувались, як не КПУ, то ЦК комсомолу). Івана Васильовича – сиво-білий, статечний, з примружено-хитруватим оком, одразу погодився взяти мене на роботу, але за умови. Нехай спочатку я з’їжджу у відрядження й привезу матеріал. Та не якийсь, а – вартий уваги. 

– Вибирай, куди хочеш поїхати? – сам пропонує. 

– На Волинь… – я прохопився словом. 

– Чому – на Волинь?

– Там ще збереглися перелоги.

– До речі, я розпочинав свою журналістсько-редакторську діяльність саме на Волині. Передаси привіт від мене головному редакторові – «Радянська Волинь» Полікарпові Шафеті. Він збагне суть справи, й порадить, на які ж перелоги тобі краще сходити, – Сподаренко розпорядився, щоб мені виписали посвідчення про відрядження та побажав щасливої дороги. 

Опісля відрядження, вхопивши шилом патоки, дійшло до мене: на легкий хліб не надійся, коли не хочеш зостатись на узбіччі дороги. Нема дурних! Сподаренко вдарив по носі мене. Та до сього ще дійдемо. Отже, в Луцьку я завітав до не в тім’я битого Полікарпа Шафети й головред «Радянської Волині» порадив мені поїхати в Маневичі. Край там ще не дуже виробничо освоєний, «сільський», і в одному з сіл є знаний колгоспник (я вже забув його ім’я-прізвище), нагороджений орденом Леніна.    

Відрядили ж мене на п’ять діб, завважте, але всі їх проциндрив. Та все за порядком… Маневичі – містечко, зусібіч оторочене лісом і баговинням. У середмісті: майдан, пам’ятник Леніну, двоповерхова сірувата будівля райкому партії й райвиконкому. Так, як годиться в будь-якому райцентрі Радянського Союзу. Найперше, що потрібно, приїхавши з ерзац-столиці в район, неодмінно датись у вічі першому секретарю райкому партії. Він і визначить усю твою подальшу долю, поки перебуватимеш у його володіннях. 

Молоде-зелене, простаком я ввійшов до його кабінету. Вкмітивши з ким має справу, хитрий лис одразу обкрутив мене круг пальця. Жартушками почав здалеку… Розпитавши так-сяк про Київ, як поживає головред «Сільських вістей» Іван Сподаренко; чи я одружений, узнавши, що – ні, поцікавився, хто з дівчат і молодиць мені більше подобається: білявки чи чорняві? Як на духу, не криючись, я все розповів. Уперше маючи розмову не з будь-ким, а першим секретарем райкому партії, який гостинно, видалось мені, взяв під свою опіку ще вчорашнього спудея журфаку. 

Можновладець району відтак запросив до кабінету когось зі своїх заввідділів, відрекомендував і велів догоджати мені в усьому. Той з заввідділів: невисокий, пухкенький, очі бігають у волиняка, мов на Світязі хвилі в негоду. Туди-сюди… Листом стелитися переді мною. Провів мене до готелю й поселив у номер «люкс». Ну, після обшарпаних стін у кімнатах студгуртожитку, я опинився в царській палаті. З усіма вигодами. Поводир зі мною на ви:

– З вашого дозволу, ввечері я завідаю до вас і узгодимо кількаденне перебування ваше на Маневиччині. 

Забігаючи наперед, скажу: «Направду, є на що подивитись у сьому казковому краї». Очі ж розбігаються і від озер, і від збережених вітряків, і дерев’яних церков… А краса – яка краса Полісся! Дерев, кущів та гаїв з перелісками не злічити. 

Увечері, коли добряче стемніло, «пиріжок»-волиняк навідався не з порожніми руками та ще й не сам. Двома кралями: білявкою і чорнявкою (Таких тримали в штаті у райвиконкомах, райкомах партії й комсомолу для вдоволення не будь-яких гостей з ерзац-столиці й самої Москви). Й з хіхоньками-хахоньками сіли ми вчотирьох за накритий питвом і наїдками стіл. Заввідділом, битий жук, пильно пряде очима – яка ж з двох дівуль мені більш до вподоби… Частіше підбиваю клинці до неї. Вкмітивши, що до блондинки, вже напідпитку, він з брюнеткою як за водою пішли. Що було далі зі мною, залишившись наодинці з дівахою, гадаю, здогадатись не важко… 

Наступні дві доби під пильним оком волиняка з бігучими очима мене райкомівською чорною «Волгою» возили по району, знайомили з визначними пам’ятками краю, частували біля вогнища, на природі: дичиною, смаженим і вареним. Безумовно, без чарки та й не одної не обходилось. Аж на третій день повезли в село до того знаного колгоспника, нагородженого орденом Леніна. Голова в мене, звичайно, тріщала на похмілля та безсонних ночей з білявкою в номері «люкс». Але я намагався ж триматись гідно, розпитуючи орденоносця про його життя-буття й звитяги. В простій сільській хаті він неохоче відповідав на мої запитання. Радше чекав тої миті, щоб відчепилися від нього. Дещо занотувавши у записник, ні в сих ні в тих, я знову поїхав до Маневичів, а там потягом до Києва. 

Тільки зараз у студмістечку я дійшов розуму, що пошився в дурні. З чим же йти до Сподаренка на прийом, якщо у мене з комареву ніжку зібрано матеріалу для написання статті «вартої уваги»… Та, щоб дати собі раду в скруті, я пустився на хитрощі. Гадаючи, що з біса розумніший за інших! Пригадавши, що в оповіданні одного з сучасних українських письменників є подібний типаж, дуже схожий на того колгоспника-орденоносця, й стирив звідти «свого» героя. Зрозуміло, підробивши його на свій копил. Хоч, по правді, гризло сумління, що я ні пес ні баран з отаким творивом. Однак, надіявся, що обмине, пронесе від біди. Так де тобі! Головред «Сільських вістей» був добре обізнаний з творчістю того сучасного українського письменника. Взяв мій плагіат, навіть не дочитавши його до кінця, крутнув носом:

– Не годиться… Можеш іти, – й нахмурено показав на двері мені. – Мудрагелик… Ловкач… Набивай руку. Може, з часом щось і вийде з тебе.  

Й поплівся я як пес у сливах з газетно-журнального видавництва «Радянки» , де на третьому поверсі – півповерху займала редакція газети «Сільські вісті». Більше туди, на півповерх, моя нога не ступала. Обминав його десятою дорогою. Хоч до інших редакцій у сій же будівлі зчаста заходив. 

От ще один трапунок, що приключився зі мною в «радянці». Вів у нас, старшокурсників, практичні заняття досвідчений, від Бога газетяр-нарисовець Степан Павлович Колесник. З часів правління першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста Колесника переслідували комуняки та шпики КҐБ. Степан Павлович працюючи в найвищому органі ЦК КПУ – газеті «Радянська Україна», на одному з високих засідань послав на три веселі букви самого Шелеста. За що й зазнавав нагінок. Колесника позбавили права працювати в періодичних виданнях. А втім, його таки вдалося прихистити, взяти під свою опіку тямущому декану журфаку Дмитрові Прилюку. Степан Павлович – невисокого зросту, живчик, знав собі ціну. Й з повагою ставився до тих, хто з старшокурсників мав олію в голові і матеріали їхні відзначав на заняттях. Не обминав увагою й мої «проби пера». Особливо наголошував на кількох фейлетонах початківця. Вельми ж йому подобались.  

Про те, як я зламав крила у «Сільських вістях», і розповів Колеснику. Вислухавши, він приязно плеснув по плечі мене:

– Бешкетнику, більше не роби так… Собі ж завдаватимеш шкоди, – хвильку подумав. – Не залишу тебе самого в біді. Сходимо з тобою в «Радянську Україну». Там працює першим заступником головного редактора мій однокурсник. Спробуємо, може допоможе влаштувати тебе до них на роботу. 

Та й там я обламався, зазнав невдачі. Зрозуміло, що першому заступникові головреда «Радянки» я потрібний був, як приший кобилі хвіст (Усе за Союзу вирішував блат). Але, щоб не скривдити свого приятеля, він повів нас з Степаном Павловичем до заввідділу, здається, культури – Яреми Гояна. Батька, до слова, мого однокурсника. Гоян – галичанин. Відзначений Республіканською премією УРСР імені Ярослава Галана. Родич відомого художника Василя Касіяна. Палкий прихильник творчості Олеся Гончара і Дмитра Павличка. Й як подобає всім галичанам – «кручений панич». В’юном в’ється довкруж древка. Немає значення, що вгорі за стяг майорить на вітру. Хоч Ярема Петрович зазвичай ходить у вишиваній сорочці й костюмі, вдає з себе інтеліґента ще часів Івана Франка, та у внутрішній, нагрудній кишені піджака його гріє і оберігає партквиток комуняки. З пісні слова не викинеш. «Інтернаціонал» також звучить українською в перекладі Миколи Вороного:

                                                                             Ми всіх катів зітрем на порох

                                                                             Повстань же, військо злидарів

                                                                             Bce, що забрав наш лютий ворог

                                                                             Щоб повернути, час наспів.

Комуняку не врятує й вишиванка, коли він споріднений духом з пролетарями. Так от… Перший заступник головреда «Радянки» привів нас до кабінету Гояна, й зоставив утрьох. Мовляв, улагоджуйте справу без мене. Захоче Ярема Петрович узяти випускника журфаку до себе у відділ, я підставлю плече, ні – даруй, Степане, «коні не винні». Я на що зміг, на те й спромігся. Не тримай камінь за пазухою на мене. 

Знаючи добре, хто такий Колесник, а про мене й гадки немає, Гоян узявся пояснювати Степанові Павловичу:

– Відділ у мене, як газета в газеті. Та не будь-якій газеті. «Радянській Україні», – наголосив на останньому реченні. Тут потрібний тертий, перевірений журналіст. А він ще, – киває на мене. – Мало каші з’їв, – одне слово, відмовив і Колесникові, і мені.

Пішли ми з Степаном Павловичем з «Радянки» з нічим. Як прийшли, так пішли. Без нічого. Засмучені й невеселі. З усім тим, укотре переконались обоє – хай там що – непотрібно занепадати духом й опускати руки, а мати відвагу іти далі. Чому ж дотепер я вдячний Колесникові – не побоявся, підтримав у скрутну хвилину. Най йому гикнеться там, у безмежному ирії! Довгенько я відчував його плече. 

Тому й подався я в постійні позаштатні кореспонденти. Не маючи ні кола ні двора. Зате – з вітром у полі. На всю губу пан.

Отаке, бач, нині, під час війни, спроквола міряючи ногами від Жовтого корпусу до Червоного Шевченкового університету, спало на думку мені. Дивина та й годі. З якого б дива?