Повномасштабне вторгнення російських окупантів до України привернуло увагу світу до нашої незламності, відтак – історії, мови та ідентичності. Вручення Нобелівської премії миру, Пулітцерівської премії, американської кінопремії «Оскар», сили-силенної інших нагород та відзнак видатним українцям, як і проєкти культурної, освітньої дипломатії, продемонстрували високу силу нації. Пригадую, як 2022 року брав участь у проєкті американського видавництва «Lost Horse Press». Його засновники Крістін Холберт, Грейс Махоні і Джексон Холберт почали друкувати сучасних авторів у серії «Українська лірика», серед яких – Люба Якимчук, Сергій Жадан, Катерина Калитко, Борис Херсонський, Олег Лишега, Юрій Іздрик, Микола Воробйов, Ірина Старовойт, Юрій Андрухович, Наталка Білоцерківець, Дмитро Кремінь. Пояснюючи мету цієї доброї справи, у видавництві зауважили: «Критично важливим є той факт, що в багатьох віршах йдеться про значення незалежності України та роль поета в літературно-центричній культурі під час війни». 

Уродженка Миколаєва Світлана Іщенко в Канаді з 2001 року. Відігравши пів сотні ролей у Миколаївському національному театрі драми та музичної комедії, закінчивши літературну студію «Борвій», яку очолював поет, Шевченківський лауреат Дмитро Кремінь, письменниця видала кілька книжок віршів, відзначених всеукраїнськими нагородами. З переїздом до Північного Ванкувера вона, дружина канадського поета, перекладача і публіциста Рассела Торнтона, почала писати англійською, перекладати українських поетів, активно пропагувати українську лірику у провідних часописах світу. Її шанують і читають, адже в її шести поетичних збірках – і дух нашої історії, і вітер рідного Дикого Поля, і сила самобутньої творчості, яка набула особливого вияву в іншому геокультурному полі. Це відчувалося в «Переспівах Соломона» (2001), «Танку Дани дощової» (2006) та у вибраному «Дерева злетіли парами» (2019), деяких антологіях канадських, українських поетів, окремих інтерв’ю та публічних виступах перед читачами. Окремі слова подяки за численні добірки та книгу віршів батька «Вірші зі скіфського Дикого Поля» (в перекладах Світлани Іщенко і Рассела Торнтона) (2016). 

Все це привертало увагу до української літератури у світі, а з початком війни тим паче. Крім згаданих ініціатив, зусиллями Світлани Іщенко збираються кошти для бойових підрозділів, які чинять опір російським окупантам. Завдяки їй вийшла антологія віршів про Україну «Вірші у відповідь на небезпеку» (2022), кошти від поширення якої пішли на закупівлю військового спорядження. А ще вона провела чимало виставок-продажів картин, публічних заходів та просвітницьких лекторіїв на підтримку українського народу. Такі справи дорогі та безцінні.

Поетична збірка «Ядро. Лірична мандрівка поетки з України до Канади» – серед кращих у доробку Світлани Іщенко, написаних англійською. Як зауважила головна редакторка часопису «Київ» Теодозія Зарівна, героїня цієї книги спостерігає за світом та його трансформаціями крізь самобутню оптику. Батьківщина рідна і набута – в обрамленні ліричної глибинності, поліфонічної якості, з якими її душа між різними берегами на океанських хвилях часу. В передньому слові, подаючи концептуальне бачення книги, авторка уточнює, скільки її віршів подано в перекладах, а скільки в оригіналі. Це для того, щоб довести: поезія – це те, що можна перекласти іншою мовою, не втративши своїх сенсів. Власне, тут – про екзистенцію, ідентичність, ядро, яких сягає творчий пошук письменниці. Пояснюючи особливості таких підходів, у своєму есе щодо роботи над перекладами лірики Дмитра Креміня Світлана наголосила на головному: «Важливо зберегти голос поета». Але як цього досягнути, коли перекладаєш саму себе?

«Плащаниця» (вінок сонетів), «Кольори кохання», «Пір’я чайки в океані», «Споглядаючи за морем та зустрівши посмішку Посейдона» - чотири різних за часом написання і звучанням розділи, в яких перегукуються історичне минуле та героїчне сьогодення, дохристиянські вірування й християнські уявлення, грецька міфологія і свіжі новини, рідна Миколаївщина з окупованим Кінбурном та затоплений Гард – Південноукраїнськ, ніжні почуття між закоханими й природні явища. Хто ж та жінка, яка пригортає до себе плащаницю? Яким вона відчуває Всесвіт своєї країни, яка чинить опір лютому ворогу? Чи довго лунатимуть слова, палатимуть свічки, якщо її кохання розчинялося в сяйві тривожного дня? Такий рефрен «героїчного вінка сонетів», в якому авторка, надавши перевагу класичній формі, зупинилася на важливих для її буття контекстах «між двох культур» мов посередині різних світів. Тут Богородиця, Маруся Чурай і Маланка,  пектораль, кургани та дружина скіфського царя, Києво-Печерська лавра на схилах Дніпра і Ліна Костенко…

«Кольори кохання» та «Пір’я чайки в океані» – глибоко ліричні розділи книги, вірші якої відомі українською. «Любов на кінчиках гребінця», «Звуки вітру», «Поцілунок», «Дорога», «Кольори кохання Шагала», «Поганський південний Бог», «Слухаючи дощ» – про тугу за рідною країною, її сильними людьми, а також спогади, які додають сил ліричній героїні. «Дмитро Кремінь. Портрет» – серед тих творів, що сповнені поваги, вдячності та щирої приязні до свого батька в літературі. Це відчутно і в останньому розділі, яким Світлана Іщенко, максимально наблизилась до глибин заокеанської ідентичності, заявивши про свою щиру любов до України. Стилістична оберненість, перетворена у шлях ліричної героїні до джерел, уособлює її світоглядні обрії, ціннісні орієнтири, духовне коріння, ніжність і повагу. Граючи на сцені або здіймаючись до неба «на крилах Мельпомени», подумки вертаючись до Миколаєва чи почувши близькі голоси в автобусі, відчуваючи загрози та втамовуючи страшний біль, – все це збільшує амплітуду душевних переживань письменниці, яка, мовби Леся Українка, лине думкою до «свого занапащеного, нещасного краю». 

«Ядро» Світлани Іщенко – про нашу силу, єдність та самопізнання, якими долаємо, мов Григорій Сковорода, історичний шлях до глибин вічності, духу і чину боротьби. Не схибити, не зупинитися, не відійти від історичної місії та свого призначення.