Re: цензії

Читач, який пам’ятає ще спільну романну творчість сестер Черніньких, а також уже знайомий із новими книгами Юлії Чернінької, може бути впевнений, нудьгувати йому не доведеться. Письменниця у будь-якому разі запропонує історію, яка інтриґуватиме від початку і до фінальної сцени. Ну а деяка передбачуваність сюжетної логіки не є у жодному разі слабкістю авторки, це лише синхронізація із традиціями та законами жанрової літератури. Не виняток і роман «Барні 613», густо насичений львівською атмосферою, але без зловживання кавою та іншими маскультурними штампами Галичини. (На щастя, Юлія Чернінька вирішила, що можна обійтися без нав’язливої кави, зосередившись на важливішому. Поготів, що віднедавна про каву не можна писати гірше, ніж у есеї Василя Махна «Колумбійська зима», хоча сам цей текст ніби-то й не про каву). Натомість у романі представлено історію шістдесятирічної Марії Лакрицької, породистої (інтеліґентної) львівської пані, артистки та викладачки консерваторії, із життям, офірованим чи то мистецтву, чи то все-таки, власному еґоїзмові (який, ніби канцер, гризе і точить простори свідомости героїні: «Марія стояла й не ворушилася. Спогади крижаним водоспадом упали на неї. Згадала все до дрібниць. Як плакала в той день. Але сльози її були лише через образу. Вона плакала, бо знала, що не потрібна власному чоловікові. Знала, що самотужки не хоче няньчитися з дитиною. Знала, що, навіть народивши, вже не втримає Павла. Знала, що скоро він піде. Знала, знала, знала... Як багато вона тоді знала... Наступного дня вона знову піде до гінеколога. Удесяте й востаннє вишкребе небажаний плід. Та цього разу вона вже дала йому ім’я. Це був Сашко»), – вирішувати читачеві, хоча і я пляную висловитись із цього приводу доволі недвозначно, пристаючи в моральному аспекті до цілком конкретного погляду на речі. Це роман про те, як перлямутрові сни (обтяжене сумління) можуть довести людину до Кульпарківської (якщо це у Львові), або до Побєди (якщо у Донецьку), – без можливости повернутись. Уже будучи на прямій дорозі (після «трьох етапів хімії»), перебуваючи у світі фантомів (маючи зокрема взаємнення із деякими з ненароджених дітей, про що читач здогадується практично одразу), головна героїня нарешті бачить усіх своїх ненароджених дітей на одній спільній світлині: «На протилежній стіні біля ліжка побачила оформлене в паспарту фото. Раніше його там не було! Жінка підійшла ближче й придивилася. На фотографії була вона. Сиділа на сцені, тримала на руках бандуру. Щиро й радісно всміхалася. Позаду неї стояло одинадцять дітей. Від майже дорослих вісімнадцятилітніх до маленьких дошкільнят. Цього разу на головах у них не було солом’яних брилів, і Марія могла добре роздивитися їхні обличчя. Серед цих дітей вона одразу впізнала Сашка, потім Олега, близнючок із довгими кісками й дівчину, яка колись співала в класі музичної школи її пісню. Решту дітей вона також раніше бачила в перламутровій ігровій кімнаті». Як на мене, саме у таких от епізодах Юлія Чернінька демонструє неабияку письменницьку вправність, створюючи пронизливу психологічну верифікацію, здавалося б, цілком вигаданої романної історії.

Образ Марії Лакрицької є клясичним прикладом «жінки-повії» (за Отто Вайнінґером, зрозуміло, див. його «Стать і характер», 1902). І мистецтво її, всі ці репетиції, виступи, гастролі, включно із закордонними, швидше за все, тут ні до чого. Є чимало прикладів (безкінечна кількість) зовсім інших жінок, зокрема, і в мистецтві. Особисто мені імпонує Сюзанн Валадон, натурниця П’єра-Оґюста Ренуара, Едґара Деґа, Анрі де Тулуз-Лотрека й багатьох інших; крім того, вона й сама мисткиня, а ще – турботлива мати ґеніяльного Моріса Утрілло, близького товариша Модільяні. Існує чимало свідчень і пліток щодо розкутого життя на Монпарнасі (фр. Montparnasse) натурниці й мисткині Валадон (зокрема, є декілька версій, від кого вона народила сина), але не це є визначальним у її історії. (Ми не знаємо, скільки абортів було у Сюзанн, але увесь світ знає про творчість її абсолютно ґеніяльного сина. Зрештою, якби його знала лише вона, – цього також було б достатньо для її людського й жіночого щастя). Збереглося чимало світлин, на яких вона разом із сином; так от, немає значення, скільки Морісові рочків на конкретній світлині, – три, тринадцять чи тридцять п’ять. У кожному випадку ми бачимо біля нього жінку, вигляд якої засвідчує: поряд із нею ви бачите головного (хоча, ясна річ, не єдиного) мужчину її життя. Це – так званий тип «жінки-матері», місія якої суттєво відрізняється від жінки, яка залишається пустоцвітом (не тому, що не може, а тому, що не вважає за потрібне), не реалізувавши репродуктивну функцію. Сексуальне життя обох типів жінок перебуває за дужками онтологічної проблематики. Для цього є сусідки й колежанки, які у будь-якому разі продуктивно пліткуватимуть із щонайменшого приводу. При цьому кількість коханців не має жодного значення. Відчуваю, що можна і навіть варто було поглибити розуміння обох жіночих типів, про які наразі мова, але ці знання сьогодні доступні буквально кожному, як і сама праця ґеніяльного суїцидника Отто Вайнінґера.

Цікаво, що авторка, ніби передбачивши напрямок моїх майбутніх міркувань, уже на початку роману показала читачеві, з якого дитинства походить її героїня: «Колись давно, коли Марія була маленькою, а було це справді дуже давно, її батько називав вулицю Коперника львівською Волл-стріт. Батько працював у банку – гігантському сірому будинку, що нагадував малій Марійці середньовічний замок. Батькова робота викликала в неї особливий трепет. З дитинства вона добре засвоїла: щоб добре жити, треба багато працювати. Так не раз казав батько. Він завжди приносив їй багато подарунків, возив на найкращі курорти. Якось само собою повелося, що дівчинка була ближчою з батьком, аніж із матір’ю. Навіть коли тато сварився з мамою й та тихо плакала, Марія без жалю йшла з батьком гуляти. Він демонстративно забирав дівчинку на вулицю і вкотре осипав подарунками. “Моя королівна!” – казав він. А вона вірила. І, мабуть, завдяки цій вірі у свою особливість, вищість над іншими, рішуче йшла до своєї мети». Саме звідси походить знецінення матері, а відтак і материнства в принципі. Попри те, що саме «мати навчила її грати на бандурі». Світ чоловіків із їх можливостями, їх подарунками, з їх важливою працею, яка забезпечувала вищість над жінками, які витрачають свій біологічний ресурс на опікування дітьми (і чоловіками, до речі, також), – захопив Марію ще тоді, коли вона цього навіть не усвідомлювала. Аксіоматичне знання залягло в несвідоме (деформувавши базовий інстинкт, редукувавши його виключно до сексуальности), і керувало цією жінкою все наступне життя. У неї буде своя не менш важлива «Волл-стріт» після здобуття освіти в музичному училищі та консерваторії: «А далі гастролі, гастролі, гастролі... Тріо бандуристок, у якому Марія стала головним сопрано. Виступи за кордоном. Прославляння української пісні й української бандури. Хай там як, але вона багато зробила для своєї країни. Можливо, навіть значно більше, ніж усі ці говоруни, що одягають у ФБ вишиванки та ставлять жовто-блакитні прапорці собі на аватарку». Ну а подарунки від чоловіків стануть для Марії чимось абсолютно звичним і тривіяльним: «Так склалися обставини, що саме сьогодні коли в неї в правій кишені дублянки лежить ключ від нової квартири, у лівій кишені – ще й медаль. Вона отримала її зранку в ратуші на площі Ринок. Нагороджував Марію сам мер міста. Це було дуже трепетно. Окрім медалі, вона отримала ще грамоту й коробку львівського шоколаду». Ось так, читачу. Після цього короткого, але прозоро-вичерпного екскурсу, не лише доктор Фройд, але і пересічний читач розуміє, чому Марія потягнула жереб «жінки-повії», а не «жінки-матері». І проблема зовсім не в тому, що у неї немає дітей; діти є, їх аж одинадцять, але всі вони, на жаль, – не народжені. Потенційна мати від них свідомо відмовилась (керуючись установками, які розміщені в несвідомому); причини кожного разу різнилися, але незмінно еґоїстичною залишалася сама пані Марія, яку досить просто зарахувати до типу «жінка-повія», стверджуючи відому сакраментальну думку, що «всі ми родом із дитинства».

Отож, читачу, цього разу авторка працює майже поза межами звичного для неї містичного дискурсу, розбираючись виключно із хворою свідомістю своєї героїні, її насиченим минулим і пенсійним теперішнім, яке стрімко добігає кінця. Втім, ближче до останніх сторінок письменниця не втрималась і додала чи то іронічний, або і цілковито містичний кніксен у сцені купівлі вже відомого нам двокімнатного помешкання на вулиці Коперника, 3 наступними власниками: лікарем-онкологом (він, виявляється, лікував головну героїню, тому добре поінформований, що це її помешкання) та його суттєво молодшою дружиною (яка однозначно належить до типу «жінка-повія», про що натякає авторка, подавши історію кохання з першого, чи то погляду, чи все-таки доторку: «Ляля закохалася в Юрка з першого погляду, коли прийшла до нього на огляд у гінекологію. Фанатка серіалу “Секс у великому місті”, вона побачила чувака, який був мало не двійником її улюбленця Містера Біга. Огляд тоді пройшов майже як перше побачення. Через тиждень вона переїхала жити до нього. Ще через місяць було весілля. Дітей пара не планувала: Ляля – через молодість, Юрко – через зрілість. Не хотілося, щоб дітей за онуків у школі мали»): «Подумай сам, як можна відмовитися від квартири, якщо тут є прихована кімната? Ми купимо трьошку за ціною двушки!». (Ось вони, – рефлекси «жінки-повії»: брати, але нічого не давати). Щось мені підказує, що ця парочка закінчить не дуже добре. (Зрештою, це їх вибір, хоча ми й розуміємо, що самі вони вирізані з картону (як тобі в пеклі, Майку, усе гаразд?), а за дротики смикає все-таки авторка). Крім того, цілком ніби психічно здорового Павла, ексчоловіка Марії Лакрицької, відвідує все той же фантом Барні 613, повідомлення у вайбері в телефоні Марії від якого бачить він, але не здатна побачити його, знов-таки, значно молодша дружина (яка уже народила йому близнючок, але з її типом нам остаточно визначитися навряд чи вдасться: замало матеріялу для висновків, хоча я, суто інтуїтивно, вкотре схиляюся до типу «жінки-повії»): «Павло зручніше сперся на подушки і знову взяв до рук телефон. Цього разу він торкнувся пальцем до повідомлення – і на екрані з’явилося відео. Він побачив, як Марія йде вузькою стежкою серед темного соснового лісу. Лише яскрава повня, наче прожектор, світила на неї. Поруч із нею йшло одинадцять людей. Серед них були дорослі й діти. Вони рухалися бадьорим кроком. Все скидалося на радісну прогулянку, та дивувало, що вночі. Павло звернув увагу на хлопчика і двох однаково вбраних дівчаток-близнючок. Раптом хлопчик обернувся й подивився в самі очі чоловіка. Хлопчик був дуже красивим, нагадував Павла в дитинстві. Малий усміхнувся й помахав йому рукою, наче прощаючись. За мить знову повернувся до своєї компанії. Усі разом продовжили йти кудись удалечінь. Відео закінчилося». Отже, далі буде? Чи як це розуміти читачеві? Думаю, в цих прикінцевих сценах авторка трохи іронізує або навіть бешкетує у своїй питомій манері, відчувши, що деякі читачі відверто напружились. Це лише жанрове чтиво. Хоча, не без моралі, і це важливо: ніколи ще не було, аби опісля не було ще жахливіших снів, ґалюцинацій і, врешті-решт, подій. Мовляв, жити потрібно, пам’ятаючи не лише про сьогодні, але й про завтра та післязавтра. Маю на увазі, що за все доведеться сплатити, рахунки упродовж життя лише накопичуються, індульґенцій нікому не буде. Варто про це не забувати уже сьогодні, – ще молодим, красивим, здоровим, успішним і сексуальним. Це я не просто так наразі філософствую, це один із найголовніших ляйт-мотивів роману (зміст якого я переказувати, з поваги до авторки, тут не буду). Можливо, у цьому розумінні роман спроможний когось налякати. (І це дуже добре; а раптом, це нарешті комусь допоможе, хоча я особисто в таке не вірю). Таким чином, Юлія Чернінька сьогодні, як і після двох давніших романів, написаних у співавторстві із сестрою, залишається послідовним автором-моралістом. Це дуже цінна риса, яку у нас навряд чи хтось зауважить. (Шкода, що її романи ніколи не прочитає Мішель Уельбек, мораліст-консерватор, якого у Франції помилково вважають «Карлом Марксом сексу»).

Книга читається легко, і для жанрового чтива це, радше, плюс, аніж мінус. Суттєвих сюжетних проколів я не спостеріг. Усі головні й другорядні персонажі задіяні у розгортанні сюжету з видимою ретельністю і навіть пунктуальністю; ніхто не випав і не проґавив свою партію. Все відбувалося вчасно та з відомою долею мотивації. Ну а присутність у романі казкових персонажів із першого поверху – виправдовується не так реґіональним навіть колоритом, як жанровим, знов-таки, антуражем. Куди ж без цих фантомів? Лише послухайте: «Ліфт був старий. Поки він неквапно спускався до першого поверху, ліворуч відчинилися двері. Вийшов літній чоловік якоїсь зовсім сірої зовнішності». Такий собі, незворушний Ґермес-перевізник із полотна «Душі Ахерона» австрійця Гіремі-Гіршля (1860 – 1933). Ахерон, у разі чого, – річка скорботи. Інша справа, що розгортання сюжету читачеві є місцями зрозумілим наперед, а прикінцеві пасажі у стилі «хто наступний?» сприймаються як деяка надмірність. Людей, яким є за що відповісти, у Львові, певно, не бракує, але так, аби заселити почергово усіх в одне помешкання на Коперника, 3? Занадто театрально, занадто багато умовности. (Хоча, швидше за все, авторка натякає, що природа людська є невиправною, тобто позначена специфічною метафізикою, і вона має рацію). Втім, це так само хороший, по-своєму, хід, – якби, приміром, авторка плянувала історію з продовженням, хоча б романну трилогію. Водночас, пам’ятаємо, – вона досі не віддала читачеві другу частину роману-дилогії «Гільдія м’ясників. Червоноград».

***

Роман Юлії Чернінької «Барні 613» анітрохи не поступається сучасним літературним «зіркам», на кшталт роздутого з нічого Ілларіона Павлюка, або відверто незґрабної (у художньому аспекті) Тамари Горіха Зерня, яка, проте, є лавреяткою Національної премії. Можна, звісно, закинути масовій читацькій спільноті щось на рахунок її інфантильности, констатувати невиробленість художнього смаку та домінування найпростіших рефлексів, але це нікому не допоможе. Свого часу, коли я оприлюднив першу рецензію на дебютний роман сестер Черніньких (Олени та Юлії), у мене приватно поцікавились, чому я про них написав і скільки мені заплатили? Я відповів, що мені всього-на-всього забаглося написати про цікавих дебютанток, які є рідними сестрами та працюють у тандемі. Моя відповідь, мабуть, вразила декого з мешканців укрсучліту. На відомій львівській фб-кухні відбувся ледве не консиліюм із цього приводу: мовляв, як це можливо? А у мене тоді виникло інше питання: чому саме сестри Чернінькі так гостро занепокоїли старіючого барбоса та його перезбуджений весняними іграми почет? У мене є відповідь, принаймні – робоча версія: у Львові може бути лише один культовий письменник, і це не Василь Ґабор, і навіть – не Галина Пагутяк. Так вважають на згаданій кухні, яка вже давно потребує ремонту. Але, поки наші видавництва штампують непотріб, у ремонті не відчувають потреби, і нема на це ради.

11 червня 2024 р.