Найважче писати про того, кого знаєш і пошановуєш. Адже тоді оповідь може забарвитися надміром пієтетного пафосу, замість  світу багатогранної особистості постати їй словесний пам’ятник. Вочевидь,  про загрозу цих викликів знав й Андрій  Криштальський, пишучи про світлої пам’яті Євгена Сверстюка, людину унікальну (і долею, і талантом, і, зрештою, своєю місією). Того,  хто навіть в «Останньому  слові на суді», відверто й чесно казав про себе: «Думаю, мені ніколи не загрожувало роздвоєння обличчя на суть і вигідну маску».  Цільну особистість, котру  водночас неможливо «затиснути» в параметри іпостасей.  Адже Євген Сверстюк, якому  судився тернистий шлях  політв’язня,   - і  літературознавець, і філософ-мислитель, і  поет. Він був президентом Українського ПЕН-клубу, засновником і редактором газети «Наша віра». Тим, хто жив Україною та зумів не розміняти своє «Я» ні за пекельних концтабірних совєтських умов, ні коли прийшли  (хай неповні) визнання та слава з Шевченківським лауреатством,  орденом Свободи з рук Президента України, почесним професорством у кількох університетах. До речі, і  в рідному краї, де від нього, зрадивши, показово відрікалися навіть приятелі та добрі знайомі,  згодом обласна рада надавала звання почесного громадянина. 

Та він, попри всі болі та спокуси,   залишався собою, людиною великої душі, яка торувала свій життєвий  шлях із Богом  у помислі та почуванні.   Тож автора цих рядків спершу здивувало, чому в назві книги сутність Євгена Сверстюка зведено до ролі проповідника. Адже він, будучи християнином і толерантно ставлячись до конфесійної приналежності,  позиціонував  себе вірянином  УАПЦ,  та мав достатньо клопотів з верхівкою цієї Церкви (як з митрополитом Мефодієм Кудряковим), службу Божу на могилах батьків запрошував  провадити душпастирів з УПЦ КП,  а з рідного  храму в Сільці, що тоді перебував у підпорядкуванні  УПЦ МП (зараз у  ПЦУ), виштовхували  у спину односельці. «Але ж хіба Євген Олександрович, і  у своїх працях, і при спілкуванні не був принциповим проповідником?!» - заперечив під час нашої лаконічної дискусії  Андрій Криштальський.  І в цьому сенсі, попри релігійне «нашарування» назви, він мав і має рацію. 

Що ж до метафори шпаги, то  на цьому символі як на неодмінній умові  принциповості неодноразово наголошував сам Є. Сверстюк, який  захоплювався   «Дон Кіхотом» Мігеля Сервантеса  та його однойменним невтомно-оптимістичним  і мудро-наївним лицарем.   Зрештою, пропонуючи власну візію повноцінності кожного земного буття, він зізнавався: «Бути – це бути сином! Бути – це бути в опозиції, бути зі шпагою» («Перед входом до тунелю»). А закономірність першої складової назви книги аргументує Андрій Криштальський на початку другого розділу книги. «Мені завжди бракувало диктофона, щоб записувати  його міркування  вголос. Так буває завжди, коли недооцінюєш  вагу миті, надто - ціну слова. Зараз я думаю, що думки вголос Євгена Сверстюка точніше було б назвати проповідями, бо їх інтелектуальне наповнення виходило надто далеко за межі звичайних розмов», - зазначає він.  А відтак, риторуючи: «Чи був Євген Сверстюк проповідником?», стверджує: «Безсумнівно, був». При цьому автор уточнює, що «це був «не той» проповідник, до яких ми звикли. І проповідував далеко не так… Ми мали проповідника, який тлумачив притчі з життя, зокрема й із концлагеря… До його слова уважно прислухалися ті священнослужителі різних конфесій, котрі розуміли, що проповідь – це місія, а не розмова з християнами про те, що пора «батюшці» купити додому нові фіранки». 

Але передовсім  «Проповідник зі шпагою» - це довірливий,  чесний екскурс Андрія  Криштальського в світ Євгена Сверстюка. Причому автор, щиро шануючи та захоплюючись   віддавна цією унікальною та близькою, духовно зрідненою   Особистістю, пропонує відкрити й сторінки, які  типові панегіристи неодмінно б воліли замовчувати. Адже, підкреслює Андрій Криштальський,  «він не був бронзовим пам’ятником.  Був і залишається в нашій пам’яті звичайною людиною». 

Структурно «Проповідник зі шпагою» складається з трьох розділів. У  першому («Переслідуваний за правду») автор нагадує про віхи життєпису Євгена Сверстюка,   розмірковуючи   при цьому про «феномен великої віри». Другий  розділ – спогади та роздуми  «У живій розмові з людьми», «Явка для наближених», «Євген Сверстюк і Віктор Ющенко», «Мати, син і люди», «Трохи про жінок», «Свято Василів», «Доки світитимеш, доти житимеш». А в третьому розділі («Дороговкази Євгена Сверстюка») – авторові публікації різних років, що вписуються в концепцію книги. Тож   «Проповідник зі шпагою» стає екскурсом у долю одного з найвизначніших Українців, який, торуючи тернистий життєвий шлях, був у згоді з Богом і з собою, не прилаштовуючись, не зрікаючись ідеалів, не боячись залишатися інакшим, ніж загал. 

Андрієві Криштальському поталанило ще з дитинства знати Євгена Сверстюка, адже той  дружив із його батьком, неодноразово гостював. Автор «Проповідника зі шпагою» згадує: «У них було багато спільного ще змалечку, з гімназії, з підпілля… В обох старші  брати вступили в ОУН, пішли в УПА, обидва допомагали юнацтву ОУН проводити підпільну антигітлерівську й антисовєтську роботу. Врешті, батько (Андрій Криштальський-старший, - В. В.) малював, а Сверстюк писав, і це не могло їх не об’єднувати». Своєрідною емоційною точкою відліку стане 16 липня на початку сімдесятих, коли  Андрієва  світлої пам’яті матір Галина раділа, що «батько привів із міста «Євгена з сином». Тоді «засланець на кілька днів приїхав  із тієї чужини. Він стояв біля райвідділу міліції, щоб дочекатися чиновника й прибити печатку на документах. А знайомі люди йшли вулицею, опускаючи очі, відвертались, вдаючи, що не помітили. Побоявся привітатися вчитель української літератури, з яким Євген Олександрович ділив кімнату в студентському гуртожитку, перебіг на протилежний бік вулиці». Лише Андрій Криштальський-старший радісно обійняв   побратима та запросив до свого    обійстя. А відтак тішився: «От як добре, Євгене, що ти в Горохові! То, видно, Господь послав такого гостя саме в мій день народження». 

До речі, автор книги  успадкував волелюбну вдачу свого батька, він разом із братом Петром видавав  у 1989 – 1991 роках самвидавівський «Вітер надії» (друкували газету у Вільнюсі), відтак працював журналістом у луцькій «Народній трибуні», що  фактично була  рупором національно-демократичних сил, згодом – кореспондентом радіо «Свобода», редактором газети «Луцьк молодий», засновником і редактором журналу «Терен», директором однойменного видавництва. Тож патріотична позиція та творчість  Андрія Криштальського  як поета й прозаїка  імпонували  Євгенові Сверстюку.  При цьому не обходилося, звичайно, без дискусійних моментів. Скажімо, написавши  передмову «Богонатхненне оспівування любови» до переспіву «Пісні пісень», Є. Сверстюк, схвально відгукуючись про текстову версію А. Криштальського, критично сприйняв графіку Алли Пріщенко. Також не вдалося уникнути гострої полеміки щодо доцільності певних яскравих імен у переліку комплекту портретів  «Письменників Великої Волині», що побачив світ у книжковій серії «Планета Література». В обох випадках  Євгенові Олександровичу довелося змиритися з позицією свого молодшого товариша.

Читач «Проповідника зі шпагою» не лише  ще раз переконається в унікальності  постаті Євгена Сверстюка, а дізнається про низку невідомих біографічних аспектів. Зокрема й про те, що його батько Олександр Заблоцький  поміняв прізвище. «Втім, факт зміни прізвища сільського господаря, який не хотів бути невдахою-Заблоцьким (на Волині й зараз побутує приказка «Заробив, як Заблоцький на милі»), мабуть-таки, є глибоко символічним – очевидно, в самому єстві батька й сина був певний поріг, з якого можна було ступати вище, але не вниз, - зазначає Андрій Криштальський. -  Важко сказати, чому писар у «ґміні» вибрав таке дивовижне й водночас просвітлене прізвище, але його власник пройшов крізь життя, тримаючи високий рівень, опускатися нижче від якого не міг собі дозволити».

Розмірковуючи про не випадковість життєвого вибору Євгена Сверстюка, автор акцентує увагу й на ролі його  матері. До певної міри втілилася в життя  мрія Євдокії Присяжної-Сверстюк, аби він став душпастирем. Хоч «її син, що вирізнявся із середовища своїх ровесників і навіть братів «дивним» прагненням до освіченості, не став парохом, але піднявся набагато вище – до рівня тих, кого  називають великими проповідниками свого часу», - наголошує Андрій Криштальський. Кожна людина, попри те, що її біографію вже написано Всевишнім, запрограмовує свою долю і власними помислами, словами, діяннями чи бездіяльністю. Дитиною Євген Сверстюк, як переповідає автор «Проповідника  зі шпагою», на запитання, ким хоче бути, відповідав: «Я хочу сидіти в тюрмі за Україну». Та якими б трагідраматичними не були реалії, сила духу вела його фактично до останньої  земної миттєвості.

Цікаві сторінки  про взаємини Євгена Сверстюка з багатьма знаковими    постатями (зокрема з Валентином Морозом, Віктором Ющенком), а також із тими, кого називають прекрасною половиною     людства. Твердження, що, Сверстюк, «нещадно критикуючи, вмів, одначе, й прощати», стосується й автора «Інтернаціоналізму чи русифікації». Таку свою позицію він пояснював (цитуємо з книги): «Що таке це каяття? Цілковита дрібниця порівняно з тим,  що для України важить Іван Дзюба.   Розумієш, Андрію, не кожна людина здатна впустити в своє здорове  життя  потворну тюремну дійсність». Тож  ця християнська спроможність прощати давала можливість Сверстюку і  перетворювати недругів у  щирих приятелів (як, зокрема, у випадку зі Святославом Пирожком, автором книги «Українські душі», у якій ідеться про телевізійні зустрічі   з Євгеном Олександровичем). Але, звичайно, таке відбувалося після відповідних зустрічних кроків. 

Євген Сверстюк принципово підтримував і Революцію на граніті, й обидва Майдани (Помаранчевий та Гідності). Зазвичай його квартира ставала прихистком для земляків, які почергово приїжджали  до столиці для участі в масових акціях. Як зазначає Андрій Криштальський, «мітингувальники з Волині завжди зупинялися в  нього, тепла й підтримки в цьому домі вистачало на всіх. З холодних площ і проспектів поверталися  вечорами, знаючи, що нас чекає бадьоре слово, добра порада, смачна вечеря. Йшов на майдани Євген Олександрович і сам – лише його поява давала людям розуміння правильності вибраного шляху». Узагальнюючи,  автор книги резюмує: «Він був не просто наставником, а великим сучасним проповідником. Проповідником зі шпагою, бо постулат «слово, моя ти єдиная зброє», з яким пройшла свою блискучу дорогу Леся Українка, був для нього важливим інструментом у цій великій місії. Не дарма ж він одну зі своїх основних книг назвав біблійною фразою «Не мир, а меч». Євген Сверстюк працював глобально, не для якоїсь людини чи групи осіб, і такі проповідники, як, наприклад, кардинал Любомир Гузар, бачили й любили його в українському світі, що простягається на всі континенти». 

Розмірковуючи  про життєві  уроки  Євгена Сверстюка,  Андрій Криштальський  має на увазі  передовсім «моральні імперативи – честь, гідність, порядність, служіння людям і народові – ті риси людини, про які він не втомлювався говорити щодня».  Хоча, на його думку,  найістотніше душевне кредо  Євгена Сверстка висловлене ним самим у вірші «Віра – Надія – Любов», де осягання сенсу  життя – «у кожному рядку цієї сповіді», зокрема – й у цих строфах:

Приходить Віра,

     висока, проста,

     без блакитних крил,

поглядом неспинним показує на хрест:

     НЕСИ, ДОКИ ЗДОЛАЄШ,

     І ДОТИ НЕСТИМЕШ,

     ДОТИ ЖИТИМЕШ.

Приходить Любов,

        неосяжна, 

        як руки Розп’ятого:

     РОЗДАЙ СЕБЕ,

     І ДОКИ РОЗДАВАТИМЕШ,

     ДОТИ ЖИТИМЕШ.

Приходить Надія.

     Господи, яка рідна…

І відчуваєш:

     на світі нема страху,

    доки сяятиме те чоло,

    на грані останній

   ще ясніше  сяятиме:

СВІТИСЬ ПОПРИ ВСЕ,

ДОКИ СВІТИТИМЕШ,

ДОТИ ЖИТИМЕШ.

Книга Андрія Криштальського висвітлює й низку невідомих (замовчуваних) сторінок життєпису Євгена Сверстюка. У цьому переліку – й відповіді на вірогідну  низку запитань: чому його брата-повстанця розстріляли представники СБ ОУН; як так трапилося, що матір мусила піти з  рідної хати та доживати віку в чужих людей. Серед тих «чому» - і позиція щодо Віктора   Ющенка, коли було зрозуміло, що той вдруге не стане президентом і, голосуючи за нього, фактично віддавали владу в руки майбутнього втікача.  Так само як і про аргументацію непростого  вибору  Євгена Сверстюка в почасти конфліктній ситуації між Ліною Костенко та Оксаною Забужко. При цьому Андрій Криштальський нагадує, що  «Оксану (він навіть не називав  її на прізвище) Сверстюк знав іще тоді, коли вона була дитиною... Розумна, складна характером дівчинка, яка виросла в письменницю великого лету, я б сказав – першого ряду, завжди викликала в нього захват і повагу: немає тут ніякого підтексту,  земляк «Забужчихи» просто відчував її великий живий інтелект і справжню українську душу».

Особливо зворушливі (з чесними, й  делікатними водночас акцентами) сторінки, де йдеться про взаємини Євгена Сверстюка та Ірини Жиленко, яка  «присвячувала цілі цикли палких любовних віршів, що йому дуже подобалися». Зрештою, про це вона зворушливо-чесно написала у своєму  романі-спогаді «Homo Feriens». Світлої пам’яті Ірина Жиленко не приховувала: «Пік моєї закоханості в Євгена припав на початок  70-х, на трагічний передрік його арешту». Можливо,  стосунки обох  – не лише у відповідності з принципом  «третій повинен відійти», а й у парадигмі парадоксу:  щоб зберегти кохання, доводиться  відмовлятися від спроби поєднати його з сімейним життям, коли воно приречене  на смертельний вирок  дріб’язку побуту, щоденної буденщини виживання.  Та, вочевидь,  ці чуття  – ще одне свідчення унікальності обох. «Таке гостре відчуття відсутності Євгена – аж боляче дихати, - озиратиметься  Ірина Жиленко у трагічну весну  1972-го. - Скільки  би я віддала, аби, знавши трубку, почути його іронічний голос: «Іринко, а чи не випити нам по каві». А тим часом він приходитиме у сни. По-своєму промовисті, не без містичного нальоту. В одному зі снів Сверстюк  іде гірською     стежкою з одного боку потоку, Жиленко -  з іншого. Вона хоче віднайти місток, аби перейти. А він каже: «Ні, це неможливо». І раптом Євген Сверстюк  перестрибує потік та, обійнявши її, каже: «Іринко, у нас уже немає часу. Життя скінчилося».   

Утім, враховуючи й тепле ставлення після розлучення до Лідії Котлярової (першої дружини, матері вже покійного сина Андрія),  усе-таки, вочевидь, найбільшим коханням Євгена Сверстюка була Валерія Андрієвська, друга дружина (мати доньки Віри). «Якою була їхня любов? Ми могли б лише здогадуватися, якби не це листування, опубліковане згодом у трьох ошатних томах, - зазначає  Андрій Криштальський. - Це не просто колекція листів, це якась новітня  «Пісня пісень», сповнена світла й тепла людських сердець і жорстокості нашого світу, який їх так надовго розлучив». 

Серед «плюсів» книги Андрія Криштальського - і низка  вдало підібраних світлин (з особистих архівів Євгена  Сверстюка, Олени Голуб, Андрія Криштальського, Михайла Марківа  та Володимира Лук’янчука), які зафіксовують  визначальні життєві  моменти Євгена Сверстюка, близьких і дорогих йому людей.  Тут і  сімейне фото 1936 року, й групові знімки: Є. Сверстюк, І. Жиленко, В. Чорновіл у колі «шістдесятників;  Є. Сверстюк у Спілці письменників (поряд із Ліною Костенко, Іваном Світличним, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським);    подружжя Євген Сверстюк і Валерія Андрієвська з донечкою Вірою;  Валерія Андрієвська та Євген Сверстюк  з сином Андрієм, його матір’ю Лідією Котляровою,  дружиною Марією. А ще ж -  фотографії  з Василем Стусом, Любомиром Гузарем, Іваном-Павлом ІІ, з Оксаною Забужко.  Зрештою, після прочитання «Проповідника зі шпагою» вкотре переконуєшся в  справедливості констатації  президента УКУ митрополита Бориса Ґудзяка, що  «Євген Сверстюк… не був політиком, але був людиною з дуже тонким аналізом і сталевим хребтом. Його неможливо було зігнути, зламати чи змусити йти на компроміси. Таких справжніх, істинних та непохитних лідерів в українській історії вирізняло те, що всі вони завжди зверталися до глибинних людських цінностей».